Усі, звичайно, думали, що на неї вчинено напад і намагалися бодай заглянути до палати. Щоб уберегти дівчину від ганьби (якби хтось випадково побачив її заросле шерстю обличчя), мадам Помфрі затулила Герміонине ліжко завісами.
Гаррі й Рон щовечора відвідували Герміону. Почався новий семестр, і вони щодня приносили їй домашні завдання.
— Якби в мене виросли котячі вуса, я б трохи відпочив від роботи, — зітхнув Рон, звалюючи стос книжок на столик біля ліжка Герміони.
— Не кажи дурниць, Роне. Мені не можна відставати від вас, — жваво заперечила Герміона.
Її настрій значно покращав: з обличчя їй уже зникло волосся, а очі знову ставали карими.
— Є новини? — додала вона пошепки, щоб не почула мадам Помфрі.
— Ніяких, — понуро обізвався Гаррі.
— Я був упевнений, що то Мелфой! — уже, мабуть, усоте повторив Рон.
— Що це? — спитав Гаррі, угледівши золотисту картку, що стирчала з під Герміониної подушки.
— Звичайні побажання, — відповіла вона, поспіхом намагаючись заховати картку, але Рон виявився спритніший. Він вихопив її, розгорнув і прочитав уголос:
"Міс Ґрейнджер, із побажаннями найшвидшого одужання,
від її занепокоєного вчителя професора Ґільдероя Локарта,
кавалера ордену Мерліна третього ступеня, почесного члена
Ліги захисту від темних сил і п'ятиразового володаря призу
"Відьомського тижневика" за найчарівнішу усмішку".
Рон недовірливо глянув на Герміону.
— І ти спиш з оцим під подушкою?
Від відповіді Герміону врятувала мадам Помфрі, яка принесла вечірню дозу ліків.
— Чи ти бачив слизькішого типа, ніж той Локарт? — обурювався Рон дорогою до ґрифіндорської вежі.
Снейп задав їм стільки уроків — не переробити й до шостого класу. Рон побивався, що не встиг запитати Герміону, скільки їжачих голочок додають до Дибкиволосого зілля, як раптом з верхнього поверху до них долинув сердитий крик.
— Це Філч! — пробурмотів Гаррі, і вони побігли сходами нагору. Причаївшись, стали прислухатися.
— Може, знову на когось напали? — стривожено запитав Рон.
Вони витягли шиї в той бік, звідки долинав доволі істеричний голос Філча.
— …а мені ще більше клопоту! Я цілу ніч мушу прибирати! Ніби в мене роботи іншої нема! Ні, це вже остання крапля, я йду до Дамблдора!..
Його кроки стихли, і десь удалині грюкнули двері.
Хлопці зазирнули за ріг. Філч, очевидно, щойно покинув свій спостережний пост — місце, де став ся напад на Місіс Норіс. Вони відразу збагнули, чому так обурювався Філч. Півкоридора було затоплено водою, що й далі дзюркотіла з під дверей балету Плаксивої Мірти. Крик Філча змінився
Міртиними завиваннями. Її плач відлунював від туалетних стін.
— Що з нею? — здивувався Рон.
— Пішли поглянемо, — сказав Гаррі. Підібгавши мантії, вони почалапали через велику калюжу аж до дверей із написом "Туалет не працює", і, як звичайно, не зважаючи на нього, увійшли. Плаксива Мірта ридала голосніше й ревніше (якщо таке взагалі було можливим), ніж будь коли. Було темно, бо вода, якою просякла не тільки підлога, а й стіни, загасила свічки.
— Що сталося, Мірто? — поцікавився Гаррі.
— Хто це? — жалібно схлипнула Мірта. — Прийшли знову чимось у мене кинути?
Гаррі підійшов до її кабінки й запитав:
— Чого б я мав у тебе чимось кидатися?
— Не питай мене! — визирнула Мірта, хлюпнувши новою хвилею води. — Я тут сиджу, нікому не заважаю, а хтось думає, що це так кумедно — жбурляти в мене книжкою!..
— Але ж тобі від цього не гірше! — розважливо мовив Гаррі. — Книжка просто пролітає крізь тебе, і все.
Цього не варто було казати. Мірта ображено заверещала:
— Ну то прошу — жбурляйте всі книжками в Мірту! Вона однак нічого не відчуває! Десять очок тому, хто влучить їй книжкою в шлунок! П'ятдесят тому, хто попаде в голову! Ах, як смішно! Яка весела гра!.. Але мені чомусь зовсім не весело!
— То хто ж у тебе її кинув? — запитав Гаррі.
— Я не знаю… Я сиділа собі в каналізаційній трубі і думала про смерть, а вона впала мені просто на голову, — обурено глянула на них Мірта. Вона ось тут, геть намокла.
Гаррі й Рон зазирнули під унітаз, куди показувала Мірта. Там лежала тоненька книжечка. Вона мала пошарпану чорну обкладинку й була мокра, як і все в цьому туалеті. Гаррі хотів був її підняти, але Рон схопив його за руку.
— Ти чого? — здивувався Гаррі.
— Чи ти здурів? — озвався Рон. — Це небезпечно.
— Небезпечно? — засміявся Гаррі. — Перестань, яка тут небезпека!
— Ти навіть не уявляєш, — недовірливо глянув на книжечку Рон. — Серед книжок, які конфіскувало міністерство — це тато мені розповідав, — була одна, яка всім випалювала очі. А кожен, хто прочитав "Сонети чаклуна", до самої смерті розмовляв віршиками лічилками. А ще одна стара відьма з Бата мала таку книжку, що як її відкриєш, то будеш читати безперестанку! Просто ходиш собі, втикнешся в неї носом і читаєш, а все інше мусиш робити однією рукою. А…
— Та досить, я зрозумів, — скривився Гаррі. Книжка лежала на підлозі, мокра й непримітна.
— Але ж ми нічого не довідаємось, поки не глянемо на неї, — додав Гаррі, обійшов Рона й підняв книжку з підлоги.
Гаррі відразу побачив, що це щоденник, якому, судячи з року на обкладинці, було вже півстоліття. З цікавістю його розгорнув. На першій сторінці він зміг розібрати тільки ім'я — Т. Я. РЕДЛ, — виведене розмитим чорнилом.
— Стривай! — Рон обережно наблизився і зазирнув Гаррі через плече. — Я знаю це ім'я… П'ятдесят років тому Т.Я.Редл був нагороджений за особливі заслуги перед школою.
— Звідки ти знаєш? — здивувався Гаррі.
— А звідти, що Філч примусив мене разів з п'ятдесят полірувати ту нагороду! — обурено відповів Рон. — Я тоді обвекав її своїми слимаками. І ти б запам'ятав, якби цілу годину витирав слиз із чийогось імені.
Гаррі погортав вологі сторінки. Вони були абсолютно чисті. Там не було жодних записів, навіть таких, як "День народження тітки Мейбл" або "Зубний лікар — 15.30".
— Він тут нічого не писав, — розчаровано сказав Гаррі.
— Цікаво, навіщо його викинули в унітаз? — замислився Рон.
Гаррі глянув на зворотний бік чорної обкладинки й побачив там прізвище власника газетного кіоску на Воксгол роуд у Лондоні.
— Мабуть, він був маґлівського роду, — припустив Гаррі, — якщо купував щоденника на Воксгол роуд.
— Що ж, користі з нього небагато, — обізвався Рон, а тоді стишив голос: — П'ятдесят очок, якщо влучиш Мірті в носа.
Але Гаррі запхав щоденника до кишені.
*
Герміона покинула шкільну лікарню на початку лютого — без вусів, без шерсті і без хвоста. Першого ж вечора, коли вона повернулася до ґрифіндорської вежі, Гаррі показав їй щоденник Т. Я. Ред ла й розповів, як вони його знайшли.
— Ого, то він, мабуть, має приховані сили! — зацікавилася Герміона, пильно розглядаючи щоденник.
— Навіть коли й так, то приховує їх дуже надійно, — сказав Рон. — Може, соромиться. Не знаю, Гаррі, чого ти його не викинеш?
— Я хотів би знати, чому хтось намагався його викинути, — відповів Гаррі. — А ще — за які особливі заслуги перед Гоґвортсом нагородили Редла.
— Усяке могло бути, — припустив Рон. — Може, він отримав тридцять С.О.В. або врятував якогось учителя від гігантського спрута. А може, прикандичив Мірту, а це, погодься, величезна послуга для всіх…
Із зосередженого погляду Герміони, Гаррі зрозумів, що вона думає про те саме, що й він.
— Що з вами? — здивувався Рон.
— Слухай но, Таємна кімната була відкрита п'ятдесят років тому, правда? — запитав Гаррі. — Так казав Мелфой.
— Ну, так… — поволі вимовив Рон.
— А цьому щоденнику якраз п'ятдесят років! — схвильовано додала Герміона.
— Ну?
— Ой, Роне, прокидайся! — вигукнула Герміона. — Ми знаємо, що того, хто минулого разу відкрив Таємну кімнату, вигнали звідси п'ятдесят років тому. Знаємо, що Т. Я. Редл п'ятдесят років тому отримав нагороду за особливі заслуги перед школою. А що, як Редла нагородили за те, що він зловив спадкоємця Слизерина? Його щоденник міг би розповісти нам, мабуть, усе: де Таємна кімната, як її відчинити, що за істота там живе? А той, хто влаштовує напади тепер, звичайно, не хотів би, щоб він потрапив комусь на очі, правда?
— Класна теорія, Герміоно! — сказав Рон. — Але має одне "але": у щоденнику нічого не написано.
Проте Герміона вже витягала з торбинки чарівну паличку.
— Може, це невидиме чорнило? — прошепотіла вона.
Тричі вдарила щоденник паличкою і вимовила:
— Апареціум!
Нічого не сталося. Герміона знову рішуче запхала руку в торбинку і видобула звідти щось подібне до яскраво червоної гумки.
— Це виявляч, я купила його на алеї Діаґон, — пояснила вона.
Герміона старанно потерла напис "1 січня". Щоденник не піддавався.
— Кажу ж вам, тут нічого шукати! — повторив Рон. — Редлові просто подарували цей щоденник на Різдво, а йому було ліньки щось записувати.
*
Гаррі нікому, навіть самому собі, не зміг би пояснити, чому він відразу не викинув Редлового щоденника. Власне, навіть знаючи, що всі сторінки чисті, він однаково гортав їх, немов то була історія, яку він хотів дочитати. І хоча Гаррі був переконаний, що ніколи раніше не чув імені Т. Я. Редл, йому чомусь здавалося, мовби воно для нього щось означало, мовби Редл — напівзабутий приятель його дитинства. Але це абсурд. До Гоґвортсу він ніколи не мав друзів, адже всі боялися Дадлі.
Отож Гаррі твердо вирішив довідатися про Редла більше. Наступного дня під час перерви він попрямував до кімнати трофеїв, щоб оглянути Редлову нагороду. З ним пішли й захоплена Герміона, і знуджений Рон: кімнатою трофеїв він був пересичений на все життя…
Блискучий золотий щит з Редловим ім'ям стояв у шафі в кутку. На ньому не було жодних пояснень, за що його дали ("Чудово, бо інакше цей щит був би ще більший — я б і досі його чистив", — зауважив Рон). А втім, вони знайшли Редлове ім'я на старій медалі "За магічні заслуги" і в списку колишніх шкільних старост.
— Щось він дуже нагадує мені Персі, — скривився Рон. — Староста гуртожитку, староста школи, — мабуть, був найкращим учнем у кожному класі.
— Ти так кажеш, ніби це погано, — образилася Герміона.
*
Над Гоґвортсом знову викотилося сонце. У настроях учнів почала проблискувати надія. Після Джастіна й Майже Безголового Ніка нових нападів не було. Мадам Помфрі радісно повідомляла, що мандрагори стали дратівливими й мовчазними, а це означало, що їхнє дитинство швидко минало.
— От зникнуть їхні прищі, і їх можна буде знову саджати в горщики, — розраджувала вона Філча.