Вона закрила очі, заспокоєна, нерухома. Тоді він підійшов ближче до неї і, нахилившись, став жадібно вдивлятися в її обличчя. В коридорі почулися кроки, то вертався Арну. Вони чули, як він зачинив двері в свою спальню. Фредерік знаком запитав її, чи не повинен він зайти до нього.
Вона в такий самий спосіб відповіла: "Так", — і цей німий обмін думками був ніби взаємною згодою, початком любовного зв'язку.
Арну, готуючись лягати, скидав сюртука.
— Ну, як вона?
— О! Краще! — сказав Фредерік. — Це пройде!
Але Арну був пригнічений.
— Ви її не знаєте! Тепер вона знервована!.. Ну ж і дурень прикажчик! Ліпше було б не дарувати Розанетті тієї проклятої шалі!
— Не шкодуйте! Вона вам, і не сказати, яка вдячна!
— Ви гадаєте?
Фредерік у тому не сумнівався. Свідченням цього є те, що вона спровадила старого Удрі.
— Ох! Любе ластівча!
І в нападі розчулення Арну хотів уже бігти до неї.
— Не варто! Я щойно від неї! Вона нездужає!
— Тим більше!
Він швидко знову одягнув сюртук і взяв свічника. Фредерік проклинав себе за це безглуздя і заходився втокмачувати йому, що цього вечора він задля пристойності повинен залишитися вдома з дружиною. Кидати її саму не можна, це було б зовсім погано.
— Кажу вам відверто — ви вчините дурницю! Туди нічого спішити! Підете взавтра! Ну, зробіть це для мене!
Арну поставив свічник і сказав:
— Ви добра людина!
III
Відтоді для Фредеріка почалося нещасне існування. Він став нахлібником у цьому домі.
Коли хтось у сім'ї хворів, він тричі на день заходив довідатися про здоров'я; він їздив по настроювача піаніно, вигадував тисячі приводів, щоб зайти у дім, із задоволеним виглядом терпів примхи мадмуазель Марти і ласки маленького Ежена, який щоразу гладив йому брудними руками обличчя. Він був присутній на обідах, під час яких господар і господиня, сидячи одне проти одного, не обмінювалися жодним слівцем, або Арну дратував її в'їдливими зауваженнями. По обіді Арну бавився у спальні з хлоп'ям, грався з ним у жмурки або носив його на спині, стаючи навкарачки, немов беарнець. Нарешті він ішов із дому, а дружина відразу починала розмову на тему, що була причиною безнастанних скарг: Арну.
Безпутність чоловіка обурювала її. Проте, мабуть, страждала також її гордість, і вона не приховувала відрази до цієї людини, в якої не було ні сумління, ні гідності, ні честі…
— Чи він просто божевільний! — казала вона.
Фредерік спритно схиляв її до відвертості. Незабаром він узнав усе її життя.
Батьки її, дрібні буржуа, жили в Шартрі. Якось Арну, малюючи на березі річки (у ті часи він уявляв себе художником), побачив її, коли вона виходила з церкви, й освідчився їй; з огляду на його маєтність батьки, не вагаючись, дали згоду. До того ж він шалено любив її. Вона додала:
— Боже мій, він і досі любить мене — на свій лад!
Перші місяці вони подорожували по Італії.
Арну, незважаючи на замилування краєвидами та шедеврами мистецтва, тільки те й робив, що скаржився на кепське вино і, задля розваги, влаштовував пікніки з англійцями. Вигідно перепродавши кілька картин, він узявся за торгівлю мистецькими речами. Потім захопився виробництвом фаянсу. Тепер його потягло на інші спекуляції і, стаючи дедалі вульгарнішим, він набував брутальних та розорливих звичок. Вона ставила йому на карб не так його вади, як поведінку. Якоїсь переміни годі було й чекати, і горе її непоправне.
Фредерік запевнював, що і його життя не вдалося.
Але ж він іще такий молодий. Чому ж упадати у відчай? І вона давала йому добрі поради: "Працюйте! Одружіться!" Він відповідав гіркою посмішкою, бо, замість назвати справжню причину своєї печалі, вдавав, ніби є інша, висока, грав певною мірою Антоні, позначеного тавром прокляття, що, зрештою, не зовсім перекручувало його думку.
Для деяких людей дія тим нездійсненніша, чим дужче бажання. Їх сковує недовіра до самих себе, лякає острах не сподобатись; до того ж глибокі почуття схожі на порядних жінок: вони бояться, як би їх не помітили, і проходять через життя з опущеними очима.
Хоча Фредерік узнав ближче пані Арну (чи, може, саме тому), він став іще несміливіший. Кожного ранку він давав собі клятву діяти відважніше. Та від цього його втримувала непереможна сором'язливість, і він не міг керуватися нічиїм прикладом, оскільки вона відрізнялась від усіх інших жінок. Силою своїх мрій він поставив її над будь-які людські відносини. Поруч неї він почувався в цьому світі нікчемнішим за клапті шовку, що падали з-під її ножиць.
Потім спадали йому на думку речі страхітливі, безглузді, як-от несподіваний напад уночі, з наркотиками та підробленими ключами, бо все здавалося легшим, аніж витерпіти її зневагу.
А тут іще діти, дві служниці, розташування кімнат — усе це становило нездоланні перешкоди. Він постановив собі, що володітиме нею один і що вони поїдуть далеко і житимуть удвох у цілковитій самоті; він навіть добирав озеро з достатньо синьою водою і затишним пляжем, хай то буде Іспанія, Швейцарія чи Схід; саме в такі дні, коли вона здавалася особливо роздратованою, він казав їй, що потрібно покласти цьому край, знайти якийсь спосіб і що, на його думку, вихід лише один — розлучення. Але з любові до дітей вона ніколи не піде на такі крайнощі. І ця доброчесність тільки збільшувала його пошану.
Пополудні час він проводив у споминах про вчорашні відвідини і мріяв про візит, який зробить сьогодні ввечері. Якщо він обідав не в них, то близько дев'ятої години приходив на ріг їхньої вулиці, і тільки-но Арну зачиняв за собою парадні двері, Фредерік жваво піднімався на третій поверх і з невинним виглядом питав служницю:
— Пан Арну вдома?
Потім вдавав із себе здивованого, що не застав його.
Бувало, Арну неждано-негадано вертався додому. Тоді доводилося супроводити його до маленького кафе на вулиці Святої Анни, де частенько бував тепер і Режембар.
Найперше Громадянин висловлював своє незадоволення урядом. Далі, розбалакавшись, вони по-дружньому картали один одного, бо фабрикант вважав Режембара неабияким мислителем і, шкодуючи, що марнуються такі здібності, висміював його лінощі. А Громадянин в Арну вбачав людину щиросерду та з багатою фантазією, але, безперечно, занадто безпутну, саме тому він обходився з ним без жодної поблажливості, навіть одмовлявся в нього обідати, бо його дратували "оті церемонії".
Іноді, коли вони вже прощались, Арну раптом відчував голод. Він "мав потребу" поїсти смажених яєць чи то печених яблук, а що в кафе звичайно того не знаходилось, то посилали деінде по наїдки. Доводилося чекати. Режембар не йшов і кінець кінцем, буркочучи, погоджувався чого-небудь перехопити.
І все-таки він був похмурий, годинами просиджував за склянкою, випитою тільки до половини. Провидіння правило світом невідповідно до його думок, він перетворювався на іпохондрика, вже й газет не хотів читати і вибухав риканням, почувши єдине слово "Англія". Одного разу, коли офіціант не зумів догодити йому, він вигукнув:
— Невже мало тих образ, що їх завдають нам чужоземні держави!
Коли ж не брати до уваги подібних спалахів, то звичайно він тримався мовчки й обмірковував "удар без промаху, щоб з гуркотом розлетілася вся ота крамничка".
Тим часом, коли він поринав у роздуми, Арну, вже з посоловілими трохи очима, розповідав монотонним голосом неймовірні історії, в яких завдяки дотепності він завжди виявляв певний блиск, і Фредерік (можливо, це походило від якоїсь глибокої взаємоподібності) відчував до нього ніби потяг. Він дорікав собі за цю слабкість, вважаючи, що, навпаки, мав би зневажати його. Арну скаржився йому на поганий настрій своєї дружини, на її затятість, на несправедливу упередженість. Раніше вона була не така.
— На вашому місці, — казав Фредерік, — я призначив би їй утримання і жив би нарізно.
Арну нічого не відповідав, а за хвильку починав її вихваляти. Вона добра, віддана, розумна, доброчесна; і, перейшовши до її тілесних якостей, він не скупився на одкровення з легковажністю тих людей, що де-небудь у заїзді виставляють напоказ свої скарби.
Рівновагу його порушила катастрофа.
Він увійшов до спілки по видобутку фарфорової глини і став членом ревізійної ради. Але, вірячи всьому, що йому казали, він підписував неправильні звіти і, не перевіривши, схвалив річну відомість, яку по-шахрайському склав управитель. Спілка збанкрутувала, й Арну, солідарно відповідальний, повинен був за вироком разом з іншими покрити збитки, що становили для нього близько тридцяти тисяч франків утрати, яка ускладнювалася ще й мотивуванням судової постанови.
Фредерік дізнався про те з газети і чимдуж кинувся на вулицю Параді.
Його прийняли в кімнаті пані Арну. Була сніданкова пора. Чашки кави з молоком захаращували столик біля каміна. На килимі валялися капці, на кріслах — одяг. В Арну, що сидів у підштаниках і плетеній куртці, очі були червоні, волосся скуйовджене; маленький Ежен, хворий на свинку, плачучи, жував хліб із маслом; його сестра їла спокійно, а пані Арну, блідніша, ніж звичайно, всім трьом слугувала.
— Ну от, — тяжко зітхаючи, сказав Арну. — Ви вже знаете!
Фредерік зробив жест, що виражав співчуття.
— Он як! Я став жертвою своєї довірливості!
Він умовк; він був такий пригнічений, що й від сніданку одмовився. Пані Арну підняла очі, знизала плечима. Він провів руками по лобі.
— Зрештою, я не винен. Я не маю за що кинути собі докір. Це — просто лиха година! Та вже якось будемо викручуватися! Нічого не вдієш!
І він одламав шматок булки, піддавшись кінець кінцем умовлянням дружини.
Увечері йому заманулося пообідати разом із нею в "Золотім домі", в окремому кабінеті. Пані Арну не зрозуміла його сердечного пориву і навіть образилась, що її ставлять на місце лоретки; а з боку Арну це було, навпаки, засвідченням любові. Потім він занудьгував і поїхав розважитись до Капітанші.
Досі багато чого сходило йому з рук завдяки його добродушній вдачі. Судовий процес поставив його в число людей сумнівних. Довкола його дому утворилася порожнеча.
Фредерік вважав обов'язком честі бувати в них саме тепер частіше, ніж будь-коли досі. Він узяв абонемент на ложу бенуара в Італійській опері й щотижня запрошував їх із собою. Але вони переживали ту пору сімейного неладу, коли після обопільних поступок, на які йде подружжя, у них виникає взаємна нездоланна огида, що робить дальше життя нестерпним.