Камін, книжки і спокій.
Надворі прогуркотіла бруківкою вантажна машина. В невеличкій приймальні клініки забряжчало скло в рамках, що висіли на стінах. То були фотографії Шартрського собору.
— Вночі тиша. І далеко від усього, — повела далі Кет. — Хіба вам це не сподобалося б?
— Сподобалося б. Та, мабуть, я б там не витримав.
— Чому?
— Спокій добрий тільки тоді, коли ти сам спокійний.
— Я ж теж не спокійна.
— Ви знаєте, чого хочете. А це майже те саме.
— А ви не знаєте?
— Я нічого не хочу.
Кет не поспішаючи застебнула пальто.
— То що це, Равіку? Щастя чи розпач?
Він нетерпляче всміхнувся.
— Мабуть, і те, й те. Як майже завжди, і те, й те. Не треба тільки забагато думати про це.
— А що треба?
— Радіти.
Кет глянула на нього.
— Щоб радіти, більше нікого не треба, — сказала вона.
— Для цього завжди треба ще когось.
Він помовчав. Що я базікаю, подумав він. Порожня балачка перед дорогою. Ніяковість перед прощанням, беззубе пасторське патякання.
— Я кажу не про те маленьке щастя, що про нього ви якось згадували, — мовив він. — Таке щастя квітне скрізь, мов фіалки навколо спаленого дощенту дому. Я маю на увазі інше. Той, хто нічого не чекає, ніколи не розчаровується. Це добра життєва засада. Все, що потім настане, вже щось та важить.
— Зовсім не так, — заперечила Кет. — Так буває лише тоді, коли ти лежиш хворий і боїшся про щось мріяти. Та коли ти знов стаєш на ноги, вже думаєш інакше. Втрачаєш здатність бачити щастя в малому. Хочеться чогось більшого.
Промінь світла, відбившись у вікні, впав на її обличчя. Очі залишалися в тіні, тільки рот на тому тлі цвів самітною квіткою.
— Ви маєте у Флоренції лікаря? — спитав Равік.
— Ні. Хіба мені треба лікаря?
— Хвороба ще може озватися. Десь заболить. Я був би спокійніший, якби знав, що у вас там є лікар.
— Я себе дуже добре почуваю. А часом би щось сталося, я ж можу вернутися сюди.
— Звичайно. Це просто застереження. У Флоренції є добрий лікар, професор Фіола. Може, запам'ятаєте? Фіола.
— Я однаково забуду. Та, мабуть, це не так і важливо, Равіку.
— Я йому напишу. Він навідуватиме вас.
— Але навіщо? В мене нічого не болить.
— Професійна обережність, Кет. І більше нічого. Я напишу, щоб він подзвонив вам.
— Про мене. — Кет узяла торбинку. — Прощайте, Равіку. Я вже йду. Може, з Флоренції я зразу поїду в Канн, а звідти на "Конте ді Савойя" до Нью-Йорка. Якщо ви колись попадете в Америку, то знайдете там у сільському будинку жінку з чоловіком, дітьми, кіньми й собаками. Кет Гегстрем, яку ви знали, я залишаю тут. Її могила в "Шехерезаді". Як буватимете там, випийте інколи за її здоров'я.
— Добре. Горілки?
— Так, горілки.
Вона нерішуче стояла в сутінку кімнати. Стяжка світла тепер падала на одну з фотографій Шартрського собору позад неї. Головний вівтар і розп'яття.
— Дивно, — сказала вона. — Я б мала радіти. А я не радію…
— Так завжди буває, коли прощаєшся, Кет. Навіть якщо прощаєшся з розпачем.
Вона й далі стояла перед ним, і в ній знов лагідно пульсувало життя. Видно, вона зважилась на щось, але ще вагалася і була трохи сумна.
— Коли прощаєшся з чимось, то найпростіше взяти й піти, — сказав Равік. — Ходімо, я проведу вас.
— Ходімо.
Повітря було тепле й вологе. Небо нависало над дахами, немов розпечене залізо.
— Я візьму вам таксі, Кет.
— Не треба. Я хочу пройти до рогу. А там спиню машину. Я наче вперше надворі.
— Ну, і як вам?
— Я мов п'яна.
— Може, все-таки взяти таксі?
— Ні. Я пройдусь пішки. — Вона глянула на мокру вулицю й засміялася. — В якомусь куточку моєї свідомості все ще сидить страх. Чи так і має бути?
— Авжеж. Так і має бути.
— Прощайте, Равіку.
— Прощайте, Кет.
Вона ще мить постояла, ніби хотіла п^ось сказати. Потім обережно спустилася східцями і пішла вулицею, струнка й досі по-дівочому гнучка, назустріч бузковому вечору і своїй загибелі. Вона ні разу не озирнулася.
Равік вернувся в клініку. Поминаючи палату, в якій лежала Кет Гегстрем, він почув музику і здивовано зупинився. Він знав, що там ще не було нового пацієнта.
Він обережно відчинив двері й побачив сестру, що стояла навколішки перед грамофоном. Почувши його ходу, вона здригнулася й схопилась на ноги. Грамофон грав давню платівку "Le dernier valse" [11]
Дівчина пригладила на собі сукню.
— Міс Гегстрем подарувала мені грамофон, — сказала вона. — Американський. Тут такого не купиш. Хоч увесь Париж обшукай. Більше ні в кого такого немає. Я на хвилинку спробувала, як він грає. Сам міняє п'ять платівок підряд. Автоматично. — Вона сяяла з гордощів. — Коштує щонайменше три тисячі франків. А ще стільки платівок! П'ятдесят шість штук. І ще й приймач є. Ото випало мені щастя!
Щастя, подумав Равік. Знов щастя. Тут воно у вигляді грамофона. Він постояв і послухав. Над оркестром, наче голуб, здіймалася скрипка, тужлива й сентиментальна. Це була одна з тих жалісливих пісеньок, що часом дужче хапають за душу, ніж усі ноктюрни Шопена. Равік озирнувся по палаті. Білизну з ліжка знято, матрац поставлено сторч. Простирала лежали купою біля дверей. Вікна були відчинені, і в них глузливо заглядав вечір. Від Кет Гегстрем залишився тільки ледь чутний запах парфумів і останні акорди салонного вальсу.
— Зразу я всього й не заберу, — сказала сестра. — Дуже буде важко. Спершу я візьму грамофон, а тоді ще раз вернуся по платівки. А може, доведеться й двічі вертатися. Чудова річ. Із таким грамофоном хоч і кав'ярню відкривай.
— Непогана думка, — сказав Равік. — Тільки будьте обережні, нічого не побийте.
XV
Равік довго не міг прокинутись. Хвилину він ще лежав у якомусь дивному помежіві між сном і дійсністю — сон, невиразний і уривчастий, ще не минувся, і водночас він уже знав, що це сон. Він був у Шварцвальді поблизу німецького кордону, на маленькій залізничній станції. Десь недалеко шумів водоспад, із гір долинав ялиновий запах. Стояло літо, і долина духмяніла живицею і травою. На рейках відбивалося червонясте світло призахідного сонця, наче ними проїхав поїзд, з якого скапувала кров. Що я тут роблю? Тут, у Німеччині? Я ж у Франції, подумав Равік. У Парижі. Він плив на лагідній, мерехтливій хвилі, що й далі огортала його сном. Париж… Ні, Париж уже розтанув, розплився в тумані, потонув. Він був не в Парижі. Він був у Німеччині. Чому він знов повернувся сюди?
Він ішов пероном маленької залізничної станції. Біля газетного кіоска стояв залізничник, середнього віку мизатий чоловік із зовсім білими бровами, й читав "Фолькішер беобахтер".
— Коли приходить найближчий поїзд? — спитав Равік.
Залізничник повільно перевів на нього очі.
— А вам куди треба?
Равіка раптом затопила гаряча хвиля страху. Де він опинився? Що це за містечко? Як зветься станція? Сказати, що йому треба до Фрайбурга? От чорт, чого він опинився сам не знає де! Він перебіг очима по перону. Ніякої таблиці. Ніякої назви. Він усміхнувся.
— Я у відпустці,— сказав він.
— Куди ж ви їдете? — спитав залізничник.
— Просто їду, куди очі бачать. І зійшов тут навмання. Подивився у вікно, й сподобалося. А тепер уже не подобається. Не люблю водоспадів. Хочу їхати далі.
— А куди саме? Повинні ж ви знати, куди збираєтесь їхати.
— Післязавтра мені треба бути у Фрайбурзі. А до того часу я вільний. Мені подобається їхати без мети.
— Ця лінія не на Фрайбург, — сказав залізничник, пильно дивлячись на нього.
Що я ляпаю, подумав Равік. Навіщо я взагалі його питав? Краще стояв би собі й мовчки чекав. Як я сюди попав?
— Я знаю, — сказав він. — Але ще встигну й до Фрайбурга. Тут можна десь купити вишнівки? Справжньої шварцвальдської вишнівки?
— Он там у буфеті,— сказав залізничник, і далі не зводячи з нього очей.
Равік повільно рушив бетонованим пероном. Його кроки відлунювали під станційним дашком. У чекальні першого й другого класу сиділо двоє чоловіків. Він відчув на спині в себе їхні погляди. Під дах залетіли дві ластівки. Він удав, що дивиться на них, і краєм ока позирнув на залізничника. Той згорнув газету і рушив за ним. Равік зайшов до буфету. Там тхнуло пивом і нікого не було. Він вийшов назад. Залізничник стояв на пероні. Побачивши Равіка, він зайшов до чекальні. Равік додав ходи. Він раптом зрозумів, що викликав підозру. На розі станції він озирнувся. Перон був порожній. Він швидко пройшов між багажним відділенням і віконцем камери схову, де нікого не було видно, пробрався, прихиливши голову, під вантажною платформою, на якій стояло кілька молочних бідонів, поминув, скрадаючись, вікно, за яким клацав телеграфний апарат, і опинився по той бік станції. Там він обережно озирнувся навколо, швидко перетнув колію і побіг квітчастою лукою до лісу, збиваючи ногами пухнасті голівки кульбаби. Добігши до перших ялин, він знов озирнувся й побачив, що залізничник і двоє чоловіків стоять на пероні. Залізничник показав на нього, і чоловіки кинулись бігти. Він відскочив назад і почав продиратися крізь зарості молодих ялин. Колючі гілки стьобали його по обличчю. Щоб збити чоловіків зі сліду, він зробив велику дугу і спинився. Почувши, як переслідувачі пробираються крізь зарості, він побіг далі, раз по раз стаючи і прислухаючись. Часом він нічого не чув; тоді він стояв і чекав. Коли тріск долинав знову, він пускався далі, тепер уже плазом, щоб не зчиняти такого шурхоту. Прислухаючись, він стискав кулаки й затамовував віддих. Його аж судомило, так йому кортіло схопитися й побігти, але тоді вони почули б, де він. Рухатись можна було тільки одночасно з ними. Він лежав у хащах між синім громашником. Hepatica triloba, подумав він. Hepatica triloba, громашник. Лісові, здавалося, не було кінця. Тепер тріщало всюди. Він відчув, як з усіх пор у нього виступив піт, наче з тіла бризнув дощ. І раптом ноги його підігнулися в колінах, наче суглоби зробились зовсім м'які. Він спробував підвестися, проте зразу ж уклякнув. Земля під ним хиталася, наче трясовина. Він глянув додолу. Коли ж ні, грунт був твердий. То ноги були винні. Вони стали наче гумові. Тепер він почув переслідувачів ближче. Вони йшли просто на нього. Він схопився, але ноги знов підігнулися. Він щипав себе за литки й величезним зусиллям волі плазував далі, чуючи все ближче за собою тріск гілля. Тоді раптом крізь віття заясніло небо, і перед ним відкрилася галявина.