— Жодного ветерана.
— Після минулого тижня, Бобику, всі наші солдати стали ветеранами. Невже ти не знаєш, що на індивідуальному заліку всі сорок наших бійців входять у перші півсотні? І що треба опуститися нижче аж на сімнадцять місць, аби знайти солдата, який не в Армії Драконів?
— А якщо я не зможу нічого придумати?
— Тоді я помилився щодо тебе.
— Ти не помилився, — усміхнувся Бобик.
Світло згасло.
— Ти знайдеш дорогу назад, Бобику?
— Мабуть, ні.
— Тоді залишайся тут. Якщо уважно прислухатимешся, зможеш почути, як добра фея приходить уночі й залишає нам завдання на завтра.
— Нам не дадуть ще одну битву завтра вранці. Хіба вони не розуміють наш стан?
Ендер не відповів. Бобик чув, як він укладався в ліжко. Тож піднявся з підлоги і зробив те ж саме. Він придумав півтора десятка нових трюків, перш ніж заснув. Ендер буде радий — кожен із них був настільки дотепним, що аж смішно.
12. Бонзо
— Генерале Пейс, сідайте, будь ласка. Я розумію, що ви прийшли до мене з важливим питанням, а може, й терміновим.
— Зазвичай, полковнику Графф, я не наважився б утручатися у внутрішні справи Бійцівської школи. Ваша автономія поза сумнівом, і, незважаючи на нашу різницю у званнях, я добре розумію, що можу лише давати поради й аж ніяк не накази.
— Які накази?
— Облиште прикидатися, полковнику Графф. Ви, американці, можете вдавати із себе ідіотів, коли хочете, але мене ви не обдурите. Ви знаєте, чому я тут.
— Ага, значить, Деп уже доповів?
— У нього… батьківські почуття до курсантів вашої школи. Він уважає, що ваша байдужість до ситуації, коли в школі назріває серйозний конфлікт, — не просто недбале ставлення до своїх обов'язків, це межує зі змовою, що загрожує життю чи здоров'ю одного з курсантів.
— Це школа для дітей, генерале Пейс. Як ця ситуація могла привернути увагу шефа військової поліції Міжнародного флоту?
— Полковнику Графф, ім'я Ендера Віггіна вже відоме верховному командуванню. Воно досягло навіть і моїх вух. Я чув, що його вважають нашою єдиною надією на перемогу в майбутній війні. І якщо його життя чи здоров'я в небезпеці, я гадаю, що військовій поліції варто застосувати заходи щодо захисту хлопчика. А ви?
— До дідька Депа і вас разом із ним, сер, я знаю, що роблю.
— Ви?
— Краще, ніж будь-хто інший.
— О, це зрозуміло, оскільки ніхто не має ні найменшого уявлення, що ви робите. Вам уже вісім днів відомо про змову серед найжорстокіших ваших "дітей", аби побити Ендера Віггіна за першої ж нагоди. І що деякі члени цієї змови, цілком імовірно, не проявлять стриманості, зокрема хлопчик на ім'я Боніто де Мадрид, якого називають Бонзо. І коли це покарання здійсниться, існує ризик, що мозок Ендера Віггіна, надзвичайно важливої для міжнародної спільноти персони, буде розмащений по стінах вашої орбітальної школи. А ви, отримавши попередження про цю небезпеку, пропонуєте…
— …нічого не робити.
— Ви маєте зрозуміти, наскільки це нас дивує.
— Ендер Віггін уже потрапляв у схожі ситуації. На Землі, наступного дня після приземлення, у нього забрали його монітор, і знову, коли компанія старших хлопчиків…
— Я прийшов сюди не для того, щоби вивчати досьє Ендера. Я переглянув його. Віггін довів цього вашого Бонзо до краю. І у вас немає військової поліції, щоби навести лад. Як це може бути?..
— Коли Ендер Віггін стане командувати нашими флотами, коли від його рішень залежатиме існування людства, чи зможе він викликати військову поліцію, щоби його в разі чого рятувати?
— Не бачу зв'язку.
— А він тут явний. Ендер Віггін мусить знати, що ні за яких обставин ніхто з дорослих ніколи, ніколи не втрутиться, щоби допомогти йому. І має вірити всією душею, що він може покладатися лише на себе й інших дітей. Інакше він ніколи не досягне піку своїх здібностей.
— Він також не досягне піку, якщо його вб'ють або скалічать.
— Цього не станеться.
— Чому б вам просто не перевести Бонзо? Вже пора.
— Тому що Ендер знає, шо Бонзо планує вбити його. Якщо перевести Бонзо саме зараз, раніше графіка, він здогадається, що ми рятуємо його. Усі знають, що Бонзо не настільки вправний командир, аби його підвищили.
— А інші діти? Ми можемо примусити їх допомогти Ендеру?
— Побачимо, що вийде. Без зайвих рухів. Це моє перше, останнє і єдине рішення.
— Хай допоможе вам Бог, якщо ви не праві.
— Хай допоможе всім нам Бог, якщо я помиляюся.
— Я притягну вас до військового суду. Якщо помилитеся, ваше ім'я прокляне весь світ.
— Досить справедливо. Але пам'ятайте, якщо виявиться моя правота, ви нагородите мене кількома десятками медалей.
— За що?
— За те, що не дав вам утрутитися.
Ендер сидів у кутку бійцівської кімнати, тримаючись за поручень, і дивився, як Бобик тренував команду: Учора вони тренувалися нападати без зброї: роззброювали ворогів ногами. Ендер допоміг їм, підказавши деякі трюки з курсу самозахисту. Багато чого доведеться змінити, але інерцію тіла в польоті можна використати не лише при земній гравітації, а й у невагомості.
Сьогодні у Бобика з'явилася нова іграшка — мотузка. Тонка, майже невидима, нитка — такими з'єднують деталі, коли будують щось у космосі. Вони тягнуться іноді на кілометри. Ця ж була трохи довшою за стіни бійцівської кімнати, і Бобик легко, майже непомітно, зробив петлю й натягнув її на зап'ястя. Трохи розмотав і передав вільний кінець одному зі своїх бійців.
— Прив'яжи її до поручнів, і ми натягнемо її кілька разів через усю кімнату, — сказав Бобик і полетів до протилежної стіни.
Як пастка мотузка не годилася. Помітити її важко, але шансів зупинити ворога майже немає: він міг легко піти вище або нижче від неї. Потім Бобика осінило використати її, щоби змінити свій напрямок руху в повітрі. Він закріпив один кінець навколо талії — інший усе ще був прикріпленим до поручнів, — відлетів на кілька метрів і відштовхнувся від стіни. Мотузка натягнулася, зупинила його в повітрі, Бобик різко змінив свій напрямок і, полетівши дугою, врізався в стіну.
Він кричав і кричав, і не відразу Ендер второпав, що то було не від болю.
— Ви бачили, як швидко я летів?! А ви бачили, як круто я змінив напрямок?!
Незабаром уся Армія Драконів припинила тренування й дивилася, як Бобик бавиться з мотузкою. Зміни в напрямку були приголомшливими, особливо для тих, хто не бачив мотузки. А коли Бобик своїм новим прийомом облетів навколо зірки, швидкості досяг неймовірної.
Було за двадцять десята, коли Ендер оголосив вечірню практику закінченою. Утомлені, але задоволені цікавою новинкою, його хлопці йшли коридорами назад у кубрики. Ендер ішов разом із ними, мовчав і прислухався до їхніх розмов. Вони вкрай утомилися, воюючи кожного дня протягом більш як чотири тижні, часто в ситуаціях перенапруження. Але були горді, щасливі, близькі — адже жодного разу не програли й навчилися довіряти один одному, вірити, що товариші-солдати боротимуться відчайдушно, що взводні розумно спрямовуватимуть їхні зусилля. І насамперед, вони вірили, що Ендер підготує їх до всього, що може трапитися.
Проходячи по коридору, Ендер звернув увагу на групи старших хлопчаків, які вдавали, що захоплені розмовами. Такий само гурт повільно йшов назустріч. За дивним збігом обставин більшість із них були вдягнені у форму Саламандр. Решта хлопців — невже випадково? — належали до армій, командири яких ненавиділи Ендера Віггіна більш за все. Одні з них кидали на нього погляди і швидко ховали очі, інші робили байдужий вигляд, приховуючи нервову напругу. "Що я робитиму, якщо вони нападуть на мою армію тут, у коридорі? Усі мої хлопці менші й за віком, і за зростом, і зовсім не вміють битися в умовах звичайної гравітації. А коли їм було вчитися?"
— Привіт, Ендере! — хтось гукнув.
Ендер зупинився, озирнувся й побачив Петру.
— Ендере, можна поговорити з тобою?
Ендер умить збагнув, що, якщо він зараз зупиниться, його армія швидко пройде і в коридорі він залишиться сам на сам із Петрою.
— Ходімо зі мною, — кинув він.
— Та лише на хвилинку.
Ендер повернувся й пішов зі своєю армією. Петра наздогнала його й схопила за руку.
— Добре, я піду з тобою.
Ендер напружився, коли вона підійшла. Чи була вона однією з тих, хто ненавидів його й хотів убити?
— Твій друг просить, щоб я попередила тебе. Є кілька хлопців, які хочуть тебе вбити.
— Який сюрприз! — відказав Ендер.
Кількох його солдатів, здавалося, це підбадьорило. Змова проти їхнього командира виглядала інтригуюче.
— Ендере, вони можуть це зробити, спланували ще з тих пір, як ти став командиром.
— З тих пір, як я розбив Саламандр, так?
— Після розгрому Феніксів — моєї армії — я теж ненавиділа тебе, Ендере.
— Я ж нікого не звинувачую.
— І все ж це правда. Він попросив мене спіймати тебе по дорозі з бійцівської кімнати й попередити. Будь дуже обережним, бо завтра…
— Петра, якби я зупинився поговорити, як ти просила, став би легкою здобиччю тих, хто зараз ходить коридорами. І не кажи, що ти не помітила їх!
Вона враз почервоніла.
— Ні, не помітила. Як ти міг подумати таке? Ти що, не знаєш, хто твої друзі?
Вона проштовхалася через приголомшену Армію Драконів і видерлася на верхній тунель.
— Це правда? — спитав Божевільний Том.
— Ти про що? — здивувався Ендер.
Він оглянув кімнату й гримнув на двох забіяк, щоб ішли вже спати.
— Те, що деякі зі старших хлопців хочуть тебе вбити?
— Порожні балачки, — відповів Ендер.
Але знав, що це не так. І Петра казала правду, і те, що він бачив по дорозі сюди сьогодні ввечері, не було грою уяви.
— Це може бути пустим, але я сподіваюся, ти не будеш проти, щоби п'ятеро взводних провели тебе у твою спальню сьогодні ввечері.
— Абсолютно ні до чого.
— Порадуй нас. Ти багато в чому зобов'язаний нам.
— Нічого подібного. — Та він буде дурнем, якщо відмовиться. — Робіть, як хочете.
Він повернувся й вийшов. Взводні рушили за ним. Один забіг наперед і відкрив двері. Вони перевірили кімнату, взяли з Ендера обіцянку закритися зсередини й залишили його перед відбоєм.
На екрані комп'ютера Ендера чекало повідомлення:
НЕ ЗАЛИШАЙСЯ ОДИН. НІКОЛИ.
Дінк.
Ендер усміхнувся. Отже, Дінк ще був його другом. "Не хвилюйся. Вони нічого мені не заподіють. У мене є армія".
Але зараз, у темряві, він був без армії. Цієї ночі йому наснився Стілсон. І лише тепер він бачив, яким маленьким був шестилітній ворог, яким кумедним було його позерство в ролі крутого хлопця.