Але
ви самі допомогли мені, коли запропонували контракт з ро-сіяпами. Власне, вирішальну роль зіграла угода з Верокіо, якою мені вдалося прикрити свої наміри.
— А в чому ж виявився обман?
— Ні в чому. і
— Не викручуйтесь.
— Я ж пояснив вам, як скористався вашим планом. Лише двое, крім Рендолфа, мали досить сили й зацікавленості, щоб зірвати мої переговори з ЮСО та "Фарбверке",— Бендіго 8 нафтовими компаніями і Най з політиканами. Я боявся дати їм хоч найменшу підозру, що змовляюся з ЮСО та "Фарбверке". Коли б вони знали, що затівається діло такого розмаху, то пегайно вжили б заходів. Я прикидався, що планую дрібну комерційну операцію з голландцями й італійцями, а російською нафтою займався лише про людське око.
— І помогло? — сухо звернувся Руперт.
— Ще й як! — відверто признався Фредді,— Вони, правда, розуміли, що до угоди з росіянами не можиа ставитися серйозно, проте гадали-гадали й попали пальцем у небо.
— А чому ви мені не признались?
— Бо це змусило б вас брехати.
— Ви маєте па увазі мою розмову з Бендіго й Наем?
— Якби вп знали, що я надумав, то не зіграли б своєї ролі.
— Добре, що я хоч так допоміг вам.— Руперт, мабуть, не сподівався такої підступності від Фредді; його дружнім почуттям завдали підлого удару.
Та Фредді сердито огризався:
— Не прикидайтесь овечкою! Ви скористалися з мене так само, як і я з вас. Адже ви прагнули задовольнити своїх росіян, чи не так?
— Можливо. Але я чесно вас попередив.
— Отож мовчіть. Я хочу, щоб ви мене зрозуміли, Руперте. Бо коли все вгамується, я хотів би, щоб ви працювали
8І МНОЮг
— Я хочу укласти угоду з росіянами,— рішуче мовив Руперт.
— От і добре! Зараз це легше, ніж будь-коли.
— Чому?
— Най із Бендіго зроблять усе, щоб перешкодити мсиі. Вони поставлять на ноги уряд, казну, вдадуться до полі-
ІБІ Б д. ОЛДРІДЖ
точного шантажу — словом, не зупиняться ні перед чим. Хіба ж вони можуть дозволити таке об'єднання?
— Ну, ну...
— Коли ж уряд це благословить, справи підуть по-іншому. Отоді ви й укладете свою угоду з росіянами.
— А що скажуть члени нашої родини? )
— Нічого,— запевнив Фредді.— Пручатиметься тільки Рендолф. Решта...— він зневажливо знизав плечима.
Руперт вказав рукою на газети, що лежали перед ним. . — А як ви поборете опір преси?
— Пусте!—вигукнув Фредді.—Я виграю. Може, й не без труднощів, але виграю. Можна мені на вас розраховувати?
Руперт допитливо глянув йому в вічі.
— А як мені знати, що ви знову не пошиєте мене в дурні?
Фредді рвучко скинув йоги з підвіконня й, нахмурившись, трохи помовчав.
— Так, це було підло,— признався він.— Але я спокутую свою провину.— У дверях Фредді затримався.— Я не жартую, Руперте,— мовив він урочисто.— Ви з Джеком
НЄ ПОШКОДуЄТе. СЛОВО чеСТІ, Ilfo ВИ ДІСТанеТе бІЛЬШу Й ВІД'
повідальнішу роботу, яка вас задовольнить...— І зачиппв двері, не доказавши.
Руперт розлив решту горілки.
— Як ви гадаєте, Джеку? — спитав задумано.
Його обличчя було похмуре, а за звичним спокоєм віяло холодом і сумом.
— Все залежить від того, чого ви домагаєтесь,— відповів я.
— Щиро кажучи, тільки угоди на російську нафту.
— А фірма?
— Що стосується фірми, то Фредді правий,— мовив він байдуже.— Мені потрібно подумати, як чинити, коли я підтримаю його.
— Ви ж і так дуже багатий,— вирвалось у мене.
— Авжеж,— понуро угодився Руперт,— Та мушу признатись, мені все остобісіло.
— Тоді чому б вам не махнути на все рукою? — запропонував я.— Це треба зробити зараз або ніколи.
— Не можу поки що,— видушив він, от-от готовий відмовитися від свого наміру, хоч, на мій погляд, пропозиція Фредді була йому не байдужа.
Як і мені.
Розділ двадцять третій
Я цілий ранок добивався по телефону до Пепі, та її не було. В обідню перерв^ я пішов до неї додому; вона саме приймала ванну. Пепі довелось мокрою відчинити мені двері, і вона бурчала, що замочила свій гарний килим. Впустивши мене, Пені знову зачинилась у ванній, а я став чекати, доки вона помиється.
— Мене аж нудить від смороду в тих поліцейських камерах. Потім ніяк не відмиєшся. Навіть їжа відгонить хлоркою, ніби ти "спала в громадській вбиральні,— жалілась вона.
Пепі нітрохи не здивувало, що я прийшов, а її мокре волосся й непідмальовані очі зовсім обеззброїли мене. Вона раптом стала маленькою й беззахисною, і я спитав, що те-цер буде,— адже її вже якось засудили умовно до ув'язнення й попередили, що наступного разу примусять-таки відсидіти.
— Судитимуть,— сказала вона.— Мене випустили на поруки, і Айєн та Прісс, яких ти так "любиш", обурені, що я погодилась. Та я пе визнаю себе винною. Коли судитиме отой негідник Молсуорсі,— він завжди тяжко карає тих, хто виступає за ядерне роззброєння,— я йому покажу, де раки зимують! Я не дам спуску тому падлюці!
ч У мене вистачило глузду не лізти до неї з ніжностями, і я навіть спокійно вислухав її звинувачення, що повівся нечемно минулого разу. Як не дивно, вона не обурювалась, що я пішов на прийом, і навіть розпитувала, що там було. Нудота? Призналася, що бачила Джо й Руперта і що поліцейські тусали її коліньми в низ живота — улюблений спосіб розправи з жінками.
— У мене тепер усе болить. Не смій торкатися мене
8 МІСЯЦЬ.
Я розповів, що ходив до відділку, щоб визволити її, але Вона вже зпала це від своїх друзів.
— Дивно! — посміхнулась вона, та я не образився. Мені було так легко з нею і так приємйо, що я вирішив
мовчати.
Я не падав до її ніг і не благав їхати зі мною. їй, звичайно, таке і нь думку пе спадало. Пепі так захопилася своєю боротьбою, що коли я не хотів її втратити — а я цього аж ніяк не хотів,— то мусив потурати всім її примхам і захопленням.
163
6*
Ми з нею мирно пообідали, а потім я пішов, щоб разом 8 Рупертом провести Джо й Пеггі на аеродром. Пеггі лір-била літати вночі, бо боялася дивитись у вікно; тому .о десятій вечора ми чекали в Гетвіку дозволу на виліт літака Фредді. Сам він годику тому полетів до Америки на кілька днів. Поки ми ждали, я одвів Джо до телефону, і вона подзвонила Анджеліні, щоб запитати, як там діти, чи вже лягли й чи доглянуті без неї. Я бачив, як Джо кривиться, й розумів, що їй зовсім не хочеться кудись їхати. Тому всіляко намагався її розвеселити. Воїна призналася, що не хотіла б залишати сім'ю, хоч розуміє, що їм з Рупертом треба відпочити одне від одного.
В залі для пасажирів Пеггі щебетала Рупертові, як вона заздрить йому і Джо, яка в них чудова сім'я тощо.
— Ні, я мушу забрати дітей з інтернату,— закінчила вона.— Просто злочин віддавати їх туди у вісім років!
— Я сам це спізнав,— погодився Руперт.
— Ви з Джо молодці, що тримаєте своїх дома.
Вона сподівалась на його співчуття, і Руперт терпляче слухав. Я відійшов, хай собі поговорять, а Руперт, розповідаючи потім про їхню розмову, дещо пом'якшив, хоч основного не втаїв. ^
— Мені давно хотілось порадитися з вами,— призналась вона,— бо ви єдиний нормальний чоловік з тих, кого я знаю.
— А Фредді? — здивувався він.
Пеггі посміхнулась і заявила, що саме про Фредді й збирається говорити.
— Я хотіла вас запитати, що вчинить Фредді, коли дізнається, що я обманюю його.
— Як? У прямому розумінні?
— Дурненький, як жінка чоловіка. Руперт відчув себе незручно.
— Не знаю, Пег... Мене не варто про таке питати. їй-право, не знаю.
— Але ж у вас з ним майже однакові погляди на мораль, хоч і зовсім різне ставлення до життя. Тому я й аа-питала.
— Ні, ви помиляєтесь. Я навряд чи схожий у чомусь на Фредді. —
— Ну, а як би сприйняли це ви?
— Не знаю. Будь-хто може допуститися помилки... Раптове захоплення...
£ — Та ні ж бо. Це тягнеться вже давно. —; — Невже? А я вважав, що ви живете з ним у злагоді... • — Так,— мовила вона байдуже.— Ми живемо прекрасно. Але все не так просто. В ^ьому плані все не просто. Я маю на увазі фізіологію. Хоч мене зовсім не це турбує. Мене турбує не моє інтимне життя, а Фредді. Я б хотіла сама йому все розказати, щоб потім він не докопувавсь, хто та чому...
— Не треба! — вигукнув Руперт.— Нічого йому не кажіть!
— Чому?
— Бо чоловіки ніколи цього не прощають:
— А жінки? — обурилась Пеггі.—Жінки, думаєте, прощають?! Та він усе одно вже знає...
— Ви певні?
— Звичайно! Хоч не підозрює, хто він. Смішно, але ми можемо спокійнісінько ладити одне з одним, поки Фредді не дізнається, хто він. Він думає зовсім на іншого. Та коли позбудеться своїх неприємностей, обов'язково докопається. Ось чому я хочу сказати йому. І саме тепер, коли в нього стільки клопоту. Тому й питаю вас, як він до цього поставиться? Що б ви зробили, коли б Джо отак зчинила й призналася вам?
Руперт глибоко вдихнув і видихнув.
— Не кажіть Фредді,— повторив.— Адже він поки що зовсім не певен...
— Певен. І буде гірше, коли він дізнається, хто це. Особливо тепер.
Руперт не став допитуватись, але Пеггі призналась:
— Це Пінк Бендіго.
— Ви збожеволіли!
— Можливо,— спокійно відказала вона.— Я й сама ще не знаю чому. Не скажу, що він мені дуже подобається. Хіба що як чоловік. Смішно, правда? Яке складне створіння — жінка. Адже я нікого не любила, крім Фредді, та й по полюблю. Однак в цьому плані...— Вона повільно похитала головою.— А от Пінк...
— Хіба ви не знаєте, що Фредді боїться його?
— Може, це й привернуло мене спершу до нього. Але в нашому середовищі це звичайна річ. Ніби якась пошесть. Хоч мені гидко, і я все-таки признаюсь... Фредді ще дужче вненавидить Пінка і подолає його.
Руперт тільки похитав головою.
— Розумію,—зітхнула Пеггі.— Безглуздо, правда? Але що тепер робити? Фредді не буде допитуватись. Він мене ніколи ні в чому не звинувачує і ні про що не питає.
— Ви доб'єте його/ коли скажете,— переконував Руперт.— У нього й так досить прикростей.
— Можливо. Але я мушу вилізти з цього багна. Інакше я збожеволію...
— Пробачте, Пег. Я не знав, що вам так погано.
— Дякую, що хоч вислухали мене...
— Про що це ви? — запитала, підходячи, Джо.
— Як мені зараз важко,— відказала Пеггі. Джо не допитувалась: її турбувало своє.
— Я подзвонила Мерієн і попрохала зайти оглянули Роланда; він так захрип. Ще, чого доброго, захворіє.
-т— Нічого з ним не станеться,— заспокоїв Д Руперт.-^ їдь, ми без тебе не пропадемо.
— Мерієн обіцяла посидіти, поки ти повернешся. Руперт ще раз заспокоїв її. Пілот дав знак, і він поцілував дружину, а Пеггі — його, шепнувши:
— Крім Фредді, ви — єдиний, кого я щиро люблю й кому довіряю...
Він ніжно потис їй руку, жінки попрощалися зі мною й забрали свої пальта.