Але загалом схоже, як ти вважаєш?
1 Дагеротип – фотографія, зроблена первісним способом на металевій платівці.
– Коли тобі байдуже до моєї думки про одне, то навіщо ж питати про інше,– відказала дружина, закриваючи футляр,
"От бісова жінка!" – подумки лайнувся Сен Клер, але вголос промовив:
– Та ну ж бо, Марі, схоже все таки чи ні? Не будь така дражлива.
– Який ти нечулий до мене, Сен Клер! – сказала дружина.– Примушуєш мене говорити, на щось, дивитися. Ти ж знаєш, я від самого ранку лежу з мігренню, а відколи ви приїхали, в домі таке робиться, що я взагалі ледве жива.
– Вас часто мучить мігрень, голубонько? – спитала міс Офелія, враз підводячись у глибокому кріслі, де вона тихо сиділа весь цей час, розглядаючи кімнату й про себе складаючи ціну кожній речі.
– Так, просто життя від неї не маю,– відповіла господиня.
– Проти мігрені добре помагає відвар з ялівцевих ягід,– мовила міс Офелія.– Принаймні так каже Огюстіна, жінка нашого диякона Ебрегема Перрі, а вона в нас найперша лікарка.
– Ось нехай вони тільки достигнуть у нашому садку біля озера, ті ягоди, і я звелю назбирати їх на ліки,– сказав Сен Клер і смикнув за китицю дзвоника.– А тепер, сестрице, ви, певно, не від того, щоб піти до своєї кімнати й трохи спочити з дороги... Дольфе,– обернувся він,– скажи няні, нехай зайде сюди.
Невдовзі у дверях з'явилася поважна мулатка, до якої так радісно лащилась Єва. На голові в неї був високий червоно жовтий завій, Євин дарунок, що його сама дівчинка на неї і припасувала.
– Няню,– сказав Сен Клер,– віддаю цю пані під твою опіку. Вона стомилася й хоче відпочити. Відведи її до покою і доглянь, щоб їй було добре.
І міс Офелія пішла слідом за нянею.
Розділ XVI
ТОМОВА ГОСПОДИНЯ ТА ЇЇ ПОГЛЯДИ
– Ну, Марі,– сказав Сен Клер,– настає для тебе золота доба. Тепер наша розважна, заповзятлива сестриця з Нової Англії зніме з твоїх плечей тягар турбот, і ти матимеш час подбати про себе й стати молодою та гарною. Церемонію передання ключів пропоную відправити зараз же.
Ці слова були сказані за сніданком через кілька днів по приїзді міс Офелії.
– З превеликою охотою звірю все на неї,– озвалася Марі, з млосним виглядом спираючись головою на руку.– Гадаю, вона скоро переконається, що справжні невільниці тут ми, господині.
– О, безперечно, вона збагне і це, і ще хтозна скільки корисних істин,– докинув Сен Клер.
– Ось кажуть, мовляв, тут держать рабів,– так, наче ми маємо з цього якісь вигоди,– провадила далі Марі.– А коли так міркувати, то я б рада хоч зараз їх відпустити.
Єванжеліна здивовано втупила в матір свої великі серйозні очі і простодушно запитала:
– То навіщо ж ти їх держиш, мамо?
– І сама не знаю. Хіба що собі на біду. Я все життя з ними мучуся. Певне, й здоров'я через них втратила, а не через щось інше. А наші, як на мене, то найгірші з усіх.
– Ну годі, Марі, ти просто сьогодні не в гуморі,– мовив Сен Клер.– Ти сама знаєш, що це не так. Ось хоч би няня – це ж найдобріша в світі душа. Як би ти жила без неї?
– Няня серед них найкраща,– відказала Марі.– А проте й вона себелюбна страшенно себелюбна. Та й усі вони такі, це в них загальна вада.
– Себелюбство – то таки страшна вада,– серйозно мовив Сен Клер.
– Отож я й кажу про няню,– невгавала Марі.– Ну хіба не себелюбно з її боку так міцно спати ночами? Вона ж знає, що коли я тяжко нездужаю, мені мало не щогодини потрібна якась допомога, і все ж її ніколи не добудишся. Ось і сьогодні мені знову дуже погіршало, бо я цілу ніч. тільки те й робила, що будила ЇЇ.
– Мамо, а хіба вона не сиділа біля тебе оце вже скільки ночей? – спитала Єва.
– А ти звідки знаєш? – різко мовила Марі.– Певно, вона тобі жалілася?
– Вона не жалілася, тільки казала, що тобі було дуже погано ночами – багато ночей підряді
– Чому б тобі на одну дві ночі не взяти замість неї Джейн чи Розу? – спитав Сен Клер.– А вона нехай би відпочила.
– Як ти можеш таке казати! – розсердилась Марі.– Ні, Сен Клер, ти й справді нечула людина! Я така знервована, що мене дратує найменший шерех. А від дотику чужих рук я просто збожеволію. Якби няня вболівала за мене так, як належить, вона прокидалася б швидше. Я чула, що деякі люди мають по справжньому відданих слуг, та мені такого щастя ніколи не випадало,– скрушно зітхнула вона.
Міс Офелія уважно й незворушно дослухалася до розмови. Уста її були міцно стулені, наче вона постановила собі твердо визначити свою думку, перше ніж на щось пристати.
– Няня по своєму непогана,– сказала Марі.– Вона лагідна й шаноблива, але в душі себелюбна. Ось, приміром, вона й досі тужить за своїм чоловіком і, певно, ніколи не заспокоїться. #Розумієте, коли я вийшла заміж і переїхала сюди, то, звісно, мусила забрати її з собою, а чоловіка її мій батько відпустити не міг, бо він коваль і, отже, в господарстві без нього не обійтись. Я ще тоді сказала, що їм з нянею краще забути одне одного, бо навряд чи їм колись випаде знову жити разом. Тепер я шкодую, що не наполягла на своєму й не одружила няню з кимось іншим. А все через свою дурну поблажливість – не схотіла, бачте, її неволити. Я тільки сказала їй тоді: нехай, мовляв, не сподівається побачити свого чоловіка більше як раз чи два до кінця життя, бо повітря в батьковому маєтку шкідливе для мого здоров'я і я не зможу туди їздити. Отож я й порадила їй знайти собі іншого чоловіка, та де там – вона мене не послухалась. Няня часом буває страшенно вперта, але ніхто, крім мене, цього не помічає.
– А діти в неї є? – спитала міс Офелія.
– Так, є двоє.
– Певне, вона й за ними сумує?
– Ну, а хіба могла я привезти їх сюди? Де ж би то терпіти в дамі тих малих замазур! Крім того, вони забирали в неї надто багато часу. Одначе я певна, що няня й досі на мене ображена, ще відтоді. Вона не схотіла вийти заміж за когось іншого і хоч добре знає, яка я хвора і як мені потрібна її допомога, проте, коли б її воля, вона завтра ж подалася б назад до свого чоловіка. Я таки певна цього, бо вони геть усі себелюбні, навіть найкращій них.
– Аж страх бере, як подумаєш,– сухо мовив Сен Клер.
Міс Офелія допитливо позирнула на нього й помітила, як в очах його майнула затамована досада і як зневажливо викривились його уста.
– Няня завжди була моя улюблениця,– провадила далі Марі.– Нехай би ваші північні служниці побачили ті сукні, що висять у неї в шафі,– усі шовкові, муслінові, ще й одна з найкращого лляного батисту. Часом я просиджую до півдня, щоб оздобити їй капелюшка, коли вона збирається в гості. Вона від мене жодного лихого слова не чула. Та й шмагали її всього раз чи два у житті. Щоранку вона п'є міцну каву або чай з білим цукром. Це, звісно, нікуди не годиться, але Сен Клерові, бачте, до вподоби, щоб його челядь розкошувала, отож вони й живуть собі, мов пани. І, як на мене, то ми й самі винні, що вони такі себелюбні і поводяться, як вередливі діти. Та я вже стільки говорила про це Сен Клерові, що аж стомилася.
– Я теж,– озвався Сен Клер, беручись до ранкової газети.
Єва, чарівна маленька Єва, слухала матір з отим властивим їй незбагненним виразом глибокої задуми. Тоді тихенько зайшла за материн стілець і обняла її руками за шию.
– Чого тобі, Єво? – спитала Марі.
– Мамо, можна мені доглянути тебе хоч одну ніч? Одну одненьку. Я знаю, що не дратуватиму тебе, і я не засну. Я часто не сплю вночі і все думаю.
– Не кажи дурниць, доню! – мовила Марі.– Ти така чудна дитина!
– Ну можна, мамо?.. Бо, по моєму, няня нездужає,– боязко додала вона.– Вона казала мені, що в неї весь час болить голова.
– Атож, оце ще одна з її химер! Няня така сама, як і всі вони,– зчиняє галас, ледве в неї заболить голова чи там палець абощо. Ніколи не можна їм потурати! Це мій твердий принцип,– сказала Марі, обертаючись до міс Офелії,– і ви самі пересвідчитесь, який він слушний. Дайте їм волю бідкатись і жалітися, ледве вних щось заболить, то вони вам натуркають повні вуха. От я сама ніколи не жаліюсь, і ніхто не знає, як мені тяжко. Я вважаю за свій обов'язок терпіти все мовчки і таки мовчу.
На це останнє твердження в круглих очах міс Офелії відбився такий неприхований подив, що Сен Клер не витримав і голосно засміявся.
– Сен Клер завжди сміється, коли я хоч словом обмовляюся про своє нездоров'я,– сказала Марі тоном страдниці.– От тільки щоб не довелось йому потім гірко каятись! – І вона притулила до очей хусточку.
Запала ніякова мовчанка. Нарешті Сен Клер позирнув на годинник і сказав, що має піти в одній справі.
Єва подалась слідом за ним, і міс Офелія та Марі лишилися за столом самі.
– Ось бачите, який він! – мовила Марі, рвучким рухом забравши від очей хусточку, тільки но лиходій, якого вона мала вразити, зник з очей.– Він ніколи нерозумів і не розуміє, як тяжко я страждаю ось уже скільки років. Воно б не дивно, якби я жалілася чи взагалі докучала комусь своїми недугами. Чоловікам, звичайно, обридає, коли дружина завжди бідкається. Але ж я терплю мовчки, отож Сен Клер і гадає собі, що я все можу знести.
Міс Офелія не знала, що вона має на це відповісти.
Поки вона думала, що сказати, Марі помалу втерла сльози, стріпнулася, мов горлиця після дощу, й завела розмову про всілякі господарські справи, що їх мала перебрати на себе міс Офелія: про посуд, одяг, білизну, харчі та про безліч інших речей. Міс Офелія дістала стільки застережень, порад і настанов, що людині менш пунктуальній та діловій аж голова пішла б обертом.
– Ну от,– мовила Марі,– тепер я вам начебто про все розказала, і, коли мене знову звалить хвороба, ви зможете впоратись з усім самі. Оце ще тільки Єва... За нею потрібне пильне око.
– Вона, здається, хороша дівчинка, дуже хороша,– озвалась міс Офелія.– Милішої дитини я не бачила.
– Єва – дивна дитина,– сказала Марі,– дуже дивна. У неї стільки химер. Вона зовсім не схожа на мене, анітрохи...– І Марі скрушно зітхнула, наче то була страх яка сумна істина.
"От і добре",– подумала міс Офелія, але обачно визнала за краще не висловити цього вголос.
– Єва завжди хилилася до прислуги. Як на мене, то деяким дітям воно й не вадить. От і сама я в дитинстві залюбки водила товариство з негренятами, що були в батьківському домі, і це ніколи не йшло мені на шкоду. Але Єва до кожного негра ставиться як до рівні. Ця дитина мене просто дивує.