Спочатку набридало, а зараз… Заради Бога. Нам з господинею доводиться слухати їх цілими днями. З часом до цього звикаєш, розумієте, просто звикаєш.
У мене був один знайомий. Надзвичайно чесний юнак. Він рибалив на муху, і коли захопився цією справою, то вирішив не перебільшувати своєї здобичі понад двадцять п'ять відсотків.
— Коли мені вдається зловити сорок рибин, — казав він, — я всім розповідаю, що зловив п'ятдесят, ну і так далі. Але більше того я не прибріхую, тому що брехати — гріх.
Однак його задум із двадцятьма п'ятьма відсотками майже ніколи не спрацьовував. Він ніколи не міг ним скористатися. Найбільше, що йому вдавалося зловити за день, це три рибини, і додати двадцять п'ять відсотків до трьох ніяк не виходить. Принаймні стосовно риби.
Тому він збільшив свій відсоток до тридцяти трьох із третиною. Та коли він ловив одну або дві рибини, в нього знову ж таки виникали незручності. Тож аби все було простіше, він вирішив просто подвоювати свій вилов.
Кілька місяців він чітко дотримувався свого рішення, але згодом розчарувався і в ньому. Ніхто не хотів йому вірити, що він лише подвоїв свій вилов, і це, звичайно, не додавало йому честі, бо через свою помірність він опинявся у досить невигідному становищі з-поміж інших рибалок. Спіймавши насправді якихось три невеличких рибини і сказавши, що зловив шість, він відчував нестерпну заздрість, коли чув, як котрийсь із рибалок, витягши всього одну рибину (і він це знав достеменно), розповідав усім, що витяг їх цілих дві дюжини.
Як і слід було чекати, він, зрештою, прийняв для себе остаточне рішення, якого надалі свято дотримувався. Кожну зловлену рибину він вирішив рахувати за десять, які додавалися до ще десяти, з яких він починав. Приміром, якщо йому не вдавалося нічого зловити, він казав, що зловив десяток рибин — за його системою ви ніколи не зможете зловити менше десяти рибин. Саме на цьому і будувалась уся його система. Якщо ж йому все-таки траплялось зловити одну рибинку, він рахував її за двадцять, дві — за тридцять, три — за сорок і так далі.
Ця система досить проста і легка в користуванні, тож ідеться навіть про те, що слід упровадити її серед усього рибальського товариства. Насправді, Правління асоціації рибалок на Темзі рекомендувало прийняти її ще два роки тому, але чомусь декому зі старійшин вона не припала до вподоби. Вони кажуть, що, коли б подвоїти число, і кожну рибину рахувати за двадцять, то можна було б і погодитися з нею.
Якщо на річці у вас є вільний вечір, я порадив би вам зазирнути до якогось із невеличких сільських готелів і посидіти там у пивничці. Можна бути впевненим, що там ви зустрінете одного-двох затятих рибалок, і вони, попиваючи свій пунш, за півгодини нарозповідають вам стільки рибальських історій, що їх вам вистачить, аби триматися за живіт цілий місяць.
Наступного вечора ми з Джорджем — не знаю, куди пропав Гарріс: одразу пополудні він пішов поголитися, а коли повернувся, впродовж сорока хвилин натирав свої черевики, і після того ми його не бачили, — тож ми з Джорджем разом із собакою пішли прогулятися до Воллінгфорда, а по дорозі додому зайшли до невеличкого прибережного готелю посидіти, відпочити і таке інше.
Ми зайшли до зали. Там сидів якийсь старий джентльмен із глиняною люлькою, тож ми підсіли і розговорилися.
Він сказав, що сьогодні гарний день, а ми відповіли, що вчора також був гарний день, а потім ми всі припустили, що завтра, напевно, також буде гарний день. Джордж сказав, що врожай повинен бути чудовим.
Потім якось з'ясувалося, що ми в цих місцях проїздом, і завтра вранці вирушаємо звідси.
Після цього в нашій розмові настала пауза, під час якої наші очі блукали по кімнаті. Зрештою вони зупинилися на запорошеній скляній шафці, яка високо висіла над каміном і всередині якої була форель. Та форель мене вразила: вона була велетенських розмірів. Спочатку я було навіть подумав, що це тріска.
— А-а! — сказав старий джентльмен, слідкуючи за моїм поглядом. — Хороша штучка, чи не так?
— Неймовірно, — пробурмотів я, а Джордж запитав старого, скільки, на його думку, вона важить.
— Вісімнадцять фунтів і шість унцій, — сказав наш співрозмовник, підіймаючись і знімаючи свого піджака. — Третього числа наступного місяця, — продовжував він, — буде шістнадцять років, як я її зловив. Трішки нижче за мостом, на живця. Почали говорити, що вона з'явилася у річці, і я сказав, що я її зловлю. І я таки зловив. Тепер не дуже то й побачиш тут рибу таких розмірів. На добраніч, джентльмени, на добраніч.
І він пішов, залишивши нас самих.
Ми не могли відвести від неї очей. Це справді була пристойна рибина. Ми все ще продовжували її розглядати, коли до кімнати увійшов із кухлем пива місцевий візник, який щойно зупинився біля готелю, і також поглянув на рибину.
— Пристойна форель, — сказав Джордж, повертаючись до нього.
— Що й казати, сер! — відповів чоловік і, зробивши ковток пива, додав, — Вас, напевно, тут не було, коли її спіймали?
— Звичайно, — відповіли ми. — Ми ж тут проїздом.
— А-а! — промовив візник. — Тоді ви й не знаєте, як її спіймали. Цю форель я витяг років п'ять тому.
— А хіба це ви її зловили? — запитав я.
— Саме так, сер, — щиро відповів джентльмен. — Я її упіймав однієї п'ятниці по обіді, одразу за шлюзом, точніше, за тим місцем, де колись був шлюз. І що найцікавіше, я зловив її на муху. Скажу по правді, я завжди ходив на щуку, і про форель ніколи навіть не думав, і коли оте здоровило вчепилось мені на гачок, присягаюсь, воно мало не потягло мене за собою. У ній же двадцять шість фунтів ваги. Ну все, на добраніч, джентльмени, на добраніч.
П'ять хвилин потому прийшов третій джентльмен, розповів, як він упіймав її одного ранку на верховодку, і пішов. Після нього прийшов якийсь середнього віку флегматичний чоловік і з поважним виглядом усівся біля вікна.
Деякий час ми мовчали, а потім Джордж повернувся до новоприбульця і сказав:
— Я перепрошую. Сподіваюсь, ви вибачите нам нашу безцеремонність, але ми з приятелем тут проїздом, і були б вам дуже вдячні, коли б ви розповіли нам, як вам вдалось упіймати он ту форель.
— А хто вам сказав, що це я її упіймав? — здивовано запитав чоловік.
Ми відповіли, що цього нам не говорив ніхто, але ми якось інстинктивно відчули, що це зробив саме він.
— Неймовірно, скажу вам, неймовірно, — відповів флегматичний прибулець, сміючись, — тому що так воно і є. Це справді я її упіймав. Як ви могли про це здогадатися? Диво та й годі.
І він розповів нам, як йому знадобилося цілих півгодини, щоб витягти її і як вона зламала йому вудку. Він сказав, що, приволікши її додому, він дуже ретельно її зважив: вона потягнула на тридцять чотири фунти.
Згодом він також пішов, і до нас спустився господар. Ми розповіли йому всі історії, які ми почули про його форель, і його це дуже розвеселило. Посміялися ми від душі.
— Уявити тільки: Джим Бейте, Джо Магглз і містер Джонс зі старим Біллі Мондерсом розповідають вам, як вони її зловили. Ха-ха-ха! Оце так! — заливаючись від сміху, сказав господар. — Та чи ж віддали б вони її мені, щоб я почепив її у себе у залі, якби вони справді її упіймали? Ха-ха-ха!
І тоді він розповів нам правдиву історію про ту рибину. Як виявилося, він упіймав її сам, багато років тому, коли ще був хлопцем. Не було ніякого мистецтва, ані майстерності. Було лиш те незрозуміле везіння, яке завжди випадає хлопчакам, коли по обіді сонячного дня вони втікали зі школи, аби порибалити зі шматком мотузки, прив'язаної до палиці.
Він сказав, що якби не та рибина, коли він приніс її додому, йому було б добряче дісталося на горіхи, і що навіть їхній шкільний учитель сказав, що вона вартує потрійного правила і всіх задач разом узятих.
Тут його покликали, і він вийшов з кімнати, а ми з Джорджем знову поглянули на рибину.
Та форель насправді вражала. Що більше ми дивилися на неї, то більше дивувалися.
Джордж так нею зацікавився, що навіть виліз на спинку стільця, аби краще її розгледіти.
Аж раптом стілець вислизнув у нього з-під ніг. Щоб врятувався, Джордж намертво вчепився за шафку з фореллю. Та обірвалася і з грюкотом полетіла донизу, а слідом за нею — Джордж, разом зі стільцем.
— Ти не пошкодив рибу? — стурбовано крикнув я, підбігаючи до нього.
— Сподіваюся, що ні, — відповів Джордж, обережно піднімаючись і озираючись довкола.
Але це було не так. Форель розлетілась на тисячу шматків. Ну, можливо, там була не тисяча, а лише дев'ятсот, я їх не рахував.
Нам видалося дивним і незрозумілим, як могло опудало форелі розлетітися на такі маленькі шматки.
Але це було б дивним і незрозумілим, якби перед нами насправді було опудало форелі, але це було не опудало.
Та форель була гіпсовою.
РОЗДІЛ XVIII
Шлюзи. Нас із Джорджем фотографують. Воллінгфорд. Дорчестер. Абінгдон. Батько сімейства. Підхожа місцинка, щоб утопитися. Важкий відрізок річки. Згубний вплив річкового повітря.
Уранці наступного дня ми залишили Стритлі й догребли до Кулхема. Там ми звернули у відвідний канал і, натягнувши парусину, лягли спати.
Між Стритлі і Воллінгфордом на річці нічого надзвичайно цікавого немає. Від Кліва на цілих шість із половиною миль немає жодного шлюзу. За Теддінгтоном — це, напевно, найдовший безперервний відрізок річки. Оксфордський клуб влаштовує тут тренування своїх вісімок.
Але якщо гребці тільки тішаться відсутністю шлюзів, то шанувальникам краси це зовсім не до вподоби.
Особисто я люблю шлюзи. Вони приємно переривають монотонність греблі. Мені подобається сидіти у човні і повільно підніматися із холодних глибин до нових висот і до нових краєвидів, або опускатися донизу, ніби полишаючи цей світ, і спостерігати, як збільшується світла смужечка денного світла, коли зі скрипом розсуваються похмурі ворота шлюзу, аж поки перед вами не розляжеться у всій своїй широчіні усміхнене плесо річки. Ви виштовхуєте свого невеличкого човна з його нетривкого полону і знову опиняєтесь у її привітних водах.
Вони такі мальовничі, ті шлюзи. Дебелий наглядач шлюзу, його добродушна дружина, або ясноока донька — як приємно перекинутися слівцем з цими простими людьми (правильніше сказати — було приємно. Складається враження, що останнім часом служба охорони перетворилася на товариство з найму ідіотів.