Ви вірите, що наміри мої щодо вас найзичливіші? Я знаю, що ви досягнете надзвичайних висот.
— Не вірю й на крихту, — відказав спокійно Прокоп, остерігаючись, щоб не попастися на якийсь гачок.
Le bon oncle збентежився.
— Шкода, дуже шкода, — промимрив він. — Те, що я вам хотів сказати, потребує... еге ж, цілковитої взаємної довіри.
— Mon prince, — перебив його Прокоп ввічливо, — як ви знаєте, я тут не вільний чоловік і гадаю, що за таких обставин не маю підстав до занадто великої довіри.
— А, так, — з полегкістю зітхнув дядько Шарль, утішений таким поворотом розмови. — Ваша правда. Ви натякаєте на той неприємний факт, що вас стережуть? Про це саме я й хотів говорити. Дорогий друже, щодо мене, то я ще з самого початку засудив цей спосіб держати вас на території заводу. Це... жорстоко... незаконно, брутально і... при вашому значенні просто нечувано. Я вжив деяких заходів... Ще до цього, ви розумієте? — додав він швидко. — Заступався за вас у вищих інстанціях, але... з огляду на певне міжнародне напруження... влада в паніці. Вас тут затримано як шпигуна. Нічого не вдасться зробити, хіба... — дядько Рон нахилився до Прокопа, — хіба що... втекти. Довіртесь мені, я вам дам змогу. Слово честі.
— Яку змогу? — запитав Прокоп недбало.
— Просто... зроблю це сам. Візьму вас у своє авто і... мене тут не можуть затримати. Подробиці потім. Хочете?
— Пробачте, я зовсім не хочу, — відповів твердо Прокоп.
— Чому? — крикнув oncle Шарль.
— По-перше, не хочу, щоб ви, mon prince, отак через мене ризикували. Така особа, як ви...
— А по-друге?
— А по-друге, мені тут починає подобатись.
— А далі, далі?
— А далі — нічого, — засміявся Прокоп, твердо витримавши допитливий, серйозний погляд князя.
— Стривайте, — озвався oncle Рон по хвилі. — Я не хотів вам цього казати. Тут ідеться про те, що за день, чи за два вас мають перевезти в інше місце, до фортеці, у зв'язку з тим самим обвинуваченням у шпигунстві... Ви не уявляєте собі... Дорогий друже, тікайте, тікайте звідси, поки є часі
— Невже це правда?
— Слово честі.
— Тоді... тоді я вам вдячний, що ви мене вчасно попередили.
— І що ви зробите?
— Ну, приготуюсь до цього, — хижо промовив Прокоп. — Повідомте їх, будь ласка, що це... не так легко зробити...
— Що, що, пробачте?.. — затинаючись, спитав Шарль.
Прокоп махнув рукою, аж засвистіло в повітрі, і ніби кинув якусь річ, сказавши:
— Б-бах! Рон остовпів.
— Ви хочете боронитись?
Прокоп не сказав нічого. Він стояв з руками в кишенях і щось роздумував, грізно спохмурнілий.
Oncle Шарль, такий собі старенький і світлий в нічній темряві, підійшов ближче до нього.
— Ви... ви так її кохаєте? — запитав він уражено чи здивовано.
Прокоп не відповідав.
— Ви кохаєте її, — повторив oncle Шарль і обійняв його. — Будьте мужні!.. Покиньте її, виїжджайте. Це не може так продовжуватись, зрозумійте, зрозумійте ж! До чого б це призвело? Прошу вас, ради бога, пожалійте її, врятуйте від скандалу; невже ви гадаєте, що вона могла б бути вашою дружиною? Може, вона вас і кохає, але вона занадто горда; коли б довелося зректися княжого титулу... Ох, це неможливо, неможливо!.. Я не хочу знати, що було між вами, але від'їжджайте, коли її кохаєте, і то ще цієї ночі. В ім'я кохання їдь, друже, благаю тебе, прошу тебе її ім'ям; ти вже зробив її найнещаснішою жінкою, — чи ж не досить цього? Бережи її, коли вона сама себе не вміє берегти! Ти її кохаєш? Тож пожертвуй собою!
Прокоп стояв непорушно, похиливши голову; і le bon prince відчував, як у цього чорного грубого телепня розривається від болю нутро. Співчуття краяло йому серце, але в нього була ще одна зброя, і він мусив з нею виступити.
— Вона фантазерка, горда, страшенно честолюбна — ще з дитинства. Тепер ми отримали документи незмірної ваги, що вона походить із роду, рівного кожній коронованій династії. Ти не розумієш, що це означає для неї. Для неї і для нас. Це, може, й забобони, але ми... ми живемо ними. Прокопе, княжна вийде заміж. Її чоловіком стане ерцгерцог, позбавлений трону. Він порядний і пасивний чоловік, але вона буде воювати за корону; бо воювати — це її вдача, її покликання, її гордість. Тепер перед нею відкривається те, про що вона снила. І ти стаєш між нею і... і її прийдешнім. Але вона вже вирішила, тільки мучиться від докорів сумління.
— Ага, — крикнув Прокоп. — Он як? То ви гадаєте, я тепер відступлюсь? Ну, то почекайте!
І поки oncle Шарль отямився, він зник у темряві, біжу чи до лабораторії.
А Гольц мовчки подався за ним.
XXXVII
Добігши до лабораторії, Прокоп хотів був замкнути двері перед носом у Гольца, щоб забарикадуватися зсередини, але той встиг шепнути:
— Княжна...
— Що таке? — запитав його Прокоп швидко.
— Наказала мені бути з вами.
Прокоп не здатен був приховати радісне здивування.
— Підкупила тебе?
Гольц покрутив головою, і його пергаментне обличчя вперше засміялось.
— Подала мені руку, — сказав він чемно. — Я пообіцяв, що вам нічого не станеться.
— Добре. Револьвер є? Так-от, стережи двері і нікого до мене не впускай.
Гольц кивнув головою. Прокоп провів старанний стратегічний огляд лабораторії, чи можна в ній оборонятись. Трохи заспокоєний, він наставив на стіл різних пляшок, металевих коробок, яких тільки міг назбирати, і дуже зрадів, знайшовши купу цвяхів. А тоді взявся до роботи.
Уранці Карсон ніби випадково підійшов до лабораторії. Ще здалеку він побачив, як перед лабораторією Прокоп, скинувши піджак, вправляється в киданні каміння.
— Дуже здоровий спорт, — весело крикнув він ще здалеку.
Прокоп швидко надів піджак.
— Здоровий і корисний, — відповів охоче. — Що ви хочете мені сказати?
Кишені його піджака дуже відстовбурчились, і там щось торохтіло.
— Що це у вас у кишенях? — запитав Карсон ніби недбало.
— Так собі, хлорацид, — відповів Прокоп, — вибуховий азотистий хлор.
— Гм, а навіщо ви носите його в кишенях?
— А так, для жарту. Ви хотіли мені щось сказати?
— Поки що нічого. Зараз краще змовчати, — відповів стривожений Карсон, тримаючись віддалік. — А що в вас у тих коробочках?
— Цвяхи. А оце, — показав Прокоп, вийнявши з кишені баночку з-під вазеліну, — це бензолтетраоксозонід, новинка, dernier cri . Га?
— Вам би не слід цим так розмахувати, — зауважив Карсон, відступаючи ще далі. — Може, чого бажаєте?
— Чи бажаю? — сказав привітно Прокоп. — Я був би радий, коли б ви їм переказали дещо. По-перше, я звідсіля нікуди не піду.
— Добре, звичайно. А далі?
— А коли б хто до мене торкнувся чи напав зненацька... Гадаю, ви ж не маєте на думці мене вбити?
— Таж ні, слово честі!
— То підійдіть ближче.
— А ви не вибухнете?
— Буду обережний. Я хотів вам іще сказати, щоб ніхто не ліз до моєї фортеці, коли мене не буде дома. На дверях вибуховий шнурок. Обережно, за вами пастка!
— Вибухова речовина?
— Лише діазобензолперхлорат. Ви повинні застерегти людей. Тут їм нічого шукати, правда ж? Далі. Я маю певні підстави гадати, що я в небезпеці. Я був би радий, коли б ви зараз наказали Гольцові охороняти мене особисто... від кожного замаху. Зі зброєю в руках.
— Е, ні, — сказав Карсон. — Гольц буде переведений в інше місце.
— Чому це? — запротестував Прокоп. — Я боюсь залишатися сам. Накажіть йому, будь ласка... — А сам погрозливо наближався до Карсона, подзенькуючи, ніби ввесь був із бляшанок та цвяшків.
— Нехай і так, — швидко погодився Карсон. — Гольц, ви будете оберігати пана інженера. Коли б його хто захотів скривдити... Біс із вами, робіть, що знаєте. Чого ще бажаєте?
— Поки що нічого. Якщо треба буде, я сам прийду до вас.
— Дуже вдячний, — промовив Карсон і заквапився геть з небезпечного місця. Та ледве-но він добіг до своєї канцелярії і віддав по телефону відповідні накази, як у коридорі забряжчало і в двері вломився Прокоп, навантажений бомбами з бляшанок, аж на його костюмі тріщали шви.
— Слухайте, — скрикнув Прокоп, увесь блідий від люті. — Хто дав наказ не пускати мене до парку? Зараз же його скасуйте, інакше...
— Відійдіть трохи далі, будь ласка, — промовив Карсон, тремтячи за столом. — Яке мені в біса діло до вашої... до вашого парку. Ідіть собі.
— Стривайте, — зупинив його Прокоп і примусив себе говорити спокійно. — Припустімо, бувають обставини, коли декому зовсім байдуже, що станеться, — крикнув він раптом, — розумієте? — З брязкотом і дзеленьканням він кинувся до стінного календаря. — Вівторок, сьогодні вівторок. Ось тут, ось тут вона. — Він пошпортався гарячково в кишенях, поки знайшов порцелянову мильницю, досить недбало перев'язану шпагатом. — Тут поки що п'ятдесят грамів. Знаєте, що це таке?
— Кракатит? Ви нам його принесли? — мовив Карсон, пройнятий новою надією. — Тоді... тоді, розуміється...
— Зовсім ні, — засміявся Прокоп і сховав коробку до кишені. — Але як допечете мені, то я розсиплю його, де захочу. Ну, що?
— Ну, що? — Карсон машинально повторив це запитання, зовсім знищений.
— Скажіть, щоб той наймит ішов геть від брами, я хочу пройтися по парку.
Карсон глянув на Прокопа і сплюнув. .
— Тьху, — промовив переконано, — дурницю я вчинив.
— Таки дурницю, — згодився Прокоп. — Але й мені досі на думку не спадало, що в мене є такий засіб... Ну, що?
Карсон здвигнув плечима.
— Боже мій, це ж дрібниця! Я такий радий, що можу вам прислужитись. Слово честі, дуже радий. А ви ж як? Дасте нам цих п'ятдесят грамів?
— Не дам, використаю їх сам, але наперед хочу знати, чи ще дійсна наша давня умова. Свобода пересування і таке інше. Пам'ятаєте?
— Давня умова, — буркнув Карсон. — К бісу ту давню умову. Тоді ви ще не були... тоді ви ще не мали стосунків...
Прокоп скочив до нього, аж забряжчали бляшанки.
— Що ви сказали? Чого я не мав?
— Нічого, нічого, — поквапився відповісти Карсон. — Я нічого не знаю. Мені діла нема до ваших особистих справ. Хочете гуляти по парку — будь ласка, тільки вже йдіть швидше...
— Слухайте, — сказав підозріло Прокоп, — тільки не смійте обрізати електричну проводку до моєї лабораторії, бо...
— Гаразд, гаразд, — запевнив його Карсон. — Статус кво, так? Бажаю вам щастя... Ух, який божевільний, — додав він, коли Прокоп був уже за дверима.
Побрязкуючи залізом, подався Прокоп до парку, важкий і масивний, як гармата. Перед замком стояв гурт панів; тільки-но вони вгледіли його здалеку, як пустилися врозтіч, очевидно, вже поінформовані про цього начиненого вибухівкою шаленця.