Спочатку Люся навіть не зрозуміла, хто вони такі. Чоловіки й жінки, в темних халатах, простоволосі, ступали дорогою, деякі трудно шкутильгали на милицях, деякі, самі ледве тягнучи ноги, несли на ношах чи то хворих, чи, може, поранених. Жінки в білих косинках та халатах і просто городяни й городянки у звичайній своїй одежі йшли з важкими клунками за плечима. Цей гурт людей сунув по дорозі з тої частини міста, що її не видно було з вікна. Люди юрмились біля головного входу дитячої лікарні, де коло великих парадних дверей морочились дві жінки в білих халатах, намагаючись одчинити двері.
— Це хворі з міської лікарні! їх просто вигнали,— сказала Люся.— Ти чув? Ти зрозумів? — спитала вона, обернувшись до брата.
— Так, так, я чув, я зразу подумав: "А як же хворі?" Адже я там лежав. Там же й поранені були! — схвильовано казав Володя.
Який час Люся та Лизавета Олексіївна спостерігали переселення хворих і переказували пошепки Володі те, що бачили, поки їхньої уваги не привернув гучний гомін німецьких солдатів. У кімнаті єфрейтора набралось, якщо судити з голосів, чоловіка з десять-дванадцять. А втім, одні виходили й приходили інші. Години з сьомої вечора вони сіли їсти, і от уже зовсім смеркло, а вони все їли та їли, і все ще смажилося щось на кухні. У передпокої туди-сюди гупали солдатські черевики. З кімнати єфрейтора чути було брязкання кухлів, тости, регіт. Розмова то жвавішала, то змовкала, коли приносили нову страву. Голоси ставали дедалі п'яніші й розв'язніші.
В кімнаті, де принишкли господарі, було душно: наносило жаром та чадом із кухні, а господарі, як і раніше, не зважувались повідчиняти вікна. Було темно: за мовчазною згодою вони не світили лампи.
Заходила темна липнева ніч, а вони все сиділи, не сте-лячи, не зважуючись лягти спати. За вікном на пустирі вже нічого не можна було роздивитись, лише темний гребінь довгого пагорба, праворуч від пустиря, з будівлями районного виконкому та "скаженого пана", що виступали на ньому, вирізнявся на світлішому тлі неба.
В кімнаті в єфрейтора заспівали пісню. Співали її, як співають не просто п'яні люди, а як співають сп'янілі німці: однаковісінькими низькими голосами, в страшній напрузі; вони сичали навіть і хрипіли — так їм хотілося співати водночас і низько, й голосно. Потім вони знов цокались і пили, знов їли, і на той час, поки їли, все стихало.
Раптом важкі черевики прогупали в передпокої аж до дверей у кімнату господарів і тут зупинились,— той, хто підійшов, прислухався за дверима.
Пролунав сильний стукіт у двері пальцем. Лизавета Олексіївна подала знак не одчиняти, ніби вони вже лягли. Стукіт повторився. Через кілька секунд у двері дуже грюкнули кулаком, вони відчинились, і чорна голова всунулася в двері.
— Кто єсть? — по-російському спитав єфрейтор,— Ха-зайка!
Лизавета Олексіївна, прямо підвівшися з стільця, підійшла до дверей.
— Чого вам треба? — тихо спитала вона.
— Я й мої солдати просимо вас немношко їсти з нами,.. Ти і Луїза. Немношко,— пояснив він.— І мальтшик!.. Йому теж можете принести. Немношко.
— Ми вже їли, ми не хочемо їсти,— сказала Лизавета Олексіївна.
— Де Луїза? — не зрозумівши її, спитав єфрейтор, сопучи й відригуючи їжу, від нього тхнуло горілкою.— Луїза! Я бачу вас,— сказав він, широко посміхнувшись.— Я й мої солдати просимо вас їсти з нами. І випити, якщо ви не заперечуєте.
— Моєму братові недобре, я не можу залишити його,— сказала Люся.
— Може, вам треба прибрати зі столу? Ходімо, я допоможу вам, ходімо.— І Лизавета Олексіївна, сміливо взявши єфрейтора за рукав, разом з ним вийшла в передпокій, причинивши за собою двері.
Жовто-синій чад, від якого сльози навертались, сповнював кухню, передпокій і кімнату, де бенкетували німці. І в цьому чаду неначе розпливалося миготливе жовте світло круглих бляшаних каганців, залитих чи стеарином, чи іншою, схожою на стеарин, білою речовиною. Каганці горіли і на столі, і на підвіконні в кухні, і на дашку вішалки в передпокої, і на столі в кімнаті, повній німецьких солдатів, куди ввійшла Лизавета Олексіївна разом з єфрейтором.
Німці обсіли стіл, приставлений до ліжка. Вони, щільно всунувшись, сиділи на ліжку, на стільцях, на табуретах, а похмурий Фрідріх, із своїм шрамом, сидів на дривітні, аа якій звичайно рубали дрова. На столі стояло кілька пляшок з горілкою, а багато порожніх було й на столі, й під столом, і на підвіконнях. Стіл був захаращений брудним посудом, завалений баранячими та курячими кістками, недогризками зелені, шкоринками хліба.
Німці сиділи без мундирів, у несвіжих спідніх сорочках з розстебнутим коміром, спітнілі, волохаті, з масними від пальців до ліктів руками.
— Фрідріх! — заревів єфрейтор.— Ти чого сидиш? Хіба ти не знаєш, як треба ходити коло матерів гарненьких дівчаток! — Він засміявся ще одвертіше й веселіше, ніж робив це в тверезому стані. І всі навколо теж засміялись.
Лизавета Олексіївна, почуваючи, що це сміються з неї, і підозрюючи набагато гірше, ніж сказав єфрейтор, мовчки змітала зі столу недоїдки в брудну порожню миску, бліда, мовчазна й страшна.
— Де ваша дочка Луїза? Випийте з нами,— говорив молодий червоний п'яний солдат, непевними руками беручи зі столу пляшку й шукаючи очима чистий кухоль. Не знайшовши його, він налив у свій.— Покличте її сюди! її просять німецькі солдати. Кажуть, вона розуміє по-німецькому. Нехай навчить нас співати російських пісень...
Він махнув рукою, в якій була пляшка з горілкою, і, дуже набундючившись та вирячивши очі, заспівав жахливим низьким голосом:
Wolga, Wolga, Mutter Wolga,
Wolga, Wolga, Russlands Fluss...
Він підвівся й співав, диригуючи пляшкою так, що з неї вихлюпувалось на солдатів, на стіл і на ліжко. Чорний єфрейтор зареготав і теж заспівав, і всі підхопили жахливими низькими голосами.
— Так, ми виходимо на Волгу! — горлав товстенний ні-
мець з мокрими брівками, намагаючись перекричати ГОЛОСЕ співаків.-— Волга — німецька ріка! Deutschlands Fluss. Так треба співати! — кричав він. І, стверджуючи свої слова й самого себе, ввіткнув у стіл виделку так, що зубці її зігнулись.
Вони так захопились піснею, що Лизавета Олексіївна, непомічена, винесла миску з недоїдками на кухню. Стара хотіла сполоснути миску, але не знайшла на плиті чайника з окропом. "Та вони ж не п'ють чаю",— подумала вона.
Фрідріх, що порався біля плити з ганчіркою в руці, зняв з плити сковороду з шматками баранини, які плавали в салі, й вийшов. "Барана, мабуть, у Слонових зарізали",— подумала Лизавета Олексіївна, прислухаючись до безладних однакових п'яних голосів, що німецькою мовою виконували старовинну волзьку пісню. Але це, як і все, що діялось довкола, було вже байдуже їй, бо ту міру людських почуттів і вчинків, яка була властива їй та її дітям у звичайному житті, вже не можна було застосувати в тому житті, в яке вона та її діти вступили. Не тільки зовнішньо, а й внутрішньо вони жили вже в світі, який був такий не схожий на звичний світ стосунків людей, що здавався вигаданим. Здавалось, треба просто розплющити очі — і цей світ зникне.
Лизавета Олексіївна нечутно ввійшла до кімнати Володі та Люсі. Вони розмовляли пошепки й замовкли, коли вона з'явилась.
— Може, краще постелитись і лягти тобі? Може, краще, якщо ти будеш спати? — сказала Лизавета Олексіївна.
— Я боюсь лягати,— тихо відповіла Люся.
— Якщо він тільки ще раз спробує, собака,— раптом сказав Володя, трохи підвівшись на ліжку, весь у білому,— якщо тільки він спробує, я вб'ю його, так, так, уб'ю, і хай буде, що буде! — повторив він, білий, худий, упираючись руками в постіль та блискаючи в сутінках очима.
І в цю мить знову пролунав стукіт у двері, і двері поволі відчинилися. Тримаючи в одній руці каганчик, що кидав тремтливе світло на чорне спітніле обличчя його, єфрейтор у спідній сорочці, заправленій у штани, став на порозі. Який час він, витягши шию, вдивлявся у Володю, що сидів на постелі, та в Люсю на табуреті в братових ногах.
— Луїза,— урочисто сказав єфрейтор,— ви не повинні гребувати солдатами, які щодня й щогодини можуть загинути! Ми нічого не зробимо вам поганого. Німецькі солдати — це благородні люди, рицарі, я сказав би. Ми просимо вас до нашої компанії, тільки й усього.
Ш
— Забирайся геть! — сказав Володя, з ненавистю дивлячись на нього.
— О, ти бравий хлопець, на жаль, повалений хворобою! — приязно сказав єфрейтор: у сутінках він не міг розгледіти обличчя Володі й не зрозумів, що той сказав.
Невідомо, що могло б статися в цю мить, та Лизавета Олексіївна хутко підійшла до сина, обняла його, пригорнула обличчя його до своїх грудей і владно вклала сина в постіль.
— Мовчи, мовчи,— прошепотіла вона йому на вухо сухими, гарячими губами.
— Солдати армії фюрера дожидають вашої відповіді, Луїза! — урочисто казав п'яний єфрейтор у спідній сорочці, 9 чорноволосатими грудьми, похитуючись у дверях з каганчиком у руці.
Люся сиділа бліда, не знаючи, що відповісти.
— Добре, дуже добре! Гут! — різким голосом сказала Лизавета Олексіївна, швидко підійшовши до єфрейтора й киваючи головою.— Зараз вона прийде, розумієш? Фертштей-ге? Переодягнеться й прийде.— І вона показала руками, немов переодягається.
— Мамо...— сказала Люся тремтячим голосом.
— Мовчи вже, коли бог ума не дав,— говорила Лизавета Олексіївна, киваючи головою й випроваджуючи єфрейтора.
Єфрейтор вийшов. У кімнаті через передпокій чути стало вигуки, регіт, брязкання кухлів, і німці з новим піднесенням заспівали однаковими низькими голосами:
Wolga, Wolga, Mutter Wolga...
Лизавета Олексіївна швидко підійшла до гардероба й повернула ключ у дверцятах.
— Залазь, я тебе замкну, чуєш? — шепнула вона.
— А як же...
— Ми скажемо, що ти вийшла на подвір'я...
Люся шурхнула в гардероб, мати замкнула за нею дверцята на ключ і поклала ключ на гардероб.
Німці несамовито співали. Стояла вже глибока ніч. За вікном не можна було вже розпізнати ні будівель школи та дитячої лікарні, ні довгого пагорба з будівлями районного виконкому та "скаженого пана". Тільки попід дверима з передпокою пробивалася в кімнату вузька смуга світла. "Боже мій, та невже ж оце все правда?" — подумала Лизавета Олексіївна.
Німці перестали співати, і зайшла між ними жартівлива п'яна суперечка. Всі, сміючись, нападали на єфрейтора, він одбивався хрипким голосом хвацького солдата, що ніколи не журиться.
І от він знову з'явився на порозі з каганчиком у руці.
— Луїза?
— Вона вийшла на подвір'я, на подвір'я...— Лизавета Олексіївна показала йому рукою.
Єфрейтор, похитнувшись, вийшов у сіни, несучи перед собою каганця й гупаючи черевиками.