Як ви оцінюєте становище?
— Погано.
— Дуже погано?
— Погано.
Розділ п'ятий
Ернандес, який знав, що Гарсіа викликали до телефону, чекав на нього, щоб разом повернутися до музею.
— Мене вразили ваші слова: політику не можна робити з допомогою моралі, але й без неї не можна. Ви особисто передали б листа?
— Ні.
Стукіт прикладів рушниць, солдатські котелки під полудневим сонцем, трупний запах так нагадували метушню вчорашнього дня, що годі було собі уявити, щоб війна скінчилась. Залишалося менше чверті години до кінця перемир'я; мир уже відходив у минуле. Нечутними широкими кроками Ернандес ковзав поряд з Гарсіа, який твердо карбував кожен крок.
— Чому?
— По-перше, вони не повернули заложників. По-друге, якщо ми взяли на себе відповідальність, ми повинні перемогти. От і все.
— Дозвольте, особисто я не брав на себе ніякої відповідальності. Я був офіцер. Я й далі служу офіцером.
— Ви згодились її взяти.
— Як же я міг відмовитись? Адже ви знаєте, що в нас нема офіцерів...
Уперше пообідпій відпочинок спускався над містом без стрілянини.
— Навіщо потрібна революція, якщо вона не робить людей поряднішими? Я не пролетар, пане майор, пролетаріат заради пролетаріату мене так само мало цікавить, як буржуазія заради буржуазії; але я намагаюсь воювати якнайкраще.
— Хто здійснить революцію: пролетаріат чи... стоїки?
— Чому не просто найлюдяніші люди?
— Тому, що ваші "найлюдяніші люди" не звершують революцій, друже мій: вони створюють бібліотеки або кладовища. На жаль...
— Кладовище не виключає того, що приклад є приклад. Навпаки. 1
— А поки що — Франко.
Ернандес майже жіночим рухом узяв Гарсіа під руку.
— Послухайте, Гарсіа. Не гратимемо в "хто має слуга-пість". Тут ми з вами самі. Мануель — людина чесна, але він на все дивиться очима своєї партії. А он ті будуть тут не пізніше, ніж через тиждень, ви це знаєте незгірше за мене. Отож не так уже й важливо, хто з пас має слушність...
— Ні, важливо.
— А якщо...
Ернандес подивився на Алькасар: нічого нового.
— Якщо мені судилося тут загинути, то я не хочу, щоб це сталося просто так... Минулого тижня один з моїх... ну, одне слово, щось на зразок товариша... він анархіст чи називав себе анархістом — його звинуватили в пограбуванні каси. А він був не винен. Він бере мене в свідки. Зрозуміла річ, я його захищаю. Він проводив примусову колективізацію в селі, де був уповноваженим; його люди почали колективізувати сусідні села. Я згоден, що це був неправильний вчинок; звісно, якщо селянин мусить подати десяток папірців, щоб отримати один серп, він оскаженіє. І я згоден, що саме в цьому питанні у комуністів програма правильна. Але я з ними в поганих стосунках відтоді, як виступив у ролі свідка... Тим гірше. Та що було робити, я не міг допустити, щоб чесну людину, яка просить мого свідчення, називали злодієм.
— Комуністи (і всі, хто нині хоче щось організувати) вважають, що чистота намірів вашого друга не заважає йому приносити користь Франко, якщо він своїми діями викликає селянські повстання... Комуністи прагнуть щось зробити. А ви іі анархісти, хоч і з різних причин, прагнете чимось бути... Це драма всіх подібних революцій. Ідеї, якими ми живемо, суперечливі: пацифізм і необхідність захисту, організація і християнські притчі, доцільність, справедливість і всяке інше. Ми повинні все це довести до ладу, перетворити цей апокаліпсис у армію або здохнути. От і все.
— І, безперечно, люди, в яких живуть ці суперечності, теж повинні будуть здохнути? От і все, як ви кажете.
Гарсіа згадав слова Головкіна: "Вони повинні змінитися або померти..."
— Багато людей,— сказав Гарсіа,— шукають у апокаліпсисі розв'язання своїх власних проблем. Але революція не звертає уваги на тисячі векселів, поданих їй, і йде своїм шляхом...
— Ви вважаєте, що я приречений, правда ж? — усміхнувся Ернандес. У цій усмішці не було іронії: — В самогубстві криється відпочинок...— Він показав пальцем на старі афіші кінофільмів і рекламу вермуту, повз які вони проходили, і ще ширше всміхнувся.— Минуле...— І через хвилину додав: — А що ж до Москардо, то... в мене теж була дружина.
— Так... Але ми не були заложниками... Лист Москардо, ваші свідчення... Кожна проблема, яку ви собі ставите,— це моральна проблема,— сказав Гарсіа.— Жити залежним від моралі — це завжди драма. Під час революції — не менша, ніж у інші часи.
— А як віриш у протилежне, поки революція не настає! В сплюндрованих садках троянди й самшити, здавалося,
брали участь у перемир'ї.
— Цілком можливо, що зараз ви йдете назустріч своїй долі. Відмовитися від того, що ти любив і задля чого жив, завжди важко... Я хотів би вам допомогти, Ернандесе. Карта, на яку ви ставите, бита заздалегідь, бо ви учасник політики, політичної дії — військового командування, яке безпосередньо пов'язане з політикою,— а ви хочете робити ставку не на політику. Ви порівнюєте те, що бачите, з тим, про що мріяли. Дія мислиться тільки термінами дії. Політична думка порівнює конкретні явища з іншими конкретними явищами, одну можливість з іншою. Ми чи Франко, наш порядок чи їхній порядок, а не якийсь порядок проти якогось бажання, мрії або апокаліпсису.
— Люди помирають лише за те, чого не існує.
— Ернандесе, думати про те, що могло б бути, а не про те, що можна зробити,— це отрута, навіть якщо те, що ми можемо зробити, й жалюгідне. Це отрута, і без протиотрути, як казав Гойя. Така гра наперед програна для кожного. Це гра, друже мій, безнадійна. Моральна досконалість, шляхетність — усе це проблеми індивідуальні, які революція безпосередньо не розв'язує. Для вас, на жаль, єдиний міст між цими проблемами й революцією — це воля до самопожертви.
— Пам'ятаєте у Вергілія: "Ні з тобою, ні без тебе..." Тепер уже мені з цього не вибратися...
Гуркіт 155-міліметрової гармати, пронизливий свист снаряда, вибух і кришталевий дзвін черепиці та щебню, які сипалися на землю.
— Священик нічого не домігся,— сказав Гарсіа.
Розділ шостий
Армія Ягуе йшла з Талавери на Толедо.
Громадянин Леклерк, у білому, зовсім брудному комбінезоні, в сірому капелюсі, з термосом під пахвою, підходив до літака, дверцята якого були відчинені.
— Чорт бери, хто це знову лазив до мого "Оріона"? — сказав він хрипким голосом, ніби сам себе картав.
— Гаразд, гаразд,— спокійно відповів Аттіньї, надягаю-чи светр,— це я чіпляв приціл.
— Тоді все добре, хлопче! — поблажливо відповів Леклерк.
Леклерк не любив Аттіньї за його юну серйозність, за манери, які здавалися йому буржуазними, за ерудицію (Аттіньї закінчив військове училище), за суворість комуніста, хоча Аттіньї ніколи не напускав на себе суворості — навпаки. Добровольці були вдячні спеціалістам, найманці, такі, як Леклерк, заздрили їм. Крім того, Леклеркові не давали спокою думки про жінок.
Він запустив мотор.
"Пелікани" ті поранені, а також Скалі із собакою Раплаті крутилися біля літака. Хоч Хаііме й осліп, він і далі приходив на поле. Пов'язка перетинала його обличчя падвос. Лікарі казали, що зір повернеться до нього. Але віп більше не витерплював присутності собаки. Гаус теж вештався по аеродрому, спираючись на два костури, сипав повчаннями іі наказами і був страшенно нестерпний відтоді, як поранення додало йому авторитету. Сибірський виїхав з Іспанії.
Після того як "пелікани", продовжуючи боротьбу, перейшли на нічні польоти, на аеродромі змінилась атмосфера. Отож ворожі винищувачі перестали для них існувати. Робити посадку вночі серед поля невесело, але й приземлитися вдень на ворожих позиціях теж невелика втіха. Наслідок бою залежав від випадковості. Кавалеристи на війні зв'язані кіньми, але коні принаймні не сліпі, і їм щохвилини не загрожує параліч. Тепер їхніми небезпечними ворогами були не фашисти, а мотори їхніх власних літаків, покритих латками, наче старі штани. Війна стала нескінченним ремоптом літаків, які вилітали на бій уночі.
Літак відірвався від землі, пройшов крізь хмари.
— Егей, хлопче!
— Що?
— Подивись на мене... Я часто клею дурника. Але ж я чоловік!
Він не любив Аттіньї, та, як кожен бойовий льотчик, поважав хоробрість, а Аттіньї був, безперечно, хоробрий. Вони повернулися під хмари.
Знову, як під час світової війни і як у Китаї, поринаючи в цей заспокійливий, хоча й такий самий крихкий гул мотора, Леклерк насолоджувався відчуттям божественної свободи, пануючи над сном і війною, над пристрастями й стражданнями.
Перегодя Леклерк сказав, наче після визрілої ухвали:
— Ти теж чоловік!
Аттіньї не хотів кривдити льотчика, але такі розмови діяли йому на нерви. Він щось пробурчав у відповідь, дивлячись униз, на молочний шлях освітленої автостради; вона, пірнаючи в ніч, мерехтіла під вітром, який, мабуть, віяв над самою землею, й Аттіньї відчував, що тривога приковує його до цього єдиного сліду людини у ворожій пітьмі, в грізній самотності. Ніде жодного світелка, падіння за будь-яких умов означало б загибель. І, ніби його інстинкт, чутливіший, ніж свідомість, почув раніше, він раптом збагнув причину свого занепокоєння — мотор захлинався.
— Клапан! — крикнув він Леклерку.
— Начхати! — відповів той — Спробуємо щастя.
Аттіньї підтяг пасочок свого шолома — він завжди був готовий до випробувань.
На обрії з'явилася Талавера, збільшена самотністю й темрявою, її вогні біля підніжжя пагорбів, гублячись серед зірок, здавалося, сягали самого літака. Кульгавий стукіт мотора робив місто, що наближалося, грізним і живим. Серед мирних вогнів глухого містечка й зблисків війни, що гарячково миготіли, чорна пляма загаслого газового заводу набула загрозливого спокою заснулого хижака. Літак летів тепер над мокрою від недавнього дощу асфальтовою дорогою, де відбивалися газові ліхтарі. З наближенням до Талавери світло ширшало, і раптом обабіч крил старезного літака, що кинувся вниз, Аттіньї побачив вогні, що з'явилися так, як з'являються зорі довкола літака, який набирає висоту.
Аттіньї відчинив запасний люк. У кабіну ринуло холодне нічне повітря. Він стояв навколішки над містом і чекав; погляд йому обмежував приціл, як коневі шори. Леклерк, напруживши слух, узяв напрям на чорний квадрат заводу й повів літака над світловим кістяком Талавери.
Він пролетів над чорною плямою й розлючений обернувся до Аттіньї; бачив тількп його чуприну, що світилася в напівтемряві літака.
— Ну що ж ти, дідько тебе побери!
— Заткни пельку!
Леклерк нахилив літак.