Завтра я вступаю одразу до трьох інститутів: театрального, літературного і до консерваторії. Теорію я вже склав на співбесідуванні. Коло, як ви розумієте, повинно замкнутися. Ось так, шановні кухарі, кулінари, дієтологи і пекарі пирога під назвою "Несумісність Юрія Баранкіна!" А тепер відносно того, що ви не хочете іти до мого екіпажу, на виконання мого завдання під моїм... керівництвом... Не підете ви — підуть інші!
— Друзі! — скомандував Маслов.— По домівках! Цей всезнаючий і всерозуміючий Баранкін нічого не зрозумів!
З книжками під пахвами всі стали виходити.
— Я теж іду,— сказав батько,— іду жити до бабуні. Ну гаразд,— говорив він,— ти Не хочеш слухати своїх однокласників, ти не хочеш слухати нас, дорослих, ти не хочеш слухати і Горького, і Станіславсько-го, і Павлова...
Тато грюкнув дверима, і я лишився один.
Шкода, що людський голос не може (поки що не може) вимовити водночас три фрази. На жаль, природа не запатентувала такої здатності ще ні в кого, однак коли б вона запатентувала це, то я б, залишившись у довгожданій самотності, виголосив би таке: "Кіс-кіс-кіс!" Потім би проспівав: "...те, що споконвіку безпідставно називали "коливанням" голосових зв'язок, не е в точному розумінні коливанням: це просто серія над коротких і швидких скорочень голосових зв'язок". І продекламував би: "Серце б'ється! Серце б'ється! А як же воно б'ється?!" Все це я б вимовив одночасно, бо наодинці мої думки зосереджуються на багатьох проблемах. Цього разу їх було всього три. Хоч, коли бути точним, тобто коли бути, то лише точним, було відчуття, що існує і четверта проблема: конфлікт з однокласниками. Правда, це відчуття було суто особистим. "Зрештою, все, що сталося, це навіть не конфлікт, а звичайне протиріччя, однак не кожне протиріччя переходить у конфлікт",— думав я, ходячи по квартирі і шукаючи нашу кицьку Муську, щоб її нагодувати.
Заглянувши під стіл, де звичайно любить сидіти наша кицька Муська, я побачив на скатерті шматок перфокарти і клапоть паперу. На папері було написано: "Юрію Варанкіну від Тані Тополевої". Я взяв папірець, розгорнув і почав читати. "Юро,— було виведено рішучим почерком,— я гадала, що справа до цього не дійде. Проте вона дійшла. До цього — значить, до електроннообчислювальної машини. Під час розмови з нами, точніше, під час визначення діагнозу твого захворювання, ти, напевне, вирішив, що твоя несумісність стосується тільки твоїх однокласників, однак справа стоїть значно гірше. Значно гірше, ніж гадали ми і гадав ти. Перед нашою розмовою з тобою я з допомогою одного інженера-кібернетика заклала твій психологічний портрет в електроннообчислюваль-ну машину. Не мені тобі пояснювати, що предмет психології — це закономірності формування психічних якостей людини: потреб, інтересів, звичок, здібностей, темпераменту, характеру. Це і привело мене до інженера-кібернетика. Ми заклали до електронно-обчислювальної машини твій психологічний портрет, і ось що нам відповіла машина: ти, Баранкін, несумісний з жодним космонавтом на всій земній кулі!" І підпис: Таня Тополева.
Чесно кажучи, я ще деякий час машинально ходив по кімнаті і шукав Муську, намагаючись не думати про Танину записку, але думка моя сама собою поверталася до слів: електроннообчислювальна машина із швидкістю один мільйон операцій на секунду (людському мозкові ці швидкості ще не під силу) визначила твою цілковиту наднесумісність з будь-яким з космонавтів на всій земній кулі. Між мною і цими словами виникло незрозуміле тяжіння. І я, можливо, вперше в своїм надкосмонавтськім житті, став робити тільки одне, і тільки одне діло: я міркував про той прогноз. ЕОМ прорікала мені цілковиту самотність при виконанні надважливого і надважкого завдання на земній кулі. Тяжіння, тяжіння критичних мас, тяжіння двох критичних мас. їх зближення і... як сказав цей Зайцев, цей зовсім не академік Зайцев, що в голові Юрія Баранкіна відбувся інформаційний вибух, дезінформаційний вибух, і життя решти думок в моїй голові виявилось коротким. Коротким, як життя комети, яку нещодавно відкрив датчанин Річард Уест. Розпад космічної мандрівниці фотографували протягом місяця київські астрономи. На фотографіях було чітко видно, як ядро комети розподілилось на чотири фрагменти — кожен в діаметрі близько кілометра. Оповиті газовою хмарою, яка виникла при інтенсивному випаровуванні льоду, частки небесного тіла поступово розійшлися в різні сторони.
Міркуючи про комету Уеста, я приліг на татів диван просто так, без розкладу, без будь-якого розкладу, товариші нащадки, ліг по-дурному, безглуздо, зовсім не почуваючи безперервного цокання в моєму організмі біологічного годинника. На дивані височіла купа журналів і газет, з допомогою яких ще зовсім недавно тато збирався дати мені за допомогою моїх однокласників рішучий бій. Я взяв "Литературку", що лежала поверх інших періодичних видань, і поглянув на останню сторінку. З останньої сторінки на мене дивилися смішний малюнок, оповідання, оповіданнячка, фрази, пародії... Мій погляд зупинився на перекладі з датської "Маленька вранішня радість", і я прочитав вголос і
Як хороше, люди, ранком весняним Прокинутись свіжим, летким і рум'яним, І позіхнути, і потягнутись, І до подушки знов пригорнутись. Дрімоту нічну з себе скинуть легенько І знов позіхнути так солоденько... Сказати собі рішуче й сміливо: "Доброго ранку! Беремось до діла!" І, наказавши: "Негайно вставати!", Повному щастя лишитись лежати!
Я повторив слова вірша: "Дрімоту нічну з себе скинуть легенько і знов позіхнути так солоденько... Сказати собі рішуче й сміливо: "Доброго ранку! Беремось до діла!" — залишився лежати на дивані, хоч за розкладом я повинен був тренуватися.
СПОГАД ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ Пульс! Пульс! Пульс!
Ранком, хоч як це дивно, я прокинувся в своєму ліжку. Дома вже нікого не було. Напевне, повернувшись від бабуні, тато переніс мене сонного з дивана на ліжко. Поснідавши, я знову не пішов на тренування. Спочатку я ходив по кімнаті, бездумно декламуючи вголос: "Дрімоту нічну з себе скинуть легенько і знов позіхнути так солоденько... Сказати собі рішуче й сміливо: "Доброго ранку! Беремось до діла!" І, наказавши: "Негайно вставати!", "Повному щастя лишитись лежати!"
Отак декламуючи, я вийшов на вулицю. Опинившись на вулиці, я безтурботно постояв на трамвайній зупинці, а затим сів у трамвай і поїхав туди, куди їхав трамвай, до кінцевої зупинки, котра зветься Михалкове Потім я купався, смажився на сонці, ходив у кіно,— просто гуляв і просто нічого не робив. Здається, на четвертий, а може, п'ятий день я зустрів Таню Тополеву. Вона підійшла до' мене і сказала:
— Я тоді' забула залишити тобі твої спогади,— і простягнула мені мій зашифрований зошит.
Я взяв свій щоденник і засунув у кишеню куртки.
— А як все-таки до тебе потрапили мої спогади? — Я ніяк не міг збагнути цього.
— А мені тітка Паша їх передала. Вона сказала: "Я живу на першому поверсі, а тут, видно, дуже важливі документи... Ти ж живеш на дванадцятому поверсі, то в тебе вони краще-збережуться".
Після цих слів ми ще довго стояли мовчки, потім Таня поглянула на небо й сказала:
— Птахи відлітають...— Потім помовчала й додала:— Виявляється, вони в польоті орієнтуються по сонцю, зорях і силових лініях магнітного поля Землі.— Потім вона знов помовчала і знову додала": — А мені здається, що не обов'язково всім знати, як і дякуючи чому орієнтуються птахи, відлітаючи у вирій. Хто вивчає польоти птахів, той хай і знає...
Я помовчав.
— А ти ці дні не тренувався? Я промовчав.
— Ну й правильно,— сказала Таня.— Навіть знамениті космонавти не кожного дня тренуються...
Я промовчав. Таня теж замовкла. —Так ми стояли мовчки дуже довго. Потім я її спитав:
— А вірші — це ти сама написала?
— Які ■ сама написала, які у тата взяла,— відповіла Таня.— У мене тато дитячий письменник, тільки він не поет, а прозаїк. У нього є друг, він артист, Маврикіївну грає, стару бабусю, ти його, певне, бачив по телевізору. Вони з татом хотіли п'єсу написати, але вона у них не вийшла, а вірші залишилися. Залишилися і, як бачиш, пригодилися.
— Як бачу...— погодився я.
Потім Таня кивнула мені головою і пішла алеєю. І я чомусь пішов за нею.
Ми довго блукали з Та нею Тополевою Парком культури і відпочинку. Я все не наважувався, а потім сказав:
— Ти знаєш, а я все-таки написав вірш про серце. Хочеш, я прочитаю тобі?
Таня зраділа. І я почав читати:
Людина про серце немало
Віршів і балад написала.
В них серце б'ється крізь тривогу,
Б'ється сміло, мов солдат.
І не стукає, а б'ється.
Б'ється сміло, мов солдат.
Огарьов дружив і Герцен,
Пам'ятає Петроград.
їх серця в одному серці-
Бились разом, мов солдат.
Бо ж серце,
Не стукає воно, а б'ється.
Серце б'ється, мов солдат. Робити зло ти вже не рад, А кажуть: нема серця! Хоч з першого подиху в грудях твоїх Гаряче серце б'ється. Не стукає, а б'ється. Серце б'ється, мов солдат.
Як мотор не заведеться,
Не як мертвий агрегат
У люДини серце б'ється,
Серце б'ється, мов солдат.
Не стукає, а б'ється..
Серце б'ється, мов солдат. Серце кров'ю обіллється, Не відступиться назад, Це тому, що воно б'ється. Серце б'ється, мов солдат.
Не стукає.
Не стукає, а б'ється.
Серце б'ється, мов солдат.
Коли я закінчив читати свого вірша, зі мною сталося щось неймовірне, в роті пересохло, а по ногах і руках забігали мурашки. Щоб не впасти, я навіть схопився за штахетник паркану.
— Що з тобою? — спитала перелякано Таня.
— Не знаю,— сказав я.
Таня взяла'мою руку, потримала в своїй.
— В тебе прискорений пульс! — Порахувала, а затим сказала: — Сто ударів на хвилину. Забився! Нарешті! Нарешті в тебе забився пульс!
Я прислухався до прискореного биття серця, до свого внутрішнього біологічного годинника й запитав:
— Минуло... скільки минуло днів?
— Минуло днів п'ять,—сказала Таня Тополева.
— В тебе на обличчі написано, що ти згаяв багато часу? — спитала Таня Тополева.
— Ні,— відповів я.— Скільки я знайшов часу, повинно бути написано в мене на обличчі! Навіть лице перестало мені підкорятися.
— Я тебе дуже прошу,— сказала Таня,— знайди ще днів два-три часу, і...
— І що?
— І почнеш тренуватись! Домовились?
— Домовились,— погодився я, дивлячись на небо, туди, де колись хтось виконає найважче завдання у всьому Всесвіті!
— Між іншим,— сказав я,— ти написала у своєму вірші, що...— І я т о промовив: — "...Видно, хлопець закоханий мріє...