Бачиш, Друхарде, я ж тобі казав: добрий відьми́н — то голодний відьми́н. Що, Геральте? Якби не твій приятель-музи́ка, ти б і нині пішов спати, не вечерявши. Я добру маю інформацію, правда?
Друхард опустив голову. Целест тупо дивився перед себе.
— Хто покаже мені те місце? — повторив Геральт, холодно дивлячись на Агловаля.
— Целест, — промовив принц, переставши усміхатися. — Целест тобі покаже Драконячі Ікла та дорогу до них. Коли то хочеш взятися за роботу?
— З самісінького ранку. Будьте на пристані, пане Целест.
— Добре, пане відьми́не.
— Чудово, — принц потер руки, знову глузливо усміхнувшись. — Геральте, я розраховую, що з тим страховиськом тобі вдасться краще, аніж зі справою Ш'єєназ. Я справді на це розраховую. Ага, ще одне. Забороняю пліткувати про цю пригоду, я не бажаю більшої паніки, ніж та, що вже мені висне на шиї. Втямив, Друхарде? Язик накажу вирвати, якщо пустиш пару з рота.
— Втямив, принце.
— Гаразд, — Агловаль встав. — То я піду, не заважаю розвазі, не провокую пліток. Бувай, Друхарде, побажай нареченим щастя від мого імені.
— Дякую, принце.
Ессі Давен, яка сиділи на дзиґлику, оточена густим віночком слухачів, співала мелодійну тужливу баладу про печальну долю зрадженої коханки. Горицвіт, спершись об стовп, щось бурмотів під носом і лічив на пальцях такти і силаби.
— Ну як? — спитав. — Маєш роботу?
— Маю, — відьми́н не вдавався в деталі, які, зрештою, не надто обходили барда.
— Я ж тобі казав, крізь стіни бачу роботу і гроші. Добре, дуже добре. Я зароблю, ти заробиш, матимемо за що погуляти. Поїдемо до Цидарису, встигнемо на свято винозбору. А тепер вибачай на хвилю, — там, на лаві, я помітив дещо цікаве.
Геральт глянув туди ж, куди й поет, але не помітив нічого цікавого окрім кільканадцяти дівчат із напіврозкритими ротами. Горицвіт обтягнув кубрак, зсунув капелюшок на праве вухо і навискоки посунув до лави. Зручним фланговим маневром оминувши матрон, які стерегли дівчат, розпочав свій звичайний ритуал щирення зубів.
Ессі Давен закінчила баладу, була нагороджена криками "браво!", маленьким гаманцем і великим букетом гарних, хоч трішки прив'ялих хризантем.
Геральт кружляв довкола гостей, шукаючи оказії, щоб врешті зайняти місце при столі, заставленому їжею. Тоскно поглядав на блискавично зникаючі мариновані оселедці, голубці з капусти, варені голови тріски та баранячі котлети, на рвані куснями кільця ковбаси та каплунів, січені ножами копчені лососі та свинячу шинку. Проблема полягала в тому, що на лавах при столах не було вільного місця.
Панянки і матрони, дещо зворушившись, обступили Горицвіта, пискливо домагаючись виступу. Горицвіт роблено усміхався і відмовлявся, невміло вдаючи скромність. Геральт, поборовши сором'язливість, насилу пропхався до столу.
Підстаркуватий єгомосць, гостро пахнучий оцтом, напрочуд ґречно та охоче посунувся, ледь не зваливши з лави кількох сусідів. Геральт, не гаючи часу, взявся за їжу і миттю спорожнив єдиний полумисок, до якого зміг дотягнутися. Пахнучий оцтом єгомосць підсунув йому наступний. Із вдячності відьми́н зосереджено вислухав довгу тираду єгомосця, яка стосувалася сучасності та сучасної молоді. Єгомосць уперто окреслював свободу звичаїв як "розвільнення ", Геральт мусив докласти чималих зусиль, щоби зберегти серйозну міну.
Ессі стояла під стіною, під пучками омели, сама, налаштовуючи лютню. Відьми́н бачив, як до неї наближається молодик у грезетовому сильно втятому каптані, як щось каже поетці, ледь усміхаючись. Ессі глянула на молодика, легко кривлячи гарні губи, швидко сказала кілька слів. Молодик знітився і поквапом відійшов, а його вуха, червоні, як рубіни, ще довго горіли у напівтемряві.
— …мерзота, сквернота і бридота, — далі вів своє пахнучий оцтом єгомосць. — Одне велике розвільнення, пане.
— Правда ваша, — невпевнено підтакнув Геральт, витираючи хлібом тарілку.
— Просимо тиші, ясні пані, ясні вашмосці, — заволав Друхард, виходячи на середину зали. — Славутній пан майстер Горицвіт, хотя й трохи недужий та втомлений, заспіває нині для нас славутню баладу про королеву Мар'єну та Чорного Крука! А вчинить він теє на гаряче прохання панни млинарівни Вивірки, котрій, як сказав сам, відмовити не може.
Панна Вивірка, одна з менш вродливих дівчат на лаві, миттю погарнішала. Вибухнули шум та овації, які заглушили чергове розвільнення пахнучого оцтом єгомосця. Горицвіт почекав, аж запала повна тиша, зіграв на лютні ефектний вступ, а потім почав співати, не зводячи очей із панни Вивірки, яка гарнішала з куплету на куплет. Воістину, подумав Геральт, той провора діє ефективніше, ніж чародійські креми з олійками, що їх продає Єнніфер у своїй венгерберзькій крамничці.
Побачив, як Ессі прослизає за спинами слухачів Горицвіта, стиснених півколом, як обережно зникає у виході на терасу. Під впливом дивного імпульсу Геральт спритно вибрався з-за столу і вийшов за нею.
Вона стояла, похилившись, спершись ліктями об поруччя помосту, втягнула голову у вузькі підняті плечата. Дивилася на зморщене море, що виблискувало у непевному сяйві місяця та портових вогнів. Під стопою Геральта скрипнула дошка. Ессі випрямилася.
— Вибач, я не хотів завадити, — сказав дерев'яним тоном, шукаючи на її губах тої раптової гримаси, якою вона щойно почастувала грезетового молодика.
— Ти мені не заважаєш, — відповіла вона, усміхнулася і відкинула пасемко. — Я не самотності потребую, а свіжого повітря. Тобі теж дошкуляли дим та задуха?
— Трохи. Але більше дошкуляє мені свідомість того, що я тебе образив. Я прийшов попросити пробачення, Ессі, спробувати повернути можливість милої розмови.
— Це я повинна просити пробачення, — сказала вона, сперши долоні на балюстраду. — Я надто різко відреагувала. Я завжди різко реагую, не вмію опануватися. Пробач і дай мені можливість. Розмови.
Він наблизився, сперся об поруччя обіч неї. Почував її тепло, легкий аромат вербени. Любив аромат вербени, хоча аромат вербени не був ароматом бузку та аґрусу.
— З чим тобі асоціюється море, Геральте? — спитала раптом.
— З неспокоєм, — відповів він, майже не задумуючись.
— Як цікаво. А виглядаєш ти таким спокійним та опанованим.
— Я не сказав, що відчуваю неспокій. Ти питала про асоціацію.
— Асоціації — це дзеркало душі. Дещо про це знаю, я ж поетка.
— А тобі, Ессі, з чим асоціюється море? — швидко спитав він, щоби покласти край розповідям про неспокій , який він відчував.
— Із вічним рухом, — не відразу відповіла вона. — Зі зміною. І з таємницею, загадкою, з чимось незбагненним, що я могла б описати на тисячу ладів, у тисячі строф, і все-таки не добратися до серцевини, до суті. Так, мабуть, із цим.
— Он як, — промовив, відчуваючи, що вербена усе дужче діє на нього. — Те, що ти відчуваєш, — це також неспокій. А виглядаєш такою спокійною та опанованою.
Вона обернулася до нього, відкинула золоте пасемко, втупила в нього свої гарні очі.
— Я, Геральте, ані спокійна, ані опанована.
Це сталося раптово, зовсім несподівано. Жест, який він зробив, а який мав бути дотиком, легким дотиком до її пліч, перетворився у сильне стискання обох долонь на її тоненькій талії, у швидке, хоч не різке притягання її ближче, аж до раптового дотику тіл, від якого скипала кров. Ессі раптом застигла, напружилася, сильно відігнулася назад, вперла долоні в його долоні, сильно, наче хотіла зірвати, зіпхнути його руки з талії, натомість лише вхопила їх сильніше, схилила голову вперед, розтулила губи, завагалася.
— Нащо… Нащо? — прошептала. Око її було широко розкрите, золоте пасемко спливло на щоку.
Він спокійно і повільно схилив голову, наблизив обличчя і раптом їхні губи зустрілися у поцілунку. Однак Ессі навіть тоді не відпустила його рук, що обіймали його талію, і далі сильно вигинала спину, уникаючи контакту тіл. Зберігаючи цю позицію, вони повільно, наче танцюючи, оберталися. Вона цілувала його охоче, вміло. І довго.
Потім спритно і без зусилля вивільнилася з його рук, відвернулася, знову сперлася об балюстраду, втягнула голову в плечі. Геральт раптом почувся жахливо, невимовно по-дурному. Це почуття втримало його від наближення до неї, від того, щоб обійняти її згорблені плечі.
— Чому? — холодно спитала вона, не обертаючись. — Чому ти це зробив?
Глянула на нього краєм ока і відьми́н зрозумів, що помилився. Раптом збагнув, що фальш, брехня, удавання та бравура заведуть його до трясовиння, на якому між ним і прірвою будуть лише пружні, збиті у тонкий килим трави і мохи, які щомиті можуть прогнутися, порватися, провалитися.
— Чому? — повторила. Він не відповів.
— Ти шукаєш жінки на ніч?
Він не відповів. Ессі повільно обернулася, торкнулася його плеча.
— Повернемося до зали, — сказала вона невимушено, але його та невимушеність не обманула, він відчував її напруження. — Не прибирай такої міни. Нічого не сталося. А те, що я не шукала чоловіка на ніч, — це ж не твоя провина. Правда?
— Ессі…
— Повертаймося, Геральте. Горицвіт уже тричі співав на біс. Моя черга. Ходімо, я заспіваю…
Дивно на нього глянула і дмухнула, щоби відкинути пасемко з ока.
— Заспіваю для тебе.
IV
— Ого, — відьми́н прикинувся здивованим. — Ти все-таки тут? Я думав, ти не повернешся на ніч.
Горицвіт зачинив двері на засув, повісив на кілок лютню і капелюшок із пером білої чаплі, здійняв кубрак, обтріпав його і розклав на клунках, що лежали в кутку кімнатки. Окрім тих клунків, цебра і сінника, напханого гороховою соломою, в кімнатці на горищі меблів не було, — навіть свічка стояла на підлозі у застиглій калюжці воску. Друхард Горицвіта шанував, але, видно, не настільки, щоб віддати у його розпорядження комору чи ванькир.
— А чому ж це, — спитав Горицвіт, роззуваючись, — ти думав, що я не повернуся на ніч?
— Я думав, — відьми́н підвівся на лікті, хрустячи гороховинням, — що ти підеш співати під вікном панни Вивірки, в бік якої цілий вечір вивалював язика, як лягавий пес до псиці.
— Ха-ха! — розреготався бард. — Ти примітивно дурний і нічого не зрозумів. Вивірка? Що там та Вивірка? Я хотів лишень викликати укол ревнощів у панни Акеретти, до якої підбиватиму клинці завтра. Сунься.
Горицвіт звалився на сінник і стягнув з Геральта верету. Геральт, відчуваючи дивну злість, повернув голову в бік маленького віконця, через яке, коли б не працьовиті павуки, видно було б зоряне небо.
— Ти чого надувся, як миш на крупу? — спитав поет.