До того ж господар товкнув його носом у зарізані кури і вдарив кулаком.
Потому вже ніколи Білозуб не чинив набігів на курник. Кури були під охороною закону, і він зрозумів це. Невдовзі господар повів його з собою в загорожу для курей. Тільки глянувши на живу харч, що залітала йому над головою й забігала попід ногами, Білозуб ворухнувся, щоб стрибнути, але голос господаря спинив його. В загорожі вони пробули з півгодини. Кілька разів хижацький інстинкт узяв би був гору в Білозубові, якби не стримував його щоразу господарів голос. Таким оце чином, не встигши й вийти з загорожі, опанував Білозуб ще один закон і перестав звертати на курей увагу, наче їх і зовсім тут не було.
— Хижака не переробиш,— сумно хитаючи головою, сказав суддя Скотт, коли за сніданком син йому розповів, яку науку дав він Білозубові.— Коли вже він узяв собі таку звичку, коли покуштував крові...— Суддя знову похитав головою.
Але Відон Скотт не хотів з батьком погодитись.
— А знаєте, що я зроблю? — заявив він нарешті.— Я замкну його разом з курми на півдня.
— Але що ж від курей лишиться? — заперечив батько.
— Ще й більше,— провадив молодий Скотт,— за кожне загризене курча або курку я плачу по долару золотом.
— На батька теж треба накласти якусь пеню,— втрутилась Бет.
Її підтримала сестра, і решта,— ті, хто сидів за столом,— також схвалили цю думку. Суддя кивнув головою на знак згоди.
— Гаразд! — Відон Скотт на хвильку задумався.— Якщо Білозуб складе іспита й до вечора не зачепить ані курчати, то за кожні десять хвилин, що він пробуде в загорожі, ти казатимеш йому раз розважно й помірковано, як ото у себе в суді, оголошуючи присуд: "Білозуб, ти розумніший, ніж я думав".
Усі члени родини розташувались по різних місцях, де їх не було видно, і налагодились на цікаве видовище. Та нічого такого не сталося. Коли господар замкнув Білозуба в загорожі, він розлігся собі й заснув, і раз тільки встав, щоб напитися з корита. Птиці він не помічав, для нього вона перестала існувати. О четвертій годині він з розгону вистрибнув на дах курника, звідти зіскочив на землю по другий бік огорожі й повагом подався до будинку. Він засвоїв новий закон. На веранді його зустрів суддя Скотт і при всій захопленій родині, поволі й урочисто, сказав шістнадцять разів: "Білозуб, ти розумніший, ніж я думав".
Проте сама численність законів збивала з пантелику Білозуба і часто вкидала його в неласку. Він, приміром, не одразу зрозумів, що не можна займати й тих курей, що належать чужим богам; а ще ж були коти, кролики, індики. Нічого цього не дозволялося чіпати. Правду кажучи, коли вперше знайомився Білозуб із цим законом, у нього склалося враження, що він не мав права зачепити жодної живої істоти. На луці з-під самого носа йому спурхували перепілки, а він, хоч і тремтів увесь з напруження й жадоби, проте не рушав з місця, скоряючись волі богів.
Одного разу перед його очима, на тій-таки луці, Дік погнався за зайцем. Господар дивився на те, і мало що не заборонив йому, ба навіть і його, Білозуба, послав услід за Діком. Отже, цей закон на зайців не поширюється, як зрозумів Білозуб. Виходить, що між ним, Білозубом, і всіма свійськими тваринами не повинно бути ніякої ворожнечі, і якщо не приязнь, то вже нейтралітет — неодмінний. Решта, одначе, живих істот — білки, перепілки, зайці, що лишились вірні Пустелі й не покорилися людині,— були законною здобиччю кожному собаці. Боги боронили тільки свійських тварин і не дозволяли, щоб поміж ними існувала смертельна ворожнеча. Право на життя й на смерть мали тільки боги, і це право вони ретельно оберігали.
Життя в долині Санта-Клара було далеко не таке просте, як на Півночі. Серед заплутаних і складних обставин нового життя він мусив найперше — стримувати свої поривання. Ця врівноваженість мала бути непомітна, як павутина на вітрі, і водночас тверда, як криця. Життя тут мало тисячу облич, і Білозубові доводилося на це зважати. Коли він біг за екіпажем у Сан-Хозе чи никав довкола, поки екіпаж спинявся, життя пливло повз нього мінливим, широким і глибоким потоком, воно збуджувало й хвилювало його і вимагало, щоб він раз у раз, і то миттю, пристосовувався до нього і майже завжди гамував свої природні інстинкти.
У м’ясних крамницях висіло багато м’яса. Дуже легко було схопити те м’ясо — але ж такого не дозволялося. У тих будинках, куди заходив господар, пирхали на нього коти, що їх годі було займати. Скрізь на нього гарчали собаки, а він не смів відповісти на це, як слід. Ще й більше,— сила-силенна людей, що проходили тротуарами, завжди звертали на нього увагу. Вони спинялися, показували на нього пальцями, розглядали його, заговорювали до нього і навіть гладили його. А він мусив терпіти всі ті непевні доторки чужих рук. Щоправда, терплячості Білозуб уже набрався. Він і свою незграбність та сором’язність зумів уже подолати, навчившися з належною гідністю сприймати увагу чужих богів. Він поблажливо відповідав на їхню поблажливість. Проте завше в Білозубові було щось таке, що не допускало великого панібратства, і люди, поплескавши його по голові, ішли собі далі, задоволені й горді своєю хоробрістю.
Але часом Білозубові велося дуже тяжко. Приміром, коли він біг за екіпажем у передмісті Сан-Хозе, хлопці з усіх сторін починали кидати в нього камінням, а він не смів погнатися за ними й задати їм доброго бобу. Йому доводилось тлумити в собі інстинкт самоохорони, і він таки це робив, бо ставав уже свійський і цивілізований.
А притім Білозуб не зовсім був задоволений таким станом речей. Він не мав виразного поняття про безсторонність і чесність, але ж у кожній живій істоті є певний інстинкт справедливості, і цей інстинкт обурювався в Білозубові, коли він не смів сам себе боронити від цих хлопців. Він забув, що в його договорі з богами передбачено й те, що боги повинні дбати за нього й боронити його. Проте господар цього не забув і одного разу вискочив з екіпажа з прутом у руці й порозганяв хлопців. Потім вони вже ніколи не кидалися камінням. Білозуб зрозумів це і був задоволений.
Трапився якось ще один подібний до цього випадок. По дорозі в місто, на перехресті, стояв салун. Тут завше вешталося троє собак, що завели собі звичай кидатись на Білозуба, коли він пробігав повз них. Відон Скотт знав його убійчий спосіб битись, через те повсякчас умовляв у нього, що він не сміє гризтися з собаками. Білозуб добре зрозумів цей закон, та все ж тяжко страждав щоразу, пробі-гаючи повз салун. Правда, його хиже гарчання стримувало собак на певній відстані, але вони бігли за ним, гарчали, гавкали й усяково йому дошкуляли. Так тяглося доволі довго. Люди, що сиділи в салуні, під’юджували собак проти Білозуба, а раз то й відверто нацькували їх на нього. Тоді господар зупинив коні.
— Візьми їх! — сказав він Білозубові.
Той навіть не повірив одразу,— він подивився на господаря, потім на собак і знов допитливо й пильно глянув на нього. Скотт кивнув головою:
— Візьми їх, друже! Покажи-но їм!
Білозуб не вагався більше. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі троє собак зустріли його одностайно. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви й зовсім заховала поле бою. За кілька хвилин двоє собак уже корчились на дорозі в передсмертному конанні, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через канаву й огорожу, він побіг у поле, а Білозуб гнався за ним, як вовк, швидко й нечутно, ледве землі торкаючись. Серед поля він наздогнав його й загриз.
Це потрійне вбивство завершило всі Білозубові неприємності з собаками. Слава про нього розійшлася скрізь по долині, і люди самі гляділися, щоб їхні собаки не напасту-вали вовка-перебійця.
Розділ IV
ПОКЛИК КРОВІ
Минали місяці по місяцях. Їсти на Півдні було досхочу, роботи ніякісінької — отже, Білозуб розкошував і був щасливий. Він не тільки жив на Півдні, але й у житті в нього настав полудень. Ласка людська світила йому як сонце, і він розцвітав під нею, немов рослина, посаджена в добрий грунт.
І однак він був не такий, як інші собаки. Він знав закони краще навіть за собак і дотримувався їх пильніше. Та все ж виглядало на те, що хижість у Білозубі не зникла, а тільки зачаїлася, мовби Пустеля й досі міцно його тримала і вовка в ньому лише приспано.
Із собаками він ніколи не приятелював. Ціле своє життя він жив самотою і гадав так жити й далі. Ще цуценям його цькував Ліп-Ліп і вся зграя молодих собак, а пізніше, коли він жив у Красня Сміта, його примушувано битись з усякими собаками, і через те все в ньому виробилась огида до них. Природний перебіг його життя силою випадку змінився, і, одвернувшись від свого роду, він прихилився до людини.
Крім того, південні собаки ставились до нього дуже підозріливо. Він збуджував у них інстинктивний страх перед Пустелею, і, здибавшись із ним, вони гарчали й гавкали і всіляко виявляли свою ненависть. Але він уже знав, що йому зовсім нема потреби вдаватись до зубів, досить вищирити ікла й скривити гнівно губи, щоб собака, вже намірившись кинутись на нього, зразу осідав на задні лапи.
Єдиною прикрістю його теперішнього життя була Коллі. Вона не давала йому й хвилини спокою. Улягаючи законові далеко не так суворо, як Білозуб, вона, попри всі намагання господаря, не хотіла потоваришувати з вовком.
Йому аж у вухах дзвеніло від її нервового, верескливого гарчання: вона ніколи не могла подарувати йому загризених курей і певна була, що всі його заміри лихі. Коллі вважала його за злочинця навіть тоді, коли не мала на це найменших підстав. Вона стала лихою годиною в його житті; вона, як той поліцай, стежила за ним біля стайні й по всій садибі. Варто було йому випадково з цікавістю глянути на голуба чи курча, як вона починала казитись і гавкати мов навіжена. Білозуб мав один улюблений спосіб виявляти їй повну зневагу й відкараскуватись від неї: він лягав і, поклавши голову на передні лапи, удавав, що спить. Тоді вона, ніби зніяковівши, переставала гавкати.
Якби не Коллі, усе було б добре. Білозуб пізнав закони, навчився стримуватись, став поважним, спокійним і по-філософському терпеливим. Ворожого оточення вже не існувало, небезпека, страждання й смерть уже не чигали на нього звідусіль.