Проте він не міг просто так піти собі геть, бо назавжди втратив би лице.
А щодо врятування лиця, то якось імператор згадав оте Бавдолінове дитяче пророцтво, з допомогою якого він примусив був тердонців здатися, і тоді Бавдоліно втямив, що якби надійшов якийсь знак з неба — будь-який, щоб лиш оголосити urbi et orbï,[102] що небеса велять йому вернутися додому, — імператор радо скористався б з такої нагоди…
Одного дня, коли Бавдоліно розмовляв з обложеними, Ґальявдо сказав йому:
— Ти такий розумний, і вчився з книжок, де все написано, чому ж не вигадаєш чогось, щоб усі пішли собі додому, бо ми вже мусили зарізати всіх наших корів, крім однієї, а мати твоя вже задихається між цими мурами?
Тут Бавдолінові спала на гадку чудова ідея, і він тут же спитав, чи вони подбали про фальшивий підземний хід, про який кілька років тому говорив Тротті, — той сам, який нібито має привести загарбника прямо в місто, а натомість приводить його у пастку.
— Аякже, — сказав Тротті, — ходи, подивишся. Поглянь-но, назовні хід виринає за двісті кроків від мурів, у чагарниках, якраз під тим валуном, який виглядає так, ніби лежить тут уже тисячу років, але ми принесли його з Вілла дель Форо. Увійшовши, дістаєшся сюди, під цю решітку, а звідси видно тільки цей шинок і більш нічого.
— А тоді кожного, хто вийде звідти, ви спровадите на той світ?
— Річ у тім, що через такий вузький хід всі обложники не пройдуть, для цього потрібно було б не один день, тому туди посилають лиш загін людей, які повинні дістатися до брами і відчинити її. Ми й гадки не маємо, як дати ворогам знати про існування цього ходу, та й хіба варто завдавати собі з цим клопоту тільки для того, щоб вколошкати двадцять-тридцять бідолах? Так можна вчинити хіба що зі зла.
— Це якщо давати їм по голові. А тепер дивись, яка сцена постає перед очима моєї уяви: тільки-но вони виходять, як чується звук сурм, з цього закутка у світлі десяти смолоскипів виходить чоловік з великою білою бородою, в білій мантії, на білому коні і з великим білим розп'яттям в руці і волає: городяни, прокидайтесь, бо ворог йде, і тут, ще заки напасники зважаться ступити крок, з вікон і з дахів вигулькують наші люди, як ти казав. І коли їх усіх пов'яжуть, усі наші впадуть навколішки і гайда волати, що той чоловік — то святий Петро, який захищає місто, а тоді вони заженуть імперців назад у підземний хід і скажуть — дякуйте Богові, ми даруємо вам життя, ідіть у свій табір і розкажіть своєму Барбароссі, що Нове Місто папи Александра захищає сам святий Петро власною особою…
— І Барбаросса повірить у цей сон рябої кобили?
— Ні, він же не дурень, але саме тому, що він не дурень, він удаватиме, буцімто вірить, бо ще більше, ніж ви, прагне покінчити з цією історією.
— Припустімо, так і буде. А хто знайде підземний хід?
— Я.
— А де ти знайдеш бовдура, який у це повірить?
— Я вже його маю, він такий легковірний, що обов'язково піймається, а до того ж такий гівнюк, що заслуговує на це, тим паче, що ми домовилися — ви нікого не вбиватимете.
Бавдоліно мав на увазі того чванливця, графа Дітпольда, а щоб підштовхнути Дітпольда до чогось, досить було дати йому зрозуміти, що це зашкодить Бавдолінові. Треба було тільки, щоб Дітпольд дізнався про існування підземного ходу і подумав, що Бавдоліно хоче його приховати. Як це зробити? Дуже легко, адже Дітпольд посилав своїх шпигів стежити за Бавдоліном.
Коли запала ніч, Бавдоліно, вертаючись у табір, спочатку звернув на невелику галявину, а тоді заглибився в хащі. Опинившись між дерев, він зупинився й озирнувся якраз вчасно, щоб помітити в місячному світлі якусь невиразну тінь, яка майже рачки рухалася по відкритому місці. То був чоловік, якого послав стежити за ним Дітпольд. Бавдоліно зачекав серед дерев, аж шпиг майже наштовхнувся на нього, тоді приклав йому меч до грудей, і поки той бурмотів щось з переляку, сказав йому фламандською:
— Я впізнаю тебе, ти з брабантців. Що ти робиш тут, за межами табору? Говори, я — урядник імператора!
Той став щось белькотіти, що ходив шукати дівчат, і навіть досить переконливо.
— Гаразд, — сказав Бавдоліно, — у будь-якому разі добре, що ти тут. Ходи зі мною, я потребую когось, хто б прикрив мені спину, поки я дещо робитиму.
Той сприйняв це як манну небесну: його не тільки не викрили, але він міг і далі шпигувати попід руку зі своїм підопічним. Бавдоліно дійшов до чагарників, про які казав йому Тротті. Тут він навіть не мусив удавати, йому справді довелось добре попошукати, щоб знайти той валун, і він щось бурмотів ніби сам до себе про донос, недавно отриманий від одного з вивідачів. Урешті він знайшов той валун, який справді виглядав так, ніби виріс там, поміж кущів, трохи пометушився, очищуючи від листя землю коло нього, аж поки не показалася решітка. Він попрохав брабантця допомогти підняти її: далі були три сходинки.
— Тепер послухай мене, — сказав він брабантцю. — Сходь униз і йди вперед, до кінця підземного ходу, який тут починається. У кінці коридору, можливо, побачиш світло. Роздивись усе добряче і запам'ятай. Тоді повернешся й розповіси мені. Я ж буду тут і прикриватиму тобі спину.
Те, що якийсь шляхтич спершу просить його прикрити йому спину, а потім сам вирішує прикривати спину йому, посилаючи його на згубу, здалося фламандцеві річчю цілком природною, хоча й мало приємною. А Бавдоліно грізно розмахував мечем, показуючи, що готовий прикривати йому спину, зрештою, хто його знає, що у тих панів на мислі. Тож шпиг перехрестився й пірнув у лаз. Коли хвилин через двадцять він повернувся, то розповів, сопучи, те, що Бавдоліно вже знав: у кінці коридору є решітка, яку неважко зірвати, а за нею видно безлюдну площу, а отже, підземний хід цей веде прямо в серце міста.
Бавдоліно спитав:
— Ти звертав кудись чи весь час ішов прямо?
— Прямо, — відповів той.
І Бавдоліно мовив, немов сам до себе:
— Отже, вихід — за кількадесят метрів від воріт. Той запроданець, певно, казав правду… — А тоді до брабантця: — Ти зрозумів, що ми знайшли. Тільки-но ми підемо в наступ на мури, гурт відважних людей може ввійти в місто, пробитися до брами й відчинити її, а під нею буде вже напоготові інший загін, готовий увірватися в місто. Ото мені пощастило. Але тобі не вільно розповідати нікому, що ти бачив цієї ночі, бо я не хочу, щоб хтось інший скористався з мого відкриття.
З щедрим виглядом він тицьнув йому монету, і плата за мовчанку була такою сміховинною, що вивідач не міг не побігти відразу ж до Дітпольда, щоб усе йому розповісти, якщо не з вірності графові, то з помсти Бавдолінові.
Легко собі уявити, що було далі. Гадаючи, що Бавдоліно воліє тримати свою знахідку в таємниці, аби не нашкодити своїм обложеним друзям, Дітпольд побіг до імператора, доносячи, що його улюблений названий син знайшов вхід у місто, але мовчить про це. Імператор підніс очі до неба, немов кажучи: бідолашний хлопець, ото влип, а тоді сказав Дітпольдові — гаразд, буде тобі твоя частка слави, під вечір я виряджу перед браму добрячий штурмовий загін, поставлю кілька довбень і катапульт в чагарниках, і коли ти зі своїми людьми проберешся в підземний хід, буде вже цілком темно, тому ви не впадатимете в очі, тоді ти проникнеш у місто, відчиниш зсередини браму і в один мент станеш героєм.
Єпископ Шпаєрський відразу зголосився командувати загоном перед брамою, бо ж Дітпольд, мовляв, йому наче син — ти ба!
І от у Страсну п'ятницю пополудні Тротті помітив, що імперці готують щось перед брамою, і коли вже запала темрява, він зрозумів, що то була просто комедія, щоб відвернути увагу обложених, а за цим усім була Бавдолінова рука. Він обговорив справу у вузькому колі, лише з Ґваско, Бойді та Обертом з Форо, а тоді подбав про те, щоб знайти правдоподібного святого Петра — на роль цю зголосився один з перших міських консулів, Родольфо Неб'я, який мав відповідний вигляд. Вони змарнували півгодини, сперечаючись, чи з'ява має тримати в руках розп'яття чи славнозвісні ключі, але вирішили на користь розп'яття, яке в напівсутінках буде видно краще.
Бавдоліно тинявся неподалік від брами, певний, що ніякого бою не буде, бо ще до того хтось вийде з підземного ходу й принесе новину про небесну поміч обложеним. І справді, не встигли вони навіть відмовити тричі "Отче наш", "Богородице" і "Слава", як усередині міста зчинився великий гармидер і голос, який здався всім надлюдським, заволав: "На сполох, на сполох, вірні мої александрійці!", а тоді почувся хор земних голосів: "Це святий Петро, о, чудо, яке чудо!"
Але саме тут щось пішло навперекоси. Як потім розповіли Бавдолінові, Дітпольд з його людьми були притьмом спіймані, і всі щосили намагались переконати їх, що їм явився святий Петро. У цю пастку були б спіймалися всі, але не Дітпольд, який чудово знав, від кого пішла чутка про підземний хід, і — хоч він і був дурний, але не до такої міри — йому спало на гадку, що Бавдоліно просто насміявся з нього. Виборсавшись із рук сторожі, він прослизнув у якусь вуличку, репетуючи щосили так, що ніхто не розумів, якою це мовою, і всім здалося, що він один з їхніх. Але коли він дістався до мурів, стало очевидно, що він кричить щось обложникам, попереджаючи про підступ; і невідомо, від чого він хотів їх захистити, бо якби брама не відчинилася, то вони просто не ввійшли б у місто, а отже нічим не ризикували. Але дарма, саме через дурість відваги Дітпольдові було не позичати, і він виліз на самий верх мурів, вимахуючи мечем і кидаючи виклик усім александрійцям. Які — за правилами облоги — не могли допустити, щоб ворог дістався до мурів, навіть зсередини; зрештою, мало хто знав про пастку, решта ж просто раптом побачила, як якийсь алеман ні з того ні з сього заліз їм до хати. Тому хтось подбав про те, щоб всадити Дітпольдові піку в спину, скинувши його з бастіону.
Побачивши, як укоханий його товариш бездиханно падає до підніжжя мурів, єпископ Шпаєрський знавіснів і наказав іти на приступ. У звичайних умовах александрійці повелися б згідно зі звичаями — стріляли б у напасників з високості мурів, але поки вороги підступали до брами, розійшлася чутка, що явився святий Петро, рятуючи місто від підступу, і ось-ось поведе їх усіх на переможну вилазку.