Я безперестанку дбав про охорону влади, дарованої тобою, і заради того я нещадно карав реформатів: палив на вогні, стинав голови, закопував живцем у землю, вішав на шибеницях".
Тоді ангел до нього:
"Не бреши, нікчемо з бігункою, і не обманюй нас. Ти в Німеччині терпів реформатів, бо боявся їх, а в Нідерландах стинав голови, палив, вішав, закопував живцем у землю, бо нічого не боявся і тільки один мав клопіт — якомога більше взяти меду від цих працьовитих, багатих бджіл. Сто тисяч невинних душ загинуло від твоїх злочинів, і не тому, що ти вельми возлюбив Христа, Господа нашого, а тому, що був тиран, деспот, нищитель країни і любив тільки самого себе, а після себе — рибу, м'ясо, вино, пиво, бо ненажерливий був, як пес, і поглинав вологу, як губка".
"Тепер ти говори, Клаасе", — мовив Христос.
Але тут підвівся ангел:
"Цьому нічого казати. Він був добрий і працьовитий, як і весь бідолашний народ фландрський, любив потрудитись і любив посміятись, вірно служив своїм володарям і гадав, що й володарі будуть вірно його захищати. Мав трохи грошей і тому був обвинувачений, що переховує реформата, за що й спалили його живцем на вогнищі".
"Ах, бідний мученик! — скрикнула Марія. — Але тут, на небі, є криниці прохолодні, б'ють водограї молока й добірного вина, які тебе освіжать, я сама поведу тебе до них, вугляре".
Знову загриміла сурма архангельська, і з глибини безодні піднявся чоловік, голий, прекрасний, увінчаний залізною короною. І на ободі корони було написано: "В тузі аж до Судного дня".
Він наблизився до престолу і сказав Христу:
"Я раб твій, поки не стану твоїм паном".
"Сатано, — мовили Діва Марія, — прийде час, коли не буде ні панів, ні рабів, і коли Христос, що є любов, і Сатана, що є гордість, зватимуться: сила і мудрість".
"Жінко, ти прекрасна", — мовив Сатана.
Потім звернувся до Христа і, показавши на імператора, запитав:
"А що мені з ним робити?"
Христос відповів:
"Відпровадь цього коронованого хробака в катівню, де будуть зібрані всі знаряддя тортур, які він уживав за свого царювання. І кожного разу, коли якогось невинного бідолаху катуватимуть водою, що роздуває людей, наче міхурі, або свічками, що палять підошви чи пахви, або дибою, що трощить і ламає кістки, або четвертуванням; кожного разу, як нещасну дівчину закопуватимуть у землю, а вона благатиме милосердя, кожного разу, як вільна душа востаннє зітхне на вогні, хай тоді й він пройде через усі ті муки, спізнає, скільки зла й горя може спричинити лиха людина, яка панує над мільйонами. Хай гине він у в'язниці, вмирає на ешафоті, нидіє у вигнанні, далеко від батьківщини. Хай буде він зганьблений, збезчещений, збатожений. Нехай багатство його пожере казна, хай схоплять його по доносу, нехай обдеруть до нитки. Оберни його в осла, щоб навчився покори, спробував київ, був напівголодний, зроби жебраком, щоб просив милостині і терпів від усіх зневагу; зроби його наймитом, щоб працював до знемоги і не мав чого їсти. А коли він уже досить настраждається душею й тілом у подобі людській, оберни його в пса, щоб за свою вірну службу діставав киї; зроби його індійським рабом, щоб його продали на невільничому базарі, солдатом, щоб воював за інших і щоб давав себе вбивати, не знаючи за віщо. А як мине триста років, протягом яких він витерпить усі муки і лиха, зроби тоді його вільною людиною, і, коли він стане таким добрим, як Клаас, дай йому для тіла його на вічний спочинок у затишному куточку клаптик землі, вкритий свіжою травою, під прегарним деревом, куди вранці заглядало б сонечко, де б у полудень був холодок. Тоді друзі приходитимуть на його могилу пролити гіркі сльози і посадити фіалки, квіти спогадів".
"Змилуйся, сину мій, — сказала Діва Марія, — він не знав, що творив, бо влада робить серце жорстоким".
"Нема йому помилування", — сказав Христос.
"Ах, — скрикнув його величність. — Хоч би одну склянку андалузького!"
"Ходімо, — гукнув Сатана, — минулися тобі солодкі вина і смачні наїдки".
І потяг у найглибшу безодню імператора, який ще й досі гриз шматок анчоуса.
Сатана з жалощів дозволив йому той шматок догризти.
А потім я побачила, як Діва Марія піднесла Клааса в найвищі високості, де зорі, як виногрона, оздоблюють склепіння небесне.
Там його обмили ангели, і він став юний і прекрасний. Потім дали йому їсти rystpap (рисову кашу) срібною ложкою. І небо закрилось.
— Він у царстві небесному, — сказала вдова.
— Попіл його б'ється в мої груди, — сказав Уленшпігель.
80
Протягом наступних двадцяти трьох днів Катліна все худла, блідла і марніла, наче внутрішній вогонь палив її дужче, ніж вогонь божевілля.
Вона більше не кричала: "Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!" Тепер вона була дуже весела і все говорила до Неле:
— От я вже й заміжня. В тебе також повинен бути чоловік: красунь, чуб кучерявий, палка любов; ноги холодні, руки холодні.
Сооткін сумно дивилась на неї, бо думала, що то новий напад божевілля. А Катліна вела далі:
— Тричі по три — дев'ять, священне число. Тільки ті бачать потаємне, в кого очі світяться вночі, як у кота.
Одного вечора Сооткін, слухаючи її, зробила жест недовіри.
Тоді Катліна почала:
— Чотири і три під знаком Сатурна — це нещастя, під знаком Венери — це шлюб. Холодні руки! Холодні ноги! Палке серце!
Сооткін до неї:
— Не будемо згадувати про злих, поганських ідолів.
Катліна перехрестилась і сказала:
— Хай благословен буде сірий рицар. Для Неле треба жениха, гарного жениха, зі шпагою, чорного, з ясним обличчям.
— Так, так, — мовив Уленшпігель, — давай якомога більше женихів, я оцим ножем посічу їх на котлети.
Неле поглянула на свого друга радісними, вологими від сліз очима. Здогадавшись, що Уленшпігель ревнує, вона сказала:
— Мені женихи не потрібні.
Катліна заговорила:
— Ось прийде він, ошатно одягнений в сіре, взутий у чобітки з гарними острогами.
Сооткін мовила:
— Моліться Богу за причинну.
— Уленшпігелю, — сказала Катліна, — піди-но принеси нам чотири кухлі dobbelkuyft'а, а я тим часом напечу heetkoek'ів, тобто французьких млинців.
Сооткін запитала, чому вона хоче святкувати суботу, як євреї.
Катліна відповіла:
— Бо зійшло тісто.
Уленшпігель стояв, тримаючи в руках великого дзбана з англійського олова, якраз на чотири кухлі.
— То що ж робити, мамо? — запитав він.
— Йди, — сказала Катліна.
Сооткін не хотіла перечити, знаючи, що не вона господиня в хаті, а тому й сказала:
— Йди, синку.
Уленшпігель побіг у шинок і приніс звідти чотири кухлі dobbelkuyft'а.
Коли запах heetkoek'ів наповнив кухню, всім захотілось їсти, навіть і засмученій удові.
Уленшпігель наминав, аж за вухами лящало. Катліна поставила йому великого кухля, сказавши, що він, як єдиний чоловік у хаті, господар дому, мусить і випити більше за всіх, а потім і заспівати.
Сказавши це, вона лукаво поглянула на нього. Уленшпігель пив, та не співав. Неле плакала, дивлячись на бліду, пригнічену Сооткін. Лише одна Катліна була весела.
Повечерявши, Уленшпігель і Сооткін пішли спати на горище, а Катліна і Неле постелили собі в кухні.
Вночі, годині о другій, Уленшпігель давно вже спав, бо голова стала таки важкенька від пива. Сооткін, як і в попередні ночі, лежала з розплющеними очима і молилась Діві Марії, щоб дала їй сон, але її молитва не доходила до Богородиці. Раптом вона почула з вулиці ніби крик орлана і такий самий крик у відповідь із кухні. Трохи згодом з поля долинули ще крики, і кожного разу Сооткін здавалось, ніби J кухні лунає така сама відповідь.
Вона не звернула на те ніякої уваги, бо подумала, що то кричить якийсь нічний птах. Але надворі почулося іржання коней і цокіт підкованих копит на брукові. Сооткін відчинила вікно і справді побачила двох осідланих коней, що паслися перед домом, б'ючи копитами об землю. Аж ось почувся жіночий крик, потім чоловічий погрозливий голос, удари, знову крик, грюкіт дверима, швидка хода по сходах нагору.
Уленшпігель хропів і не чув нічого.
Раптом двері на горище розчинилися і вбігла Неле, майже гола, ледве переводячи дух, і квапливо стала закладати двері чим попало — присунула стіл, стілець, стару жаровню.
Вже співали півні, гасли останні зорі.
Від грюкоту, який зчинила Неле, Уленшпігель прокинувся на мить, але перевернувся на другий бік і знову заснув.
Неле кинулась на шию Сооткін і крикнула:
— Засвітіть свічку, я боюсь.
Засвітивши свічку і глянувши на Неле, Сооткін побачила, що сорочка в неї роздерта на плечі, а лоб, щоки, шия наче пазурами подряпані.
— Неле, — запитала Сооткін, обнімаючи її, — хто це тебе так подряпав?
Дівчина, схлипуючи й здригаючись, сказала:
— Ой, хоч би нас не спалили, Сооткін.
Тим часом Уленшпігель прокинувся і мружив очі від світла.
Сооткін запитала:
— Хто ж там унизу?
— Цитьте, це той, кого вона мені ладить за чоловіка, — відповіла Неле.
Раптом Сооткін і Неле почули, що Катліна кричить, і в них аж ноги підломились.
— Він б'є її, він б'є її через мене! — заголосила Неле.
— Хто там? — крикнув Уленшпігель, зірвавшися з постелі. Протерши очі, він заметушився по кімнаті і нарешті схопив важкеньку коцюбу в кутку.
— Та нікого нема, нікого, — сказала Неле, — не йди туди, Уленшпігелю.
Але він, не слухаючи її, кинувся до дверей, порозкидав стільці та інші речі. Внизу, не вгаваючи, кричала Катліна. Сооткін і Неле тримали Уленшпігеля на сходах — одна за руку, друга за ногу — і все говорили:
— Не йди туди, Уленшпігелю, там нечиста сила.
— Еге ж, — відповів Уленшпігель. — Жених Неле — ось яка нечиста сила! Але я його зараз же повінчаю із цією коцюбою. Повінчаю залізо з його спиною! Пустіть мене!
Та вони його не пускали, міцно вчепившись за поруччя. Проте він стягнув їх на кілька сходинок униз, і вони, злякавшись, що наближаються до нечистої сили, пустили його. Стрибаючи через кілька сходин, він, як снігова лавина, скотився згори і влетів до кухні, але застав там саму Катліну. Вона лежала знесилена й бліда у світанковій сутіні і все белькотіла:
— Гансе, нащо ти покинув мене саму? Я ж не винна, що Неле така зла.
Уленшпігель не став слухати. Він кинувся в повітку, але не застав там нікого; тоді перестрибнув через тин, вибіг на вулицю і лише вдалині побачив двох вершників, що мчали вчвал, зникаючи в імлі. Уленшпігель кинувся за ними, але наздогнати не міг, бо вони летіли як вітер, що крутить сухе листя.
Він вернувся, несамовитий від гніву й розпачу, і аж скреготів зубами:
— Вони зґвалтували її! Вони зґвалтували її!
І дивився на Неле палаючим, злим поглядом.