Барикада відповідала гарматами на гармати.
Що сталося? Становище змінилося. Артилерія була тепер не тільки з одного боку.
Друге ядро, слідом за першим, врізалося в мур зовсім близько біля Говена. Третє зірвало з нього капелюх.
Ядра були великого калібру. Стріляли з шістнадцятифунтових гармат.
— У вас ціляться, командир, — закричали артилеристи і погасили факел.
Говен задумливо підняв капелюх.
Хтось справді цілився в нього. Це був Лантенак.
Маркіз прибув на барикаду з протилежного боку. До нього підбіг Іманус.
— Монсеньйор, на нас несподівано напали.
— Хто?
— Я не знаю.
— Дорога на Дінан вільна?
— Я думаю, що вільна.
— Треба почати відступ.
— Він уже почався. Багато вже кинулося врозтіч.
— Треба не тікати, а відступати. Чому ви не пустили в хід артилерію?
— Всі втратили голову, крім того, — не було артилерійських офіцерів.
— Я сам іду зараз на батарею.
— Монсеньйор, я вирядив дорогою на Фужер все, що можна було з обозу, жінок і все зайве. Що робити з трьома полоненими малюками?
— А! З тими дітьми?
— Так.
— Це наші заложники. Відправте їх у Тург.
Сказавши це, маркіз пішов на барикаду. Все змінилося, коли прийшов командувач. Барикада була погано пристосована для артилерії, місця було тільки для двох гармат. Маркіз поставив дві шістнадцятифунтові кулеврини, для яких поробили амбразури. Нахилившись до амбразури, щоб роздивитись ворожу батарею, Лантенак раптом побачив Говена.
— Це він! — скрикнув маркіз.
Він сам зарядив гармату, націлив і вистрелив.
Тричі цілив він у Говена і не влучив, за третім разом йому тільки вдалося зірвати з нього капелюх.
— Шкода, — пробурчав Лантенак. — Якби трохи нижче, злетіла б і голова. Ну, гаразд.
І, повернувшись до канонірів, крикнув.
— Вогонь!
Говен теж був не менш заклопотаний. Його становище погіршало. З барикади стріляли гармати. Хто знає, чи не перейдуть її оборонці до нападу самі? Проти нього, якщо не лічити вбитих, поранених та втікачів, було щонайменше п’ять тисяч бійців, а в нього — найбільше тисяча двісті. Що станеться з республіканцями, якщо ворог помітить, яка мізерна їх кількість? Тоді ролі зміняться. Тепер вони нападають, а тоді муситимуть оборонятися. Якщо тільки вандейці зроблять вилазку, все загинуло.
Що робити? Нічого було тепер і думати прямо атакувати барикаду. Тисяча двісті чоловік не можуть вибити із захищеного місця п’ять тисяч. Нападати було неможливо, але неможливо було й чекати. Треба було кінчати. Але як?
Говен був тутешній, він знав місто. Він знав, що позад ринку, де засіли вандейці, є цілий лабіринт вузьких і покручених провулків.
Він повернувся до свого заступника, хороброго капітана Гешана, який згодом уславився тим, що очистив від бунтівників Консізький ліс, батьківщину Жана Шуана, і, перегородивши їм шлях до Шенського ставу, не дав їм здобути Бурнеф.
— Гешан, передаю командування вам. Підтримуйте якнайсильніший вогонь. Тримайте барикаду під гарматним обстрілом. Щоб уся їх увага зосередилась на вас.
— Розумію, — відповів Гешан.
— Зберіть усю колону, звеліть зарядити рушниці і бути готовими до атаки.
І додав кілька слів Гешанові на вухо.
— Буде зроблено, — відповів Гешан.
— Всі наші барабанщики цілі?
— Всі.
— У нас їх дев’ять. Двох лишіть собі, сім дайте мені.
Семеро барабанщиків мовчки виступили вперед і вистроїлись перед командиром. Тоді Говен крикнув:
— Батальйон Червоного Ковпака, до мене!
Дванадцять чоловік, разом з сержантом, виступило вперед.
— Я кликав увесь батальйон, — сказав Говен.
— Він увесь тут, — відповів сержант.
— Вас дванадцять?
— Так, нас дванадцять.
— Гаразд, — сказав Говен.
Цей сержант був той самий грубуватий і добрий вояка Радуб, що всиновив від імені батальйону трьох дітей, знайдених у Содрейському лісі.
Половина цього батальйону, як пам’ятає читач, була знищена в Ерб-ан-Пайль, але Радубові пощастило, він лишився живий.
Біля батареї стояв фургон з фуражем. Говен вказав на нього Радубові.
— Сержант, накажіть вашим людям пообмотувати рушниці соломою, щоб не бряжчали.
Наказ був хутко виконаний в цілковитому мовчанні і в темряві.
— Готово, — сказав сержант.
— Солдати, скиньте черевики, — звелів Говен.
— У нас їх нема, — сказав сержант.
Разом з барабанщиками їх було дев’ятнадцять, Говен двадцятий.
Він скомандував:
— Ставайте в одну шеренгу! Ідіть за мною. Барабанщики попереду, батальйон за ним. Сержант, ви командуєте батальйоном.
Він став на чолі колони, і ці двадцять чоловік, посуваючись, як тіні, заглибились в темряву пустих провулків, тимчасом як з обох боків продовжувалася канонада.
Так ішли вони деякий час, пробираючись уздовж будинків. Все наче вимерло в місті. Городяни поховалися в льохи. Всі двері були замкнені, віконниці щільно зачинені. Ніде не світилось.
В цій тиші ще дужчим здавався гуркіт на головній вулиці. Республіканська батарея і роялістська барикада люто обсипали одна одну ядрами.
Через двадцять хвилин Говен, що впевнено вів свій загін у темряві, по звивистих переходах, дійшов до кінця провулка, який виходив на головну вулицю позаду ринку.
Позицію ворога обійшли. З цього боку барикада не була захищена — одвічна необачність усіх будівників барикад. Ринок був відкритий, і можна було зайти під колони, де стояло напоготові кілька запряжених повозок обозу. Перед Говеном і двадцятьма його солдатами була та ж п’ятитисячна армія, але вони зайшли їй з тилу.
Говен шепнув щось сержантові. З рушниць зняли солому. Дванадцять гренадерів вишикувалися за рогом провулка. Сім барабанщиків підняли палички, чекаючи команди.
Артилерія стріляла з невеличкими перервами. В одну з таких перерв Говен махнув шаблею і крикнув гучним голосом, що прозвучав у тиші як сурма:
— Двісті чоловік праворуч, двісті ліворуч, решта прямо вперед.
Пролунав залп з дванадцяти рушниць, сім барабанів забили в атаку.
А Говен кинув страшний крик синіх:
— У багнети! Коли!
Ефект був нечуваний.
Вся ця селянська маса, почувши ворога за спиною, уявила, що на неї йде нова армія. В той самий час республіканська колона, що лишилась під командою Гешана в кінці великої вулиці, теж забила в барабани і кинулася на барикаду. Вандейці опинилися між двома вогнями. Почалася паніка, а в паніці постріл з пістолета лунає як постріл з гармати, собачий виск здається лев’ячим ревом; паніка перебільшує все. До того ж селянин лякається так само легко, як спалахує від іскри солома, і як солома, спалахнувши, враз розгорається пожежею, так страх селян перетворюється в панічну втечу. Важко уявити собі, як вони втікали.
За кілька хвилин ринок опустів. Перелякані селяни кинулися врозтіч, офіцери нічого вже не могли вдіяти, Іманус даремно застрелив двох чи трьох утікачів, крик "Рятуйся, хто може" не втих. І вся ця армія, просіявшись крізь сітку провулків, як борошно крізь сито, висипала в чисте поле з хуткістю хмари, гнаної ураганом.
Одні тікали на Шатонеф, другі на Плерге, треті на Антрен.
Маркіз де-Лантенак бачив цю панічну втечу. Власноручно заклепавши гармати, він пішов останнім, повагом і спокійно, кажучи:
— З селянами нічого не вийде. Нам потрібні англійці.
IV. ЦЕ ВДРУГЕ
Перемога була цілковита.
Говен обернувся до людей з батальйону Червоного Ковпака і сказав їм:
— Вас двадцять, але ви варті тисячі.
Похвала начальника в ті часи була як орден.
Гешан, посланий Говеном переслідувати втікачів, привів багато полонених.
Запалили факели і стали обшукувати місто.
Ті, що не встигли втекти, здалися. Велику вулицю освітили факели. Вся вона була завалена вбитими й пораненими. Кожен бій закінчується звичайно дрібними сутичками. І тепер кілька купок одчайдушних сміливців ще змагалися. Їх оточили, і вони склали зброю.
У божевільному розгардіяші загальної втечі Говен помітив одного хороброго: моторний і дужий, він бився, прикриваючи втечу інших, а сам не тікав. Він на диво вправно орудував своїм карабіном, то стріляючи з нього, коли встигав, то відбиваючись прикладом, так що врешті карабін розлетівся на шматки. Тепер він тримав в одній руці пістолет, у другій — шаблю. До нього не наважувалися підступити. Раптом Говен побачив, що він захитався і притулився спиною до однієї з колон на великій вулиці. Цей чоловік був, очевидно, поранений. Але й поранений він тримав шаблю та пістолет. Говен узяв свою шаблю під пахву і підійшов до нього.
— Здавайся! — сказав він.
Чоловік пильно дивився на Говена. З-під його куртки текла кров, утворюючи калюжу біля ніг.
— Ти мій полонений, — продовжував Говен.
Чоловік мовчав.
— Як тебе звати?
— Мене звуть Танець-у-пітьмі.
— Ти молодець, — сказав Говен.
І простягнув йому руку.
Та чоловік відповів:
— Хай живе король!
І, зібравши рештки сил, він підвів обидві руки і одною вистрелив у Говена з пістолета, а другою замірився, щоб ударити шаблею по голові.
Він зробив це із спритністю тигра. Але хтось був ще меткіший за нього. Це був вершник, що прибув за кілька хвилин перед тим і мовчки спостерігав цю сцену, ніким не помічений. Побачивши, що вандеєць підняв пістолет і замахнувся шаблею, він кинувся між ним та Говеном. Якби не цей чоловік, Говен був би мертвий. Куля влучила в коня, удар шаблею дістався вершникові, і обоє впали. Це сталося за одну мить.
Знесилений вандеєць повалився на брук.
Шабля розсікла незнайомцеві лице. Він лежав на землі непритомний. Кінь був убитий.
Говен підійшов і спитав, вдивляючись у незнайомого:
— Хто це такий?
Кров заливала лице пораненого, роблячи з нього червону маску, розпізнати його було неможливо. Видно було тільки сиві вуса.
— Цей чоловік врятував мені життя, — продовжував Говен. — Чи не знає його хто-небудь?
— Командир, — сказав один із солдатів, — цей чоловік тільки що прибув до міста. Я бачив, як він під’їхав. Він прибув з боку Понторсона.
Підбіг старший лікар експедиційної колони з інструментами в руках. Ранений усе ще був непритомний. Лікар оглянув його і сказав:
— Рана не важка. Це пусте. Ми зашиємо рану, і через тиждень він одужає. Але удар добрячий.
Незнайомий був у плащі, підперезаний трикольоровим поясом. Він мав при собі пістолети й шаблю, його поклали на носилки, роздягли. Принесли відро холодної води, лікар обмив рану. Тепер можна було розглянути його лице. Говен вдивлявся в нього з напруженою увагою.
— Є при ньому якісь папери? — спитав він.
Лікар помацав бокову кишеню, витяг бумажник і простяг його Говенові.
Тимчасом пораненого освіжила холодна вода і він опритомнів.