Ресторан був у підвалі, до нього вело кілька сходинок.
— Аж дивно, як мало у Нью-Йорку китаянок, — зауважив Кан. — Або вони поховалися у своїх домівках, або освоїли партеногенез. Дітей тут більш ніж досить, а жінок геть не видно. А китаянки — найпрекрасніші жінки у світі.
— У романах.
— У Китаї, — заперечив Кан.
— Ви там були?
— Так. Приїхав туди в 1930-му і прожив два роки.
— І повернулися? Чому?
Кан аж затрясся від сміху:
— Туга за батьківщиною!
Ми замовили смажених в олії креветок.
— Як там Кармен? — запитав я. — У неї зовнішність полінезійки, схрещеної з дуже світлою китаянкою. Неймовірно екзотично і трагічно.
— Вона народилася в Померанії, у Рюґенвальді. Буває і таке. На щастя, Кармен — єврейка, і це допомогло їй перебороти цей комплекс.
— В неї така зовнішність, наче народилася у Тимбукту, Гонконзі чи Папеете.
— Зате за рівнем інтелекту вона типова містечкова єврейка. Чарівне поєднання. От, наприклад, я можу приблизно уявити, як ви відреагуєте за певної ситуації чи що у вас на думці. А з Кармен так не виходить. Вона для мене — суцільна загадка; ніколи не знаю, що вона думає чи як відреагує. Якщо вам здається, що Кармен — дитя Йокогами, Кантона та решти екзотичних місцин, де полюбляють прянощі, то ви помиляєтеся, вона просто з іншої планети. Кармен прилетіла до нас із кратерів Місяця, прийшла з прадавньої країни незатьмареної дурості, наївності та простоти, до якої вже давно заросли всі стежини. Вона завжди нова, як у перший день народження. Просто досконала жінка. Вона ніколи не старається, ніколи не сумнівається, вона тут і тепер — важлива тільки ця мить. Може, замовимо ще одну порцію креветок? Вони чудові!
— Добре.
— Дурість — коштовний дар, — вів своєї Кан. — Раз утративши, ніколи вже не повернеш! Вона захищає, наче плащ-невидимка. Загроз, яких не здатен уникнути жоден інтелект, вона просто не помічає. Колись я проходив власний курс лекцій у царині штучного оглуплення. Я тренувався і навіть досяг певних успіхів, інакше кілька моїх витівок у Франції закінчилися би геть сумно. Але це все, звісно ж, тільки жалюгідна заміна справжньої, променистої дурості, надто у поєднанні з обличчям, створеним для самої Дузе, яке, до того ж, іще й належить єврейці. Такі дурні євреї — це неймовірна рідкість на кшталт рябих зебр.
— Ви помиляєтеся. Євреї — це сентиментальний, довірливий народ із мистецьким або комерційним хистом; вони веселі, але далеко не завади розумні.
Кан посміхнувся.
— Мені йшлося про дуже дурних людей, коли дурість стає достойна Персиваля, а тому — майже священна.
Я мало не вдавився. Порівняння Кармен із Персивалем було таке дике, що аж цілком їй пасувало. Мені подобалися абсурдні порівняння, і в Брюсселі я часто гаяв час, вигадуючи їх. Ось і зараз мій настрій умить покращився. Такі порівняння здавалися мені священним поштовхом перед просвітленням у буддійському вченні Дзен. Несподіване порівняння виходило за межі людської логіки і сягало космічних висот.
— А як вам загалом ведеться? — запитав я. — Як бізнес?
— Я нудьгую, — відповів Кан і роззирнувся.
Крім офіціантів, жодного китайця тут не було.
Зате сиділо багато м'язистих, спітнілих бізнесменів, які незграбно намагалися їсти паличками. На спинках стільчиків, наче привиди душ, висіли їхні піджаки. Кан користувався паличками елегантно, немов мандарин другого розряду.
— Я просто гину з нудьги, — повторив він. — Із бізнесом усе гаразд. За кілька років я стану старшим продавцем, ще через кілька — співвласником, а потім, можливо, навіть зможу викупити бізнес. Спокусливо, правда?
— У Франції це була б спокуслива перспектива.
— Але тільки перспектива. Там безпека здавалася найбільшою пригодою, бо її там не існувало. Але між перспективою та реальністю просто велетенська різниця. Деколи — це геть протилежні поняття. І коли людина захищена, то безпека відразу показує свою істинну суть і перетворюється на нудьгу. Знаєте, що я думаю? Багаторічні циганські поневіряння зіпсували нас, ми не здатні до звичайного міщанського життя.
Я розсміявся.
— Ще не всіх. Більшість поки що не зіпсовані. Для багатьох це циганське існування означало просто шанс вижити, це так само, якби людей, які вічно продавали борошно та корм для курей, змусили працювати на трапеції. Щойно вони матимуть змогу злізти з неї, відразу повернуться до своїх борошна і корму.
Кан похитав головою:
— Не всі. Емігранти значно більше понівечені митарствами, ніж ви собі думаєте.
— Тоді вони перетворяться на понівечених продавців борошна та корму.
— А митці? Письменники, актори, які не можуть працювати в еміграції? За цей час вони постарішають на десять років. Скільки їм буде, перш ніж вони повернуться і знову зможуть працювати?
Я замислився: "А й справді, що тоді станеться зі мною?"
Місіс Вімпер уже чекала на мене, коктейль із мартіні теж. Його вже навіть налили у маленьку карафку. Джонові не доведеться приносити нам склянку за склянкою. Мені аж зле стало, коли я підрахував, що у карафці щонайменше шість-вісім подвійних порцій.
Я заговорив бадьоро і діловито, щоб якнайшвидше забратися звідси:
— Куди мені чіпляти Ренуара? Я приніс усе необхідне, за дві хвилини впораюся.
— Спершу слід усе обміркувати. — Місіс Вімпер, уся в рожевому, показала на карафку. — Ваш коктейль з горілкою! Дуже смачний! У такий спекотний день варто було б трохи освіжитися!
— А мартіні не заміцний напій для такої спеки?
Вона засміялася.
— Я так не вважаю. Та й ви, думаю, теж. Це відразу видно.
Я оглянув кімнату:
— Хочете повісити картину тут? Он там, за канапою, вона би дуже пасувала.
— Тут достатньо картин. А коли ви востаннє були в Парижі?
Я скорився долі. Після другого коктейлю підвівся:
— Пора братися до роботи. Ви вже вирішили, де висітиме картина?
— Я не впевнена. А ви що скажете?
Я знову показав на порожнє місце над канапою:
— Сюди так і проситься натюрморт із квітами. Крім того, тут добре освітлення.
Місіс Вімпер підвелася і пішла попереду мене — делікатна зграбна постать із блакитно-сріблястим волоссям. Якийсь час вона все навколо оглядала, а потім попрямувала до наступної кімнати. Там висів олійний портрет якогось чоловіка з масивним, на пів-обличчя підборіддям, що виступало вперед.
— Мій чоловік, — мимохідь пояснила жінка-лялька. — Помер 1935 року. Інфаркт. Забагато працював. Ніколи не мав часу. Тепер його в нього аж забагато.
Вона мелодійно засміялася:
— Американські чоловіки працюють, щоб умерти. В Європі все інакше, правда?
— Не зараз. Нині там помирає більше чоловіків, ніж в Америці. Вона обернулася.
— Ви про війну? Облишмо цю тему.
Ми пройшли ще через дві кімнати, а потім угору сходами. Там висіло кілька малюнків Ґіза. Я прихопив Ренуара та молоток і дивився, куди б прибити картину.
— Можливо, у моїй спальні, — недбало мовила місіс Вімпер і вказала напрямок.
Її спальня вражала чудовим поєднанням кремових відтінків та позолоти. Ліжко у стилі Людовіка Шістнадцятого, широке, кремового кольору, вкрите парчею, вишукані крісла, стільці й чорний лакований комод епохи Людовіка П'ятнадцятого. Увесь комод вкривала позолота у стилі шинуазрі, знизу виднілися бронзові ніжки. На мить я навіть забув про всі свої похмурі передчуття.
— Тут! — вигукнув я. — Тільки тут! Над цим комодом.
Місіс Вімпер не пустила ні пари з вуст. Вона глянула на мене затуманеним, майже відсутнім поглядом.
— А ви як вважаєте? — запитав я і приставив невеличке полотно Ренуара над комодом.
Вона й далі дивилася на мене, потім усміхнулася.
— Мені б стілець, — сказав я.
— То візьміть, — промовила врешті.
— Стільця епохи Людовіка Шістнадцятого?
Вона знову всміхнулася:
— А чом би й ні?
Я поторсав один стілець, він іще не хитався. Обережно став на нього і так само обережно взявся вимірювати стіну. За моєю спиною
було геть тихо. Я визначив висоту, на якій мала висіти картина, і приставив до стіни цвях. Перш ніж вдарити молотком, озирнувся. Місіс Вімпер стояла на тому ж місці, з цигаркою в руці і з дивною усмішкою на вустах дивилася на мене. Я почувався незатишно і намагався якнайшвидше все зробити. Цвях тримався міцно, я взяв із комода картину і почепив її. Потім зліз зі стільця і відставив його вбік. Місіс Вімпер навіть не поворухнулася. Вона знову розглядала мене.
— Вам подобається? — запитав я і взяв свої речі.
Вона кивнула і пішла поперед мене до сходів. Я полегшено видихнув і рушив за нею. Вона вернулася до першої кімнату і взяла графин:
— На коня?
— Залюбки, — погодився я, подумавши, що після другої склянки "на коня" скажу їй, що маю йти на похорон. Але моя відмовка не знадобилася.
У кімнаті далі панував дивний настрій. Місіс Вімпер дивилася на мене, але не бачила. Вона трохи всміхалася, але я не був упевнений — смішно їй чи ні. Як справжній мазохіст, припустив, що це вона насміхається з мене.
— Я ще не виписала чек, — сказала вона. — Прийдіть через кілька днів і заберіть його.
— Добре. Я вам передзвоню перед приходом.
— Можете й так приходити. О п'ятій я завжди вдома. І дякую за ваш рецепт із горілкою.
Я збентежено вийшов на парку вулицю. Не полишало відчуття, наче мене дуже тонко пошили в дурні, і зробила це людина, яка й сама, як на мене, мала смішний вигляд, тому я припускав, що наступного разу все буде так само. Але стверджувати напевне не міг. Усе могло б бути й інакше, хоч я не мав жодного бажання це перевіряти. Хай там як, небезпека начебто оминула мене. Сильверс точно захоче власноручно отримати чек. Він ні за що не дозволить мені глянути у свої карти.
— Ти без машини? — запитав я в Наташі.
— Без машини, без водія, без горілки і без настрою. Просто нестерпна спека. У цьому готелі треба було б встановити кондиціонер.
— Власник ніколи цього не зробить.
— Звісно, ні. Бандит.
— Але в нас є лід для "московського мула", — сказав я. — А ще імбирне пиво, лаймовий сік і горілка.
Вона ніжно глянула на мене.
— Ти справді все купив?
— Усе. До того ж я вже випив два мартіні.
Вона розсміялася:
— У місіс Вімпер?
— Так. Звідки ти знаєш?
— Вона цим славиться.
— Чим? Своїми коктейлями?
— І ними теж.
— Ця стара любить перехилити чарку. Аж дивно, що все минуло так гладко.
— Вона вже заплатила?
— Ще ні. Чому ти запитуєш? Думаєш, вона поверне картину? — стривожено спитав я.
— Ні, не думаю.
— У неї справді так багато грошей, що вона може купувати, не вагаючись?
— Так.