Окремі вигуки тонули в гаморі, крикові й ревищі, так що нічого не розбереш.
А Матіуш стоїть і мовчки дивиться. Вичікує. Хлопці бачать: криком не візьмеш, і зашикали один на одного:
— Тихіше, припиніть галасувати!
— Король хоче говорити! — викрикнув хтось.
І стало тихо.
Матіуш виголосив довгу й дуже розумну промову.
— Громадяни! — сказав він. — Ваші вимоги справедливі. Вам нарівні з усіма мають бути надані права! Але ви скоро станете дорослими, і вас зможуть вибрати до дорослого парламенту. Я почав із дітей, тому що сам ще малий і мені ближчі і зрозуміліші їхні потреби. Не можна зробити все одразу. У мене й так справ по горло. Коли мені виповниться п'ятнадцять років і ми наведемо лад у дітей, я займуся вами.
— Покірно дякуємо! На той час ми виростемо й без ваших милостей обійдемося!
Матіуш зрозумів, що дав маху, і спробував підійти з іншого боку:
— Що ви від нас хочете? У вас уже вуса пробиваються, ви курите цигарки, ну і йдіть до дорослих, нехай вони приймають вас до свого парламенту.
Старші хлопці, у яких насправді вже пробивалися вуса, подумали: "На біса нам цей сопливий парламент! Підемо краще до справжнього".
А ті, хто молодші, не захотіли зізнаватися, що не курять, і теж сказали: "Добре".
І пішли. Але до дорослого парламенту їх не підпустили солдати. Перегородили дорогу багнетами. Хлопці повернули назад, а там теж солдати. Тоді натовп розділився: одні звернули направо, інші — наліво. Потім розділилися знову, а солдати все тіснять їх, не дають зупинитися. Коли натовп розбився на маленькі групки, поліція оточила їх і заарештувала.
Дізнавшись про це, Матіуш дуже розсердився на обер-поліцмейстера. Виходить, ніби Матіуш розставив їм пастку. Товстун виправдовувався: інакше, мовляв, з цими хуліганами не домовишся. Тоді Матіуш велів розклеїти по місту оголошення, що він запрошує в палац для переговорів трьох найрозсуддивіших хлопців.
Але увечері його самого запросили на екстрене засідання державної ради.
— Погані справи, — сказав міністр освіти. — Діти відмовляються вчитися. Не слухають учителів, сміються їм в обличчя й кажуть: "А що ви нам зробите? Не хочемо — і все. Підемо зі скаргою до короля. Скажемо нашим депутатам". Учителі не знають, як бути. А старші й зовсім від рук відбилися: "Шмаркачі командуватимуть, а ми зубритимемо? Ні, дзуськи! До парламенту нас не запрошують, значить, і в школу нічого ходити". Раніше молодші діти між собою билися, а тепер старші їм проходу не дають. Смикнуть за вухо, дадуть запотиличник і говорять: "Іди скаржся своєму депутатові". "Якщо цей гармидер тижнів за два не припиниться, ми подаємо у відставку", — заявили вчителі. Двоє вже звільнилися. Один продає содову воду, інший відкрив фабрику ґудзиків.
— І взагалі дорослі невдоволені, — сказав міністр юстиції. — Учора в кондитерській один пан обурювався: "Діти як з ланцюга зірвалися, роблять, що хочуть, від їхнього вереску збожеволіти можна! Стрибають по диванах, у кімнатах грають у футбол, бродять без ' дозволу вулицями. Одяг на них прямо горить, скоро вони, як жебраки, у лахмітті ходитимуть". Він ще багато чого говорив, але я не можу цього повторити у присутності вашої величності. Я, звичайно, наказав його негайно заарештувати за образу королівської особи.
— Я придумав! — сказав Матіуш. — Хай школярі будуть на зразок чиновників. Адже хлопці в школі пишуть, рахують, читають — словом, працюють. А якщо так, їм належить платня. Адже нам усе одно, що видавати: шоколад, ковзани, ляльки чи гроші. Зате хлопці знатимуть: погано вчишся — не отримаєш платні.
— Ну що ж, можна спробувати, — без ентузіазму погодилися міністри.
Матіуш, забувши, що державою управляє тепер не він, а парламент, велів на всіх перехрестях розклеїти оголошення.
Наступного дня вранці до нього в кімнату влітає журналіст, злючий-презлючий:
— Якщо всі важливі повідомлення розклеюватимуться на стінах, для чого тоді газета?
Слідом за ним примчав Фелек:
— Якщо ваша величність бажатиме сам видавати закони, для чого тоді парламент?
— Барон фон Раух абсолютно правий, — підтримав його журналіст. — Король може висловлювати свої. побажання, а виносити остаточну ухвалу — справа депутатів. Може, вони придумають щось краще?
Матіуш зрозумів, що знову поквапився. Як же тепер бути?
— Подзвоніть по телефону і розпорядіться, щоб поки що видавали шоколад, а то можуть початися безпорядки. І сьогодні ж треба обговорити це питання в парламенті.
Він передчував, що це закінчиться погано. Так воно і сталося. Постановили передати справу на розгляд комісії.
— Я заперечую! — заявив Матіуш. — У комісії почнеться тяганина. А вчителі більше двох тижнів чекати не мають наміру і, якщо все залишиться, як було, підуть зі шкіл.
Журналіст підскочив до Фелека й зашепотів йому щось на вухо. Фелек самовдоволено посміхнувся і, коли Матіуш закінчив, попросив слова.
— Панове депутати, — почав він. — Я сам ходив до школи і прекрасно знаю тамтешні порядки. Лише за один навчальний рік мене сімдесят разів незаслужено заставляли весь урок стояти, сто п'ять разів незаслужено ставили в куток, сто двадцять разів незаслужено виганяли з класу. Ви думаєте, це лише в одній школі так? Нічого подібного! Я шість шкіл змінив, і всюди одне й те саме. Дорослі в школу не ходять і нічого не знають. Якщо вчителі не хочуть навчати дітей, хай навчають дорослих. Дорослі на своїй шкурі переконаються, як це "солодко", і перестануть змушувати нас вчитися. А вчителі побачать, що з дорослих не познущаєшся, і перестануть скаржитися на нас.
Посипалися скарги на школу і вчителів. Одного несправедливо залишили на другий рік; іншому за дві помилки одиницю вліпили; третього покарали за запізнення, хоча в нього боліла нога й він не міг швидко йти; четвертий не вивчив вірш через те, що молодший братик вирвав із підручника сторінку, а вчитель сказав: це відмовка. І так далі.
Коли депутати втомилися і зголодніли, Фелек поставив на голосування наступний проект:
— Комісія розгляне питання про те, як зробити так, щоб нас не ображали, і чи потрібно нам, як чиновникам, платити платню. А поки що нехай до школи ходять дорослі. Хто "за", прошу підняти руку.
Двоє-троє людей намагалися заперечити, але піднявся цілий ліс рук, і Фелек оголосив:
— Проект ухвалений більшістю голосів.
ХLІІ
ажко уявити, який переполох і обурення знялися, коли стало відомо про рішення дитячого парламенту.
— Беззаконня! — обурювалися одні. — Хто дав їм право розпоряджатися? У нас свій парламент є, і ми не зобов'язані їм підкорятися. Нехай займаються своїми, дитячими справами, а в наші нічого втручатися.
— Ну добре, — казали інші. — Припустімо, ми підемо в школу. А хто працюватиме?
— Нічого, нехай попрацюють самі. Принаймні побачать, як це.
— Може, воно навіть на краще, — міркували оптимісти. — Діти переконаються, що без нас обійтися важко, і більше поважатимуть дорослих.
А бідняки й безробітні навіть раді були. Вийшов новий указ: за навчання платити, як за роботу, тому що навчання — теж праця.
Отже, за новим законом, діти працюють, а дорослі вчаться.
Плутанина. Гармидер. Єралаш. Хлопчики хочуть бути тільки пожежниками або шоферами. Дівчатка — продавщицями в кондитерських або в магазинах іграшок. Як завжди, не обійшлося без дурощів: один хлопчик виявив бажання бути катом, інший — індіанцем, третій — божевільним.
— Усі не можуть бути пожежниками й шоферами, — пояснили їм.
— А мені яке діло? Хай інші працюють двірниками!
Удома теж було багато непорозумінь і сварок, особливо коли діти передавали батькам свої зошити й підручники.
— Ти забруднив книги й зошити, а лаяти будуть мене, — бідкалася мама.
— Ти загубив олівець, і мені нічим малювати, а від учителя перепаде мені, — обурювався тато.
— Ти не приготувала вчасно сніданок, і тепер я запізнюся в школу. Пиши мені записку, — просила бабуся.
Учителі раділи: нарешті вони трохи відпочинуть. Не будуть же дорослі бешкетувати!
— Покажіть дітям приклад, як треба вчитися, — зверталися вони до батьків.
Багато хто вважав це кумедним. Але всі сходилися на одному: довго так не протягнеться. Дивно було дивитися, як дорослі чинно крокують із портфелями до школи, а діти діловито квапляться на роботу: хто в контору, хто на фабрику, хто в магазин. У деяких татусів і мам обличчя засмучені і збентежені, а у деяких — веселі й безтурботні.
— Ну що? То хіба погано стати знову дітьми?
Інколи зустрічалися старі шкільні товариші, які сиділи за одною партою. Батьки із задоволенням згадували давно минулі часи, вчителів, різні ігри і випадки з шкільного життя.
— Пам'ятаєш латиніста? — запитував інженер у палітурника — свого колишнього однокласника.
— А пам'ятаєш, через що ми з тобою раз побилися?
— А то! Я купив складаний ніж, а ти сказав: він не сталевий, а залізний.
— Нас із тобою через це до карцера посадили.
Два солідні пани — лікар і адвокат, — захопившись спогадами, забули, що вони не маленькі, і почали штовхатися й ганятися один за одним. Учителька, котра проходила мимо, зробила їм зауваження, що на вулиці треба поводитися пристойно.
Але були й такі, яким це дуже не подобалося. Злюча-презлюча йде з портфелем до школи товстуха, хазяйка корчми.
А зустрічний майстер впізнав її й каже товаришеві:
— Дивись, он гуска йде. Пам'ятаєш, як вона в горілку підливала воду, а за хвіст оселедця, як за цілого оселедця, з нас брала? Давай їй підставимо ніжку, га? Адже ми з тобою тепер шибеники.
Так вони і зробили. Вона ледве не розтягнулася. Зошити розсипалися по тротуару.
— Хулігани! — заволала товстуха.
— Ми ненавмисне.
— Ось скажу вчительці, що не даєте спокійно перейти через дорогу, вона вас покарає!
Зате діти крокували вулицями спокійно й чинно, і рівно о дев'ятій всі контори й магазини були відчинені.
У школі люди похилого віку і старенькі хочуть сісти за задні парти, ближче до обігрівачів: розраховують подрімати під час уроку.
Дорослі учні читають, пишуть, розв'язують задачі. Усе як треба. І все-таки вчителька кілька разів розсердилася за те, що її неуважно слухають. Та хіба можна бути уважним, коли тебе діймають турботи: як удома справляються діти, що чути на фабриці, у магазині?
Дівчатка щодуху стараються, хочуть довести, що вони гарні хазяйки. Але приготувати обід не так уже й просто, коли не знаєш, як це робиться.
— Може, на обід замість супу подати варення?
І — гайда в магазин.
— Ой, як дорого! У інших магазинах дешевше.
Покупці відчайдушно торгуються, щоб довести, як дешево вони вміють купувати.