Ви мусите слухатись мене в силу параграфа сімнадцятого булли Unam ecclesiam святого Пія V. Я ваш духовний начальник. В цьому домі, любий мій сину, слухати — значить коритись. Скільки у вас грошей?
"Все зрозуміло,— подумав Жюльєн,— саме тому я й став "любим сином".
— Тридцять п'ять франків, отче.
— Записуйте докладно, на що витрачатимете ці гроші. Вам доведеться звітувати переді мною.
Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жюльєн покликав воротаря.
— Проведіть Жюльєна Сореля в келію номер сто три,— сказав йому абат Пірар.
На знак особливої ласки він дав Жюльєнові окреме приміщення.
— Віднесіть туди його валізу! — додав він.
Жюльєн опустив очі і побачив прямо перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на неї протягом трьох годин, але не пізнавав її.
Вони прийшли в келію №103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку; вікно її виходило на кріпосний вал, за яким видно було красиву рівнину по той бік річки.
— Який чарівний краєвид! — вигукнув Жюльєн. Але, звертаючись так сам до себе, він не відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке перебування в Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що був у келії, і відразу поринув у глибокий сон. Жюльєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.
Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив, що спав на підлозі.
XXVI. РІД ЛЮДСЬКИЙ, АБО ТЕ, ЧОГО БРАКУЄ БАГАТІЮ
Я один на білому світі, нікому нема ніякого діла до мене. Всі ті, хто на моїх очах домагається успіху, люди безсоромні й черстві, я не можу бути таким. Вони мене ненавидять за мою м'якосердість. Ах, я скоро помру чи то з голоду, чи то з горя від того, що люди такі жорстокі.
Юнг 53
Жюльєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жюльєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:
— Pecari, pater optime (Согрішив, преподобний отче).
Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жюльєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але їм не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша, як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був у його очах абат Пірар.
Через кілька днів Жюльєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.
"Е, боже ж мій, за кого вони мене мають,— міркував Жюльєн,— невже вони думають, що я абетки не знаю". І він вибрав абата Пірара.
Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький семінарист з Вер'єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б, мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.
— Абат Кастанеда — лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють у янсенізмі,— додав семінаристик, нахилившись до вуха Жюльєна.
Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди.
"На жаль, це єдина моя зброя,— казав він собі.— В іншу епоху я заробляв би на хліб ділами, що промовляли б самі за себе перед лицем ворога".
Задоволений власною поведінкою, Жюльєн оглядався навколо себе; все тут, здавалось, свідчило про найвищу чесноту.
Вісім чи десять семінаристів були оточені ореолом святості, в них бували видіння, подібно до святої Терези чи святого Франциска, в якого з'явились стигмати на горі Верніа в Апеннінах. Але це була велика таємниця, їхні друзі приховували її. Бідолашні духовидці майже не виходили з лазарету. Ще була якась сотня учнів, в яких непохитна віра поєднувалась з невтомною старанністю. Вони вчилися стільки, що ледве не падали з утоми, але пуття з цього було небагато. Двоє чи троє були справді талановиті, серед них — один на ім'я Шазель. Але Жюльєн не почував до них приязні так само, як і вони до нього.
Решта з трьохсот двадцяти одного семінариста були просто тупі невігласи, що не дуже тямили зміст тих латинських слів, які вони зубрили з ранку до вечора. Майже всі вони були сільськими хлопцями, яким здавалось, що краще заробляти на хліб проказуванням латинських слів, ніж копирсатись у землі. На підставі всіх цих спостережень, Жюльєн з перших днів пройнявся певністю, що швидко доб’ється успіху.
"В кожній справі потрібні розумні люди,— казав він собі,— бо, зрештою, треба ж комусь діло робити. За Наполеона я був би сержантом, а серед майбутніх кюре я буду старшим вікарієм.
Всі ці бідолахи,— думав він,— тяжко працювали з дитинства і досі жили на кислому молоці й чорному хлібі. Там, у себе, в своїх халупах, вони їли м'ясо не частіше як п’ять шість разів на рік. Так само, як римські солдати вважали, що війна — це час відпочинку, ці грубі селяни зачаровані принадами семінарського життя".
В їхніх похмурих очах Жюльєн ніколи не бачив інших почуттів, крім фізичного задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди, серед яких він мав відзначитись. Але Жюльєн не знав одного,— і ніхто йому цього не збирався пояснити,— а саме, що бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії церкви та з усього того, що вивчають у семінарії, в їхніх очах тільки гріх гордині. З часів Вольтера, з часів двопалатної системи управління, яка, по суті, є не чим іншим, як недовірою і особистим судженням, і яка прищеплює народові погану звичку не довіряти, французька церква, здається, зрозуміла, що її справжні вороги — це книги. Душевне смиренство вона ставить понад усе. Успіхи в науках, навіть у священних науках, здаються їй підозрілими — і не без підстав. Бо хто зможе перешкодити освіченій людині перейти до ворожого табору, як це зробили Сійєс або Грегуар.54 Церква тремтить і чіпляється за папу, як за єдиний засіб порятунку. Тільки папа може спробувати паралізувати вільну критику і благочестивою пишнотою своїх придворних церемоній вплинути на пересичений і розтлінний розум світських людей.
Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються в семінарії, почали помалу відкриватися Жюльєнові, він поринув у глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.
"Невже мене забули всі на світі?" — думав Жюльєн. Він не знав, що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніші форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалось, що страшні муки каяття борються із коханням.
"Тим краще,— подумав абат Пірар,— принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку".
Одного разу абат Пірар розпечатав лист, напівзмитий сльозами,— це було прощання навіки з Жюльєном. "Нарешті,— було написано в листі,— небо змилосердилось наді мною і навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене найдорожчим у світі, але самий гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як ви бачите. Турбота про спасіння тих, кому я зобов'язана віддати своє життя, тих, кого ви так любили,— перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жюльєне, будьте справедливі до людей".
Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі була вказана діжонська адреса, хоч тут же висловлювалась надія, що Жюльєн не відповідатиме або якщо напише, то принаймні в таких висловах, які жінка, що повернулась на шлях чесноти, могла б прочитати, не червоніючи.
Меланхолія Жюльєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його здоров'ї, коли раптом якось уранці в його келії з'явився Фуке.
— Нарешті я до тебе добився. П'ять разів — не на докір тобі сказати — я приїздив у Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев'яну пику. Я вже поставив декого вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?
— Це покута, яку я на себе наклав.
— А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п'ять франків тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.
Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. І раптом Жюльєн пополотнів. Фуке сказав йому:
— До речі, знаєш? — мати твоїх вихованців упала в найглибше благочестя.
І почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає пристрасну душу, коли несвідомо торкаються того, що є для неї найдорожчим.
— Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, що вона їздить на богомілля. Але на превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де Реналь не схотіла взяти його за духівника. Вона їздить на сповідь Діжон або в Безансон.
— Вона буває в Безансоні? — спитав Жюльєн, і обличчя його спалахнуло.
— Частенько,— відповів Фуке, запитливо глянувши на друга.
— Є в тебе "Конституціоналіст"?
— Що таке? — перепитав Фуке.
— Я питаю, чи є в тебе з собою газета "Конституціоналіст"? — повторив Жюльєн якомога спокійніше.— Тут її продають по тридцять су за номер.
— Як! Навіть і в семінарії ліберали! — скрикнув Фуке. — Бідна Франція — додав він лицемірно, наслідуючи солоденький голос абата Маслона.
Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке враження, якби на другий день одне слівце, сказане йому отим семінаристиком з Вер'єра, що здавався йому дурним хлоп'ям, не навело його на дуже важливе відкриття: виявилось, що з самого початку свого перебування в семінарії Жюльєн тільки те й робив, що помилявся. Він гірко глузував тепер сам із себе.
Справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед обміркований, він не дбав про деталі, а семінаристські розумники тільки на дрібниці й зважають.