І гості хутко почнуть збиратися, музиканти вже по селу ходять... а вона тут забавляється!
— Встигну ще,— коротко відповіла Ягуся, але клеїти перестала — набридло їй це. Вона посипала підлогу сосновою хвоєю, столи застелила тонким полотном; то прибирала в коморі, то розмовляла з братами, то виходила на ґанок і довго дивилася в далечінь. А на серці — ніякої радості. Думала тільки про те, що сьогодні досхочу натанцюється, наслухається пісень і музики, яку дуже любила. Була вона, як день, що сяяв навколо,— яскравий, але по-осінньому глухий і мертвий. Якби все не нагадувало їй кожної хвилини про те, що сьогодні її весілля, вона б і не думала про це. Учора на дівич-вечорі Борина подарував їй вісім разків коралів — усі, які залишилися в нього від обох покійних жінок. Корали лежали на дні скрині, Ягуся їх навіть не приміряла. Вони її не тішили... Ніщо її сьогодні не тішило. Втекти б світ за очі, куди-небудь далеко, далеко... Але куди?
Все їй надокучило, на думку весь час спадало те, що мати розказувала про Антека... Він бруднив її, він? Вона не могла, не хотіла вірити... їй навіть плакати захотілося. А може, це й правда? Учора, коли вона полоскала білизну на ставку, він пройшов мимо, навіть не глянувши на неї. А коли вона й Борина ранком ішли до сповіді, він зустрів їх біля костьолу і відразу звернув убік, наче від лютого пса... Може?.. Ну й нехай, нехай лається, якщо він такий!
В ній зростало обурення проти Антека, та раптом спогади про той вечір, коли він проводжав її додому, ринули в голову, залили все вогнем, стисли серце так міцно, ожили в ній з такою силою, що вона не могла себе опанувати... І невідомо чому сказала матері:
— Ви мені після вінчання коси не обрізуйте!
— Таке вигадала! Хіба це чувана річ, щоб дівці після вінчання коси не обрізати!
— А в панських маєтках та в містах не обрізують.
— У них так заведено для розпусти їхньої — щоб можна було дурити людей, незаміжніх з себе видавати. А в нас ти нових порядків не заводь! Поміщицькі дочки нехай з себе посміховисько роблять, нехай ходять з патлами, мов єврейки; їм, дурним, можна, а ти — хазяйська дочка з діда-прадіда, не яке-небудь міське помело, і повинна робити так, як бог звелів, як споконвіку у нас на селі робилося! Знаю я ці міські вигадки! Нікого ще вони до добра не доводили! Пішла Пакулєва дочка в місто робити — і що? Казав війт: до канцелярії папірець прийшов, що вона дитину свою задушила і в тюрмі сидить. Або й Войтек — родич Борини — до того в місті доробився, що тепер по селах ходить, старцює. А раніше у нього господарство було, коні, хліба вдосталь. Захотілося дядькові булок, от і заробив собі на старість торбу та костур...
Однак Ягна не слухала цих мудрих повчань, а про те, щоб їй обрізали коси, і чути не хотіла. Умовляла її Євка — вона досвідчена була, не в одному селі жила в наймах і щороку ходила на прощу в Ченстохов. Переконувала її й Ягустинка, як звичайно, з різними глузуваннями та ущипливими словечками, і наостанку сказала:
— Залиш, залиш косу, пригодиться Борині! Він її на руку накрутить і міцніше тебе притримає, коли ціпком лупцюватиме. Сама потім обріжеш... Знала я не одну таку...
Вона не договорила, бо по неї прибіг Вітек.
Відколи Антека й Ганку вигнали, Ягустинка перейшла до Борини, бо Юзя сама не могла впоратися з господарством. Зараз вона допомагала Євці куховарити, але щохвилини бігала додому: Борина в цей день нічого не міг робити. Юзя з самого ранку чепурилася в Магди, а Куба ще й досі лежав хворий.
— Ідіть швидше, ви Кубі дуже потрібні,— квапив її Вітек.
— А що, гірше йому?
— Гірше. Так стогне, що на вулиці чути.
— Іду миттю. Тільки подивлюся, що з ним, і відразу ж повернусь!
— Ягусю, і ти поспішай, зараз дружки прийдуть,— нагадала Домінікова.
Але Ягуся не поспішала. Вона блукала по хаті, мов сновида, то сідала на лавку, то раптом схоплювалась, починала прибирати, але робота падала з рук, і вона довго стояла, бездумно дивлячись у вікно. Душа хвилювалася в ній, мов розбурхана вода, і, як хвилі об прибережне каміння, раз у раз билася об спогади.
А в хаті ставало дедалі гомінкіше. Без упину прибігали куми, родички, сусідки і, за старим звичаєм, приносили: хто курку чи паляницю, хто коржі, сіль, борошно, сало, а хто й срібний карбованець у папірці — все це в подяку за те, що їх запрошено на весілля, а також і для того, щоб хазяйка не надто витрачалась на частування.
Кожна випивала з Домініковою по чарочці солодкої наливки і, поговоривши, помилувавшись на все, хутко бігла додому.
А стара поралася і встигала скрізь: доглядала, як готують вечерю, прибирала, всюди порядкувала, за всім наглядала і частенько лаяла синів, які сьогодні ухилялися від роботи і раз у раз, обравши слушну хвилину, тікали на село до війта, де вже сиділи музиканти й збиралися дружки.
На обідню прийшло мало народу, і ксьондз сердився, що через весілля забувають про службу божу, а люди в думці виправдовувалися тим, що не кожної неділі справляють такі весілля.
Після обіду почали з'їжджатися запрошені з найближчих сіл.
Сонце вже хилилося на захід і сипало бліде осіннє світло на землю, що виблискувала, наче від роси. Вікна горіли вогнем, став сяяв і мерехтів, у придорожніх канавах, мов скло, поблискувала вода — весь світ навколо був осяяний світлом пригаслої осені, її останнім теплом.
Німа безкрайня тиша оповила землю, залляту золотом. День, яскраво пломеніючи, поволі згасав і блякнув.
А в Ліпцях гуло й клекотіло, ніби на ярмарку. Тільки-но віддзвонили на вечірню, музиканти з війтової хати посунули на вулицю.
Попереду — скрипки з флейтою, за ними деренчав бубон з брязкальцями і весело бурмотів прикрашений стрічками контрабас.
За музикантами йшли старости й дружки — їх було шестеро, всі молоді хлопці, високі, стрункі, мов сосни в бору, в поясі тонкі, в плечах широкі, браві танцюристи й перші забіяки, такі гострі на язик, що нікому не поступались. І всі — родовиті хазяйські сини.
Вони йшли посеред дороги тісною юрбою, плече в плече, аж земля двигтіла під ними,— веселі, радісні, гарно вбрані, як і належить на весіллі. Горіли на сонці смугасті штани, червоні жилети, пучки стрічок на капелюхах і, наче крила, майоріли на вітрі білі каптани.
Всі горлали, весело підспівували, завзято притупували; посувалися вулицею з таким галасом, наче молодий бір зірвався з місця і летів за вітром.
Музика грала польку, і компанія, переходячи від хати до хати, запрошувала гостей на весілля. Де виносили їм горілки, де запрошували до хати, де відповідали піснями. З усіх хат виходили пишно вдягнені люди, приєднувались до них. Ішли далі всі вкупі й хором виспівували під вікнами подружок молодої:
Вийди, подружко, вийди, Касюню,
На весілля час!
Будуть там грати, будуть співати
Скрипки та бас.
А хто не наїсться, хто не нап'ється,
Той піде від нас.
Ой дана, дана, ой дана, дана!
Приспів підхоплювали так дружно й голосно, що він гримів на все село; аж на поля линули веселі голоси, відлунювали в лісі, мчали в широкий світ.
Люди виходили на подвір'я, в садки, до тинів, і навіть ті, кого не кликали на весілля, приєднувалися до юрби, щоб надивитись і наслухатись. Поки дійшли, зібралося майже все село й оточило весільний похід; доводилося йти дедалі повільніше. А попереду хмарою бігли дітлахи з криками й піснями.
Так провели гостей до хати молодої, заграли їм і повернули до молодого.
Тут Вітек, який весь час гордо виступав з дружками в прикрашеному стрічками жилеті, вискочив наперед.
— Хазяїне, музиканти з дружками йдуть! — гукнув він у вікно й побіг до Куби.
На ґанку гримнула музика; Борина в ту ж мить вийшов назустріч, розчинив двері навстіж і, вітаючись, запрошував усіх до хати, але старости взяли його під руки й повели просто до Ягни, бо вже час було йти до костьолу.
Борина йшов швидко і мав сьогодні на диво молодий вигляд. Підстрижений, чисто виголений, одягнений по-весільному, він вирізнявся навіть з-поміж парубків своєю вродою та гордою впевненістю. Його високу постать видно було здалека. Він весело жартував з парубками, розмовляв з усіма, а найбільше з ковалем, який весь час навертався йому на очі.
Борину врочисто провели до хати Домінікової, юрба розступилася — і дружки з галасом, під музику й співи, ввели його в кімнату.
Ягни там не було — її одягали жінки в спальні, двері якої були міцно замкнені, бо хлопці штовхали двері і, знайшовши в дошках шпарини, дражнили подружок молодої, а ті відповідали вереском, сміхом і криками.
Гостей вітала стара Домінікова з синами, частувала горілкою, садовила на лави старших і за всім стежила, бо народу набралося стільки, що в хату ніяк було протовпитись,— стояли в сінях і навіть на подвір'ї. І гості були неабиякі — все родовиті й заможні хазяї, все рідня й куми Борини й Домінікової, та й знайомі з'їхалися навіть з найдальших сіл.
Звісно, не було ні Клемба, ні Вінцерків, ні дрібноти різної, яка сиділа на одному моргу землі, ні тієї голоти, що ходила на поденне і завжди трималась біля старого Клемба. Не для пса ковбаса, не для поросяти мед!
Тільки через кілька Хвилин відчинилися двері спальні — це жінка органіста й мельничиха вивели Ягусю, оточену подругами. Всі вони, чепурні, вродливі, були наче квіти, а вона, найстрункіша від усіх, стояла серед них, мов пишна троянда, вся в білому, в оксамиті, перах, стрічках, в сріблі й золоті, мов ікона, яку несуть у процесії. В хаті раптом залягла тиша — всі оніміли від захвату.
Ех! Відколи живуть у світі мазури[2], не було кращої молодої! Дружки загаласували й гримнули щосили:
Грай, скрипко, розливайся,
Ти, Ягусю, з батьком-матір'ю прощайся.
Грай, флейто, розливайся,
Ти, Ягусю, з братами прощайся!
Борина виступив наперед, узяв її за руку, й обоє опустились на коліна, а мати перехрестила їх іконою, стала благословляти й кропити свяченою водою. Ягуся з плачем припала до її ніг, потім стала кланятися в землю й іншим, просила пробачення і прощалася з усіма.
Жінки обіймали її, передаючи з обіймів в обійми, і плакали разом з нею, а найголосніше ридала Юзя, згадуючи покійну матір.
Нарешті всі вийшли з хати, вишикувалися парами й пішли пішки — до костьолу було недалеко.
Музиканти йшли попереду і грали з усіх сил. За ними дружки вели Ягну.