Потрібен якийсь веселий фарс, приправлений не м'якою аттичною сіллю 6, а грубою кухонною, з побоями, штурханами ногою, смішними перевертами й усякими блазенськими витівками на італійський манір. Тут чудово підійшла б "Похвальба капітана Матамора". На жаль, Матамор віддав богові душу і тепер проголошуватиме свої тиради хіба що хробакам.
Коли Скапен замовк, Сігоньяк знаком показав, що хоче щось сказати. Легкий рум'янець, який останнім спалахом дворянської гордості хлюпнув із серця, розлився по його лицю, блідому навіть під пекучими подмухами північного вітру. Актори мовчки ждали.
— У мене немає такого таланту, як був у бідолашного Матамора, але я худий майже такий, як він. Я візьму його ролі і заступатиму його. Ставши вашим товаришем, я хочу по-справжньому бути ним. Ви ділили зі мною свій успіх, і мені було б соромно не допомогти вам у біді. Т& й кому на світі яке діло до Сігоньяків? Мій замок от-от повалиться, засипавши румовищем могили моїх предків. Славне колись ім'я моє тепер вкривається курявою забуття, а герб над дверима безлюдного замку заростає плющем. Може, ще й настане час, три лелеки радісно махнуть своїми срібними крильми, і життя та щастя повернуться в ту сумну оселю, де хиріла без надії моя юність. А поки що ви, добрі люди, які подали мені руку й допомогли вибратися з того склепу, прийміть мене відкрито, як рівного, до свого товариства. Віднині моє ім'я вже не Сігоньяк.
Ізабелла доторкнулася долонею до баронової руки, немов хотіла спинити його; проте Сігоньяк, не звернувши уваги на благальний погляд дівчини, вів далі:
— Я скидаю свій баронський титул і ховаю його аж на дно скрині, як непотрібне вже вбрання. І більше не'називайте мене бароном де Сігоньяком. Побачимо, чи лихо розпізнає мене в новій подобі. Отже, я заступаю Матамора, і тепер мене звати капітан Фракас! 7
— Хай живе капітан Фракас! — схвально вигукнула вся трупа.— Щиро зичимо йому успіхів!
Рішення, що спочатку дуже здивувало акторів, не було таким раптовим, як видавалося на перший погляд. Сігоньяк обмірковував його вже давно. Він соромився бути нахлібником цих добрих комедіантів, які щедро ділилися з ним своїм останнім куском, ніколи не показуючи, що це їх обтяжує, і дійшов думки, що для дворянина куди благородніше вийти на сцену і чесно заробляти свою частку, аніж, будучи неробою, приймати її, як милостиню. Виникала у нього й інша думка — повернутися в замок предків, але він одразу ж відкидав її як ганебну і легкодуху. Солдатові не личить у годину поразки тікати, покидаючи своїх бойових побратимів. Та якби він і спромігся на це, любов до Ізабелли не пустила б його; крім того, хоча барон і не плекав пустопорожніх надій, десь у туманній далині йому вбачалися незвичайні манливі пригоди і несподівані круті повороти долі, яких ніколи не буде, коли він сидітиме, замкнувшись у своєму замку.
Отак домовившись про все, актори запрягли коня і знову пустилися в дорогу. Добрий сніданок підбадьорив їх, і всі, окрім Дуеньї та Серафіни, котрі не любили таких прогулянок, ішли за каретою пішки, щоб горопашній клячі було легше. Ізабелла спиралась на руку Сігоньяка й раз у раз крадькома зворушено поглядала на нього, не сумніваючись, що то тільки з любові до неї він, всупереч дворянській гордості, надумав стати актором. Слід було б дорікнути йому за такий вчинок, а проте Ізабелла не наважувалась осуджувати цей доказ відданості, хоча й перешкодила б йому, коли б могла передбачити, що так станеться, бо вона належала до тих жінок, які в любові геть забувають про себе і дбають тільки про коханого. Через деякий час, трохи стомившись, вона знову залізла на віз і зіщулилась під ковдрою біля Дуеньї,
Обабіч дороги біліла безмежна снігова пустеля, ніде не видно було ніяких ознак містечка, села чи хутора.
— Схоже, що наша вистава під загрозою,— сказав Педант, окинувши поглядом навколишні поля.— Не видно, щоб глядачі юрбами поспішали до нас, і збір солониною, птицею та вінками цибулі, якими Тиран розпалив наш апетит, видається мені надто сумнівним. Я не бачу жодного димка з труби. І жодна дзвіниця ніде не висовує свого шпиля з флюгерком.
— Терпіння, Блазіусе,— мовив Тиран,— густо розташовані поселення заражають повітря, для здоров'я корисніше, коли відстань між ними більша.
— Ну, тоді жителям цього краю нема чого боятися чуми, різачки, холери, пропасниці і всяких інших пошестей, щб виникають, як твердять медики, від великого скупчення народу в одному місці. Якщо так піде й далі, то дебют нашого капітана Фракаеа, боюсь, відбудеться не скоро.
Поки точилися ці розмови, день швидко згасав, кволий червонястий відблиск, насилу пробиваючись крізь густу за* вісу свинцевих хмар, позначав те місце, де заходило сонце, стомившись освітлювати похмурий, бляклий краєвид з чорними цятками — круками.
Під крижаним вітром сніг ставав твердий і гладенький, мов скло. Бідна стара шкапа на превелику силу йшла; на кожному спуску її копита ковзали, і хоч як вона старалася* випрямляючи, мов кілки, свої збиті ноги і осідаючи на худющий круп, важка балагула штовхала тварину вперед, дарма що Скапен, ідучи рядом, підтримував її за гнуздечку. Було холодно, а по кволих ногах і запалих змилених боках конячини стікав піт. Вона важко хекала, роздуваючи легені, мов ковальський міх. Синюваті очі її часом розширювались, сповнені таємничого страху, немов побачивши якесь жахливе привиддя, й інколи вона поривалася звернути вбік, ніби наткнувшись на невидиму перепону. Шкапа хиталася, як п'яна, навалювалась усім тілом то на одну оглоблю, то на другу. Вона зненацька задирала голову, шкірячи ясна, потім опускала, наче хотіла вхопити ротом снігу. Настав її смертний час, і добра, славна трудяга стрічала його на ногах. Нарешті вона впала, кволо брикнула ногою, немов одга-няючи смерть, і повалилась на бік — їй уже не судилося встати.
Налякані несподіваним поштовхом, од якого вони мало не повивалювались, жінки відчайдушно закричали. Чоловіки прибігли на допомогу. З Леонардою і Серафіною нічого не сталось, а Ізабелла від сильного струсу і страху зомліла,— Сігоньяк на руках виніс її, непритомну й безпорадну; а Скапен тим часом, нахилившись, мацав вуха коняки, яка лежала, розпластавшись на снігу, ніби вирізана з паперу.
— Кінець,— невесело зітхнув Скапен, підводячись на ноги.— Вухо вже холодне, жила на шиї не б'ється. Здохла.
— То це нам доведеться самим запрягатись у цю колимагу,— жалібно вигукнув Леандр,— тягнути, як воли тягнуть воза чи рибалки на річці — човна. І надав же мені чорт стати актором!
— Перестань скімлити! — заревів Тиран, роздратований цим недоречним пхиканням.— Більше мужності — і лиха доля не злякає нас. Тож обміркуймо ліпше, що нам робити далі, але спершу погляньмо, як там наша люба Ізабелла. Нічого, їй уже краще — он вона розплющує очі і, завдяки піклуванню Сігоньяка та Леонарди, приходить до тями. їан от, нам треба розділитися на дві групи. Одна залишиться з жінками коло воза, а друга вирушить шукати допомоги. Ми не росіяни, звичні до скіфських морозів, і не можемо сидіти тут цілу ніч у снігу, чекаючи ранку. Кожухів у нас немає, поки розвидниться, ми позамерзаємо й будемо геть білі від інею, мов обсахарені фрукти. Капітане Фракас, Леандре і ти, Скапене,— ви наймоторніші серед нас і бистроногі, як Ахілл Пелід8, тож гайда в дорогу! Біжіть швидко, як худі коти, і скоріше повертайтеся з підмогою. А ми з Блазіусом стерегтимем поклажу.
Троє названих були вже готові вирушати, хоча й не сподівалися великого успіху від свого походу — стало темно, як у льосі, й тільки відблиск снігу давав змогу сяк-так орієнтуватись; але, замазуючи довколишні предмети, темрява чітко вирізняє вогні, і ось раптом далеко від дороги, біля якогось пагорба замерехтіла маленька червоняста зірочка.
— Он воно, рятівне світило,— мовив Педант,— земна зоря, така ж люба заблудлим мандрівцям, як Полярна зоря мореплавцям in periculo maris 9. Ця лагідна зірочка — то поставлена біля вікна свічка чи лампа; за нею бачиться вельми затишна й тепла .кімната, а вона є частиною будинку, в якому живуть — скоріше розумні людські істоти, аніж дикі лестригони 10. Там, безперечно, є вогнище, над яскравим полум'ям висить казанок, де вариться густа юшка; о знадливе видіння, я подумки вже облизуюся, скроплюючи ту підживу добрим старим вином з двох чи трьох пляшок допіру витягнутих з льоху, ще заснованих павутиною!
— Щось ти заговорюєшся, друже,— сказав Тиран.— Мороз застуджує під лисим черепом твій мозок, і перед очима у тебе все мерехтить, появляються міражі. Але в твоєму мареві є дещо й правдиве: далекий вогник — прикмета оселі, в якій живуть люди. А це змінює план наших дій. Ми всі разом вирушимо на привітне світло того маяка. Не думаю, що грабіжники серед ночі завернуть на цю безлюдну дорогу, аби вкрасти наші ліс, міську площу й вітальню. А пожитки свої кожне візьме з собою. Клунок — не така й велика вага. По карету вернемося завтра. Бо зараз я вже добряче змерз, навіть не відчуваю кінчика носа.
І актори вирушили в дорогу. Ізабелла обпиралась на Сі-гоньякову руку, Леандр підтримував Серафіну, Скапен тягнув Дуенью, а попереду йшли Блазіус і Тиран. Вони звернули з дороги й повели всіх навпростець через поля, прямо на вогник. Інколи актори натрапляли на кущі та долинки, грузли по коліна в снігу, падали. Нарешті дісталися до якоїсь великої споруди за довгим муром з ворітьми, схожої, наскільки можна було розібрати в темряві, на ферму.
На чорній стіні вирізнявся ясний квадрат освітленого віконця з іще не зачиненими віконницями.
Почувши чужих, сторожові собаки занепокоїлися. Вони бігали за стіною, стрибали, гарчали й гавкали. До їхнього гамору приєдналися людські голоси, звуки кроків. Незабаром прокинулась уся ферма.
— Ви всі залишайтеся віддалік,—— сказав Педант.— Ці добрі люди, побачивши, скільки нас, чого доброго, ще злякаються, подумають, що це ватага розбійників, які збираються вдертися в їхнє сільське житло. Я сам постукаю в двері й почну переговори — смирного, добродушного стари-* ка вони не боятимуться.
Порада була розумна, і всі послухались її. Блазіус ско-цюрбленим вказівним пальцем постукав у двері, вони спочатку трошки прочинились, а потім розчахнулися навстіж.