Габрієла

Щоправда, я пообіцяв Коріолано...— Солодкі слова у цього Тоніко, казав Капітан. На думку дони Олги — от бідолашна! — не було чоловіка поряднішого від нього, не було чоловіка, якого так би переслідували жінки, незаміжні і заміжні, утриманки і всі без винятку повії. Проте її не полишали сумніви, і вона контролювала кожен крок свого чоловіка, щоб він, боже борони, не піддався спокусі. Погано ж вона його знала...

Так терпінням і цукерками Тоніко "готував для себе ложе відпочинку", як обережно висловлювались в "Папеларіа Модело" і в барі. Але перш ніж сталося те, що мало статися неодмінно, полковник Коріолано дізнався про відвідини Тоніко, про його карамельки і пристрасні погляди. Він раптово прибув до Ільєуса посеред тижня, прийшов у будинок Тоніко, де містилася також його нотаріальна контора, на той час переповнена відвідувачами.

Тоніко Бастос зустрів товариша радісними вигуками і, обнявши, поплескав його по спині — він був людиною виняткової щирості і симпатії. Коріолано привітався, взяв у Тоніко стілець, сів, ударив нагаєм по халявах своїх брудних чобіт і сказав, не підвищуючи голосу:

— Сеньйоре Тоніко, до мене дійшли чутки, що ви занадились до будинку моєї прийомної доньки. Я щиро ціную вашу дружбу, сеньйоре Тоніко. Я знаю вас ще з дитячих літ. Тому я хочу, як давній товариш, дати вам пораду: не приходьте туди більше. Я дуже любив Жуку Віану, сина небіжчика Віани, мого партнера в покері, і теж знав його ще зовсім дитиною. Ви пригадуєте, що з ним трапилось? Він зацікавився, як на гріх, маленькою Шікіньєю, бідолаха...

В конторі запанувала напружена тиша. Тоніко, затинаючись, промовив:

— Але, полковнику...

Коріолано вів далі, не підвищуючи голосу і граючись нагаєм:

— Ви молодий, вродливий і показний чоловік, у вас немало різних жінок, які упадають за вами. Я ж — людина літня, яка немало горя зазнала на віку, дружина моя померла, залишилась у мене одна Глорія. Мені подобається ця дівчина, і я хочу, щоб вона була тільки моєю. Я ніколи не мав звички утримувати жінок, які належать іншим.— Він усміхнувся.— Я ваш друг, тому й попереджаю вас: облиште свої прогулянки в тих краях, а тим більше візити.

Нотар зблід, у конторі запанувала могильна тиша. Присутні перезиралися. Мануел дас Онсас, який завітав завірити підпис, пізніше стверджував, що в повітрі чувся "запах покійника", а на свій нюх він ніколи не нарікав — не одне вбивство часів боротьби за землю лежало на його совісті. Тоніко почав виправдовуватись: це, мовляв, наклеп, підлий наклеп його ворогів і ворогів Коріолано. Він справді провідував Глорію лише для того, щоб запропонувати дівчині, якій симпатизує полковник і яку постійно ображають, свої послуги. Це витівки тих, хто шельмує Коріолано за те, що він поселив Глорію на майдані Сан-Себастьян, в будинку, де жила колись його родина, тих, хто відвертається від дівчини, хто плює їй услід, коли вона проходить поряд,— ці люди і плетуть зараз підлу інтригу проти нього, Тоніко. Він лише хотів привселюдно висловити свою повагу до полковника і солідарність з ним. У нього з Глорією нічого не було, і ні про що таке навіть гадки не мав. Солодкі слова були у Тоніко. Нічого й казати!

— Що у вас з нею нічого не було,— це мені відомо. А коли б щось було, я не прийшов би сюди і наша розмова мала б зовсім інший напрямок. Та не виключено, що у вас були якісь наміри, за це я не можу ручатися. Але наміри лишаються намірами. Від них ані холодно, ані жарко... І все ж таки вам слід чинити так, як роблять інші: відвертатися від неї. Це саме те, що цілком влаштовує мене. А тепер, коли я вас попередив, годі про це.

Він одразу ж перевів розмову на іншу тему, немовби лише для цього і прибув сюди. Потім перейшов на житлову половину будинку, привітався з доною Олгою, поплескав дітлахів по щоках.

Тоніко Бастос перестав ходити по вулиці, де живе Глорія, а вона з того часу ще більше страждає від самотності і суму. Місто набалакалося на цю тему досхочу: "Ліжко провалилося, перш ніж він ліг на нього",— говорили одні. "І провалилося з тріском",— додавали безжалісно, як і личить справжнім ільєусцям, інші. Попередження полковника Коріолано пішло на користь не лише Тоніко: чимало чоловіків вирішили облишити свої наміри, які довгими ночами навіювали тривожні сни, породжені спогляданням бюста Глорії, а також її усмішки, що опромінювала очі і вуста, "вологі од бажання", як досить вдало, в одній із своїх поезій, висловився Жозуе. Але виграли від цього, як стверджував Жоан Фулженсіо, закінчуючи розповідь, перш за все старі і некрасиві дружини, бо, як він уже казав судді, Глорія приносила суспільству користь, піднімаючи на вищий щабель сексуальне життя Ільєуса, все ще феодального, незважаючи на всебічний і безсумнівний прогрес.

Починається бенкет

— Вона ще наробить чимало лиха.

Капітан, який прийшов завчасно, бо мав намір зіграти партію в шашки, конфіденційно повідомив Насібу, що стаття — це лише початок. Їх буде ще ціла низка, і взагалі справа не обмежиться самими лише статтями, Ільєусові доведеться пережити знаменні дні. Доктор, чиї пальці були забруднені чорнилом, а очі палали вогнем славолюбства, мимохідь забіг у бар, повідомивши, що страшенно заклопотаний. Що ж до Тоніко Бастоса, то він не повернувся, оскільки його викликав до себе полковник Раміро.

Першими прибули запрошені з Ітабуни, вони ніяк не могли нахвалитися подорожжю — автобус здійснив рейс лише за півтори години, незважаючи на те, що дорога не скрізь висохла. Приїжджі дещо зарозуміло роздивилися ільєуські вулиці, будинки, церкву, бар "Везувій", склад вин, кінотеатр "Ільєус" і приходили до висновку, що Ітабуна — набагато красивіша. В Ільєусі немає таких церков, такого кінотеатру, немає споруд, які могли б піти порівняння з новими будівлями Ітабуни, барів з таким широким вибором напоїв, кабаре, таких багатолюдних і гомінливих. Саме в цей час почала розвиватися конкуренція між двома найбільшими містами зони какао. Ітабунці говорили про нечуваний прогрес і дивовижне зростання їхнього краю, який ще кілька років тому був одним з районів Ільєуса — селищем із назвою Табокас. Вони сперечалися з Капітаном, обговорювали проблему гавані.

Родини ільєусців прямували в кіно, щоб побачити дебют факіра Сандри. Приваблені пожвавленням у барі, вони поглядали на поважних персон, що зібралися там, на великий стіл у формі літери "Т". Яків і Моасір зустрічали запрошених. Мундіньйо Фалкан прийшов з Кловісом Костою, і це у багатьох викликало зацікавлення. Експортер обнявся з деякими ітабунцями, серед них були і його клієнти. Полковник Амансіо Леал, що бесідував з Мануелом дас Онсасом, розповів про Жезуїньйо, який, з дозволу судді, виїхав на свою фазенду, де й чекатиме суду. Полковник Рібейріньйо не зводив очей з дверей кінотеатру, не втрачаючи надії першим побачити Анабелу. Розмова ставала загальною, говорили про вчорашнє вбивство, про похорони, про справи, про закінчення дощів, про майбутній урожай, про Анабелу і принца Сандру, але ретельно обминали гавань і статтю про неї в "Діаріо де Ільєус", немов боялися починати ворожі дії; ніхто не бажав брати на себе таку тяжку відповідальність.

Десь біля восьмої, коли вже почали були сідати за столи, хтось біля дверей бару сказав:

— А ось і полковник Раміро Бастос з Тоніко.

Амансіо Леал рушив їм назустріч. Насіб аж підстрибнув: атмосфера згущувалась, сміх був фальшивим, тепер він помітив револьвери під одягом. Мундіньйо Фалкан розмовляв з Жоаном Фулженсіо, Капітан підійшов до них. На протилежному боці майдану, біля воріт Малвіни, гуляв учитель Жозуе. Полковник Раміро Бастос увійшов у бар змореною ходою, опираючись на костур, і привітався до всіх по черзі. Зупинившись поряд з Кловісом Костою, потиснув йому руку.

— Як газета, Кловісе? Розцвітає?

— Дякую, полковнику, все гаразд.

Потім затримався трохи біля групи, в якій були Мундіньйо, Жоан Фулженсіо і Капітан, поцікавився поїздкою Мундіньйо, присоромив Жоана Фулженсіо, що той давно був у нього, перекинувся жартом з Капітаном. Насіб щиро захоплювався старим: його, мабуть, душить лють, але зовні ніхто цього не помітить. Полковник дивився на своїх супротивників, на людей, що вирішили боротися з ним, вирішили відняти в нього владу так, немов перед ним були нерозумні діти, що не становлять жодної небезпеки. Його посадовили на почесне місце, поміж двома префектами, а Мундіньйо сів неподалік — між двома суддями. Почали подавати страви, приготовлені сестрами Дос Рейс.

Спершу відчувалась якась стриманість і ніяковість, їли і пили, розмовляли і сміялися, а все ж відчували підсвідому тривогу, немов чогось чекали. Полковник Раміро Бастос не доторкнувся до їжі, а лише пригубив склянку з вином. Його короткозорі очі зупинялись то на одному гостеві, то на іншому. Затримавшись на Кловісу Кості, Капітані і Мундіньйо, вони потемніли. Раптом він запитав, чому немає Доктора, і висловив жаль в зв'язку з його відсутністю. Потроху настрій змінювався на краще, почали розповідати анекдоти, згадували танці Анабели, високо оцінювали страви, приготовлені сестрами Дос Рейс.

Нарешті настав час промов. Росіянин Яків і Моасір попросили Езекієла Прадо виступити від імені автобусної компанії, що влаштувала обід. Адвокат підвівся; він чимало хильнув, і язик його трохи заплітався, але все ж чим більше він пив, тим красномовніше виступав. Амансіо Леал щось тихо сказав Маурісіо Каїресу, очевидно, попередив його, щоб слухав уважніше. Якщо Езекієл, чия лояльність до полковника Раміро похитнулася за час останніх виборів, зачепить питання про гавань, то йому, Маурісіо, доведеться дати відповідь на цей недоречний виступ.