Жалюгідний шматочок тільки збільшив голод.
Незабаром Том сказав:
— Тсс… Чуєш?
Обоє затамували подих і прислухалися. Десь в далині начебто хтось гукав. Негайно Том відгукнувся і, тримаючи Беккі за руку, став помацки пробиратися коридором у той бік. Незабаром він знову прислухався: знову хтось гукав і начебто ближче.
— Це вони! — сказав Том.— Вони йдуть! Ходім, Беккі, не бійся, тепер усе гаразд.
В՚язні раділи неймовірно, але бігти вони не могли, бо боялись ям, що траплялись на кожному кроці. Незабаром діти підійшли до одної такої ями і мусили зупинитися. Вона була з три фути завглибшки, а може, й сотню — в усякому разі перейти через неї було неможливо. Том ліг на живіт і перехилився вниз так далеко, як тільки міг. Дна нема… Їм треба стояти тут і чекати, поки до них прийдуть. Вони прислухалися, але вигуки лунали дедалі глухіше. Ще кілька хвилин, і голоси зовсім зникли. Який жаль, який сум! Том кричав, поки не охрип, але ніхто не відгукнувся. Все-таки він підбадьорював Беккі. Минула ціла вічність, вони напружено чекали але голосів не було чути.
Діти помацки повернули до свого струмочка. Час минав поволі. Вони знову поснули і прокинулися голодні, пригнічені горем. Том гадав, що вже був вівторок.
Раптом у нього з՚явилась одна думка. Поблизу було кілька бічних коридорів. Краще дослідити їх, ніж отак марнувати час. Він витяг із кишені шворку від повітряного змія, прив՚язав її до скелі, і вони з Беккі вирушили, розмотуючи за собою шворку. Приблизно через двадцять кроків коридор закінчився. Там було щось подібне до майданчика для стрибків. Том став навколішки, помацав руками спереду, праворуч, ліворуч. І цієї миті за якихось двадцять ярдів від нього із-за скелі з՚явилася людська рука з свічкою. Том радо скрикнув. І відразу слідом за рукою висунулася постать… індійця Джо! Том заціпенів, він не міг ворухнути ні рукою, ні ногою і дуже зрадів, коли "іспанець" тієї ж хвилини кинувся тікати і незабаром зник. Том дивувався, чому Джо не пізнав його голосу, не кинувся на нього і не вбив за свідчення на суді. Але, очевидно, луна змінила його голос. Безперечно, так, гадав хлопець. Від страху кожен м՚яз у Томовому тілі послабнув. Він сказав собі, що коли в нього вистачить сили повернутися до струмка, він там і залишиться і вже нікуди не піде, щоб знову не зустрітися з індійцем Джо.

Том приховав од Беккі, що бачив його. Він сказав їй, що гукнув просто так, "на щастя".
Але голод і втома зрештою переважили страх. Засмучені, сиділи діти біля струмка, потім поснули, спали довго — і прокинулися з іншими почуттями. Муки голоду ставали нестерпними. Том гадав, що тепер уже середа або четвер, може, навіть п՚ятниця або субота, і що шукачі, втративши надію знайти їх, махнули на них рукою. Він запропонував дослідити ще один коридор. Том уже ладен був рискувати зустрітись з ким завгодно, навіть зустріч з індійцем Джо уже не лякала його. Але Беккі була занадто квола. Вона немов заціпеніла від жаху. Вона казала, що лишиться тут, де сидить, і помре — це станеться незабаром. Нехай Том візьме шворку і йде собі, коли хоче. Але вона благала його частіше повертатися, назад і розмовляти з нею; він мусив обіцяти їй, що, коли прийде страшна хвилина, він сидітиме коло неї і триматиме її руку, поки все скінчиться.
Том поцілував її. Сльози лоскотали йому горло. Він удавав, що не втрачає надії знайти шукачів або вихід із печери. Потім він узяв шворку в руку і помацки порачкував уздовж одного з коридорів, його мучили голод і лихі передчуття.
Розділ тридцять другий
"Виходьте! Знайшлися!"
Ось і вівторок. Надходили вже вечірні сутінки. Містечко Санкт-Петербург все ще в жалобі: загублених дітей не знайдено. В церкві правлять молебні за їхній порятунок. Немало лунало за них і окремих молитв, а з печери і далі не було радісних вістей. Більшість шукачів утратили надію і повернулися до своїх щоденних справ, говорячи, що дітей, безперечно, ніколи вже не знайти.
Місіс Течер була дуже хвора і майже весь час марила. Люди кажуть, що жаль крає їм серце, коли вона кличе свою дівчинку, підводить голову і цілу хвилину прислухається, а потім, важко стогнучи, опускає її на подушку. Тітка Поллі так глибоко сумувала, що її сиве волосся майже побіліло. У вівторок увечері все містечко пішло спати без ніякої надії.
Серед ночі раптом закалатали дзвони на міській дзвіниці. За мить вулиці заповнилися схвильованими напіводягненими людьми, які несамовито гукали:
— Виходьте! Виходьте! Знайшлися! Знайшлися!
Забили в залізні сковороди, засурмили в ріжки. Все населення юрбою рушило до річки назустріч Томові та Беккі. Вони їхали у відкритому екіпажі, який з криками везли мешканці містечка. Юрба оточила екіпаж, приєдналась до процесії і урочисто пішла за дітьми головною вулицею.
— Ура! Ура! — лунало навколо.
Скрізь сяяли вогні. Ніхто вже не лягав спати. Ще ніколи містечко не переживало такої чудової ночі. За півгодини в будинку судді Течера перебували мало не всі жителі. Вони обіймали врятованих дітей і цілували їх, потискуючи руку місіс Течер, намагалися сказати щось, але не могли — і затопили весь будинок потоками радісних сліз.
Тітка Поллі була цілком щаслива. Місіс Течер теж була б цілком щаслива, коли б тільки була певна, що посланець, якого послали в печеру, повідомив її чоловікові, що діти знайшлися.
Том лежав на дивані, оточений жадібними слухачами, і розповідав їм про свою дивовижну пригоду, прикрашуючи її багатьма яскравими вигадками. Він закінчив на тому, як залишив Беккі і вирушив на розвідки; як він обстежив дві галереї, скільки вистачало шворки, як пішов по третій, і вже ладен був повернутися, коли раптом побачив у далині щось яскраве, ніби сонячне світло, кинув шворку і поповз туди, потім просунув голову й плечі в маленьку дірку і побачив широкі хвилі Міссісіпі. А коли б це було вночі, він не помітив би яскравого світла і, звичайно, не дійшов би до кінця галереї! Потім він розповів, як повернувся до Беккі з радісною новиною, і вона просила, щоб він не приставав до неї з такими дурницями, бо вона втомилась і знає, що скоро вмре і хоче вмерти. За його словами, він умовляв і переконував її, і вона мало не вмерла від радості, коли, приповзши туди, на власні очі побачила синій клаптик денного світла; він розповів, як він проліз у дірку і потім допоміг Беккі; як вони сіли на землю і заплакали від радощів, а в цей час якісь незнайомі люди пропливли повз них у човні, і Том гукнув до них і сказав їм: "Ми тільки що з печери і нам страшенно хочеться їсти". Люди не вірили їм спочатку, бо — казали вони — цього ніяк не може бути: "Печера не тут, а за п՚ять миль звідси, там, вгору річкою, в долині", а потім все-таки взяли їх у човен, довезли до якогось будинку, нагодували їх вечерею, дали їм відпочити, а потім через дві-три години відвезли їх додому.
До світанку посланці знайшли суддю Течера й кількох шукачів ідучи слідом за линвами, що їх шукачі розмотували за собою, і сповістили їм велику новину.
Для Тома і Беккі не могло минути безслідно три дні й три ночі страждань і голоду, і в цьому вони скоро переконалися. Всю середу і весь четвер вони пролежали в постелі, і здавалося, що з кожною годиною почувають дедалі більшу втому. Том в четвер трохи почав ходити, в п՚ятницю вийшов на вулицю, в суботу зовсім одужав. Але Беккі не виходила з кімнати до неділі, та й тоді мала вигляд ніби після тяжкої хвороби.
Том довідався, що Гек захворів, і пішов ще в п՚ятницю одвідати його, але його не пустили. Те саме сталося в суботу і в неділю. Потім уже його пускали щодня, але при цьому заборонили розповідати про події в печері і взагалі зачіпати хвилюючі теми. Вдова Дуглас весь час була при їхніх розмовах і стежила, щоб Том не порушив заборони. Дома Том довідався про події біля будинку вдови; йому розповіли також, що тіло одного з волоцюг випадково знайшли в річці поблизу пристані: мабуть, він потонув, рятуючись від погоні.
Тижнів через два після визволення з печери Том пішов одвідати Гека, який у цей час уже одужував, і з ним можна було говорити про все. А тому що будинок судді Течера був по дорозі, Том зайшов побачитися з Беккі. Суддя та його приятелі заговорили з Томом, і хтось жартома спитав його, чи не хотів би він ще раз піти в печеру. Том відповів, що пішов би туди хоч зараз.
Суддя сказав:
— Мабуть, ще є такі, як ти, Томе. Я не маю в цьому найменших сумнівів. Але ми вжили заходів. Ніхто вже більше не заблудиться в цьому підземеллі.
— Чому?
— Бо ще два тижні тому я наказав оббити двері до печери бляхою і замкнути їх на три замки. А ключі в мене.
Том раптом пополотнів.
— Що з тобою, хлопче? Гей, сюди хто-небудь, дайте склянку води!
Принесли води, бризнули нею Томові в обличчя.
— Ну от, тепер усе гаразд. Та що таке з тобою, Томе?
— О, суддя, там, у печері… індієць Джо!
Розділ тридцять третій
Доля індійця Джо
За кілька хвилин новина стала відома всьому місту, і одразу ж близько десятка човнів з людьми поспішали до печери Мак-Дугала, а слідом за ними поплив переповнений людьми пароплав. Том Сойєр був у човні разом із суддею Течером. Коли відімкнули двері печери, в похмурому присмерку люди побачили жахливе видовище: на землі лежав мертвий індієць Джо, притулившись обличчям до щілини в дверях. Здавалося, його очі до останньої хвилини не могли відірватися від світла і радощів вільного світу. Том був зворушений, бо з власного досвіду знав, як страждав цей нещасний. Та хоч як жаль було йому індійця, але він одночасно відчув велике полегшення і тільки тепер по-справжньому зрозумів, яким тягарем лежав у нього на душі вічний страх з того дня, коли він викрив на суді цього кровожерливого злочинця.
Кривий ніж метиса з переламаним лезом лежав поблизу. Міцний нижній брус дверей було порубано й посічено цим ножем, але то була марна робота, бо їх підпирав камінь, якого не міг розрізати ніж. Натрапивши на цей камінь, ніж зламався. Та коли б навіть не було цієї кам՚яної перепони, праця індійця все одно була б марна, бо Джо не міг би протиснутися під дверима. І він знав це. Отже, він рубав ножем, аби лише робити щось, аби якось змарнувати час і розвіяти свої жахливі думки.