Старі державні утворення Єгипту, Ассирії, Вавилонії та Еламу все ще зберігали певну внутрішню цілісність, причому Єгипет перебував у величній ізоляції, а інші три – у стані постійного конфлікту. Із цього сумбуру мала постати перша у світі імперія.
Ассирійська імперія: її зліт та падіння, 900-612 рр. до н.е.
Історію Ассирійської імперії зазвичай розповідають як низку потужних військових кампаній, здійснених великими царями, такими як Ашшур-назір-апал, Саргон II, Сінаххеріб та Ашшурбаніпал, імена яких стали відомими завдяки написам і текстам, знайденим під час розкопок ассирійських палаців, починаючи з 1840-х років, і відображеним в сюжетах Старого Завіту. Але нас більше цікавить загальний вплив ассирійських подій на ширший наратив. Ця розповідь поділяється на три частини. Під час першого періоду, приблизно з 900 по 823 р. до н.е., відбулося відтворення і зміцнення територіальної держави. Потім настав період застою, позначений внутрішніми чварами та повстаннями з 823 по 745 р. до н.е. Після цього низка могутніх царів почала поширювати ассирійське панування на весь Близький Схід, підкоривши Елам на сході та Єгипет аж до Фів на півдні, а також просунувшись на північ до центру Анатолії. На момент 640 р. до н.е. Ассирія була на вершині своєї величі, але проблеми спадкоємства й той простий факт, що імперія була надто великою, щоб нею могла керувати централізована влада, почали даватися взнаки. Коли Вавилон, що був частиною Ассирії, почав грати м'язами, а ззовні посилилися напади з боку мідійців на сході та кімерійців і скіфів з півночі, велична імперська будівля почала давати тріщини. Кінець настав у 612 р. до н.е., коли вороги об'єдналися в конфедерацію, напали на столицю Ніневію та розграбували її.
Ассирійська імперія дуже відрізнялася від усього, що було до неї. Це була монолітна мілітаристська держава, яка живилася енергією та здобиччю постійних загарбницьких воєн. Після середини VIII ст. завойовані держави були інкорпоровані як провінції, якими керувала централізована бюрократія. Важко сказати, що слугувало поштовхом до такої невпинної експансії, але велику роль у цьому мала відігравати суспільна організація, яка очікувала, що цар буде успішним полководцем. Теж саме можна сказати щодо релігійної ідеології. Царі вірили, що бог Ашшур вимагає від них розширення володінь, хоча це могло бути радше виправданням, ніж рушійною силою.
5.5 Зростання Ассирійської імперії та напрямки загроз від їхніх північних і східних сусідів.
5.6 Рельєф із палацу Ашшур-назір-апала II (правив у 883–859 рр. до н.е.) у Німруді, Хорсабад, Ірак. Подібні сцени полювання прославляють велич і вправність ассирійських царів у мисливстві, справі, що готувала їх до війни.
Більш нагальною причиною експансії була потреба підтримувати імперську споруду постійним припливом сировини та робочої сили. Ассирійські царі були будівничими нечуваних масштабів. Час від часу вони переносили столиці, щоразу зводячи свої величезні комплекси палаців і храмів наново. Коли Ашшур-назір-апал II вирішив переїхати з Ашшура до Калху, процес будівництва тривав 15 років і включав в себе обнесення міської території площею 360 га оборонною стіною 8 км завдовжки. На відкриття своїх палаців він запросив 69 574 гостей: "Десять днів я давав їм їжу, питво, їх купали й намащували за моїм наказом. Я вшанував їх і відпустив до їхніх земель у мирі та радості". Це було помпезне марнотратство у грандіозному масштабі.
Калху був столицею впродовж 150 років, після чого її перенесли в схоже за стилем і пишнотою абсолютно нове місто, збудоване Саргоном II в Дур-Шаррукіні. Ця столиця проіснувала лише за його життя і була покинута, коли його наступник, Сінаххеріб, вирішив відновити старе місто Ніневію як свою столицю, розширивши його до 750 га. Суспільні очікування вимагали від кожного царя грандіозних будівельних проєктів, у які вкладалися значні кошти, що мали надходити з військової здобичі. Отже, створювалося замкнене коло. Багатство й людська енергія витрачалися в небачених раніше масштабах, а щоб їх забезпечити, цар мав захоплювати все більш віддалені землі.
Одним із наслідків усього цього була потреба шляхом депортацій підкорених народів зосереджувати величезні трудові ресурси там, де вони були потрібні імперії для виробництва продовольства, праці в копальнях, кар'єрах і на будівництві. Переміщення відбувались у грандіозних масштабах. Коли мешканців Самарії в Ізраїлі переселили до східних кордонів імперії, весь цей регіон був майже знелюднений, що породило легенду про загублені племена Ізраїлю. Депортації та переселення не лише допомагали задовольняти потреби споживчої економіки, але й розпорошували етнічні концентрації потенційних ворогів імперії по всій її території. За оцінками, загалом під час масових демографічних реорганізацій було депортовано приблизно 4 500 000 людей.
Ассирія була насамперед мілітаристською державою: вона діяла методами терору, або, як висловився один письменник, "розрахованого залякування". У пізній Ассирійській імперії вже була створена постійна армія, що складалася зі спеціалізованих підрозділів і налічувала сотні тисяч зібраних з усіх куточків імперії вояків, які знаходилися на утриманні держави. Тактика підкорення була простою та ефективною. Спочатку на новій території захоплювали кілька невеликих міст і сіл. Тих, хто чинив опір, жорстоко карали, поля землеробів плюндрували, людей масово вбивали або катували, а результати виставляли на загальний огляд. Кількох таких прикладів часто було достатньо, щоби переконати населення великих міст змусити своїх керівників капітулювати. Жахливі розповіді про нещадний терор були дуже ефективною зброєю.
Якщо потреби вищих класів в основних продуктах і робочій силі можна було задовольнити, постійно розширюючи кордони імперії, то більш екзотичні товари, необхідні для підтримання елітного способу життя – золото, срібло, коштовне каміння, вишукані тканини, килими, парфуми тощо – доводилося завозити з-за кордону через торговельні мережі, якими керували фахівці, такі як фінікійські купці, що жили в портових містах на узбережжі Леванту, і караванники, які могли перетинати пустелі, щоб дістатися до Червоного моря і Перської затоки. Інші торговці забезпечували притік товарів з усього Іранського нагір'я та Кавказу. Дещо про обсяг поставок рідкісної сировини й рівень майстерності, вкладеної в її обробку, свідчать дивовижні знахідки, зроблені в покинутих палацах і небагатьох уцілілих похованнях. Хоча кількісну оцінку зробити важко, складається враження, що споживання за своїми масштабами було безпрецедентним. Немає сумнівів, що торговельні мережі, які простягалися далеко на периферію, працювали з досі небаченим навантаженням.
Морські мережі на заході, 1000-600 рр. до н.е.
Середземне море та моря за його межами здавна були пов'язані мережами морського сполучення, що допомагали підтримувати зв'язки між прибережними громадами. Здебільшого подорожі були короткими, капітани кораблів воліли триматися знайомих прибережних вод, але інколи вдавались і до більш ризикованих далекосяжних авантюр. Піднесення великих держав на Близькому Сході після середини 2-го тисячоліття і зростання попиту на товари заохочували до більш сміливих подорожей. Уже у XIV ст. мікенські торговці почали досліджувати центральне Середземномор'я, зупиняючись в Сицилії, на півдні Італії та в Сардинії. Мабуть, їх переважно цікавили метали, але вони також могли купувати дорогоцінний балтійський бурштин, який тепер потрапляв до Італії через посередників у долині По.
Із занепадом мікенських міст-держав у ХІІ ст. лідерство у справі морських досліджень перейшло до Кіпру (Аласії). Якою мірою це було наслідком того, що на острові оселилися мікенці, наразі незрозуміло. Кіпр уже приймав участь у місцевих торговельних справах у східному Середземномор'ї, і, можливо, мікенські поселенці принесли із собою відомості про багатства, які можна знайти на заході. У будь-якому випадку, з ХІІ по Х ст. кіпрські купці активно торгували в Тірренському морі, особливо на островах Сицилія і Сардинія, де було знайдено багато привезених з Кіпру товарів. Чим приваблювала Сардинія, невідомо. Навряд чи це була мідь, яку Кіпр виробляв сам у достатній кількості, але це могло бути залізо, яке починало користуватися широким попитом на Близькому Сході. Високоякісну залізну руду також можна було отримувати із сусідньої Етрурії. Отже, центральне Середземномор'я перетворилося на торговельну окраїну Близького Сходу, спочатку завдяки діяльності мікенських капітанів, а згодом – їхніх кіпрських спадкоємців.
У ХІ ст. до н.е. все більш помітну роль починає грати нова сила, фінікійці. Фінікія – це прибережна смуга Леванту, що простягається на північ від гори Кармель, яка мала чудові умови для розвитку таких важливих портових міст як Тир, Сідон, Бібл та інші, кожне з яких було самоврядною одиницею, що займалася переважно торгівлею. Вузьке, захищене горами, узбережжя мало обмежену внутрішню територію і не надавало можливостей для розширення. Тому люди були змушені звертатися до океану в пошуках засобів до існування. Отже, фінікійські міста були розташовані в проміжній зоні між споживачами, а саме державами та імперіями Близького Сходу, і ресурсами, які пропонувало високопродуктивне Середземномор'я. То ж природно, що вони стали торговцями.
5.7 Між 900 та 500 рр. до н.е. грецькі та фінікійські міста розпочали поширювати свій вплив, створюючи морські торговельні мережі та засновуючи колонії. До сфери впливу греків входила південна Італія та Сицилія, Кіренаїка, південна Франція та Чорне море, тоді як фінікійці зосередилися на Північній Африці із частинами Сицилії та Сардинії, а також прибережними районами Іберії та Марокко.
Що представляли собою комерційні операції у ХІ ст., можна побачити зі звіту про візит єгипетського посланця Уну-Амона, який відвідав Бібл між 1075 і 1060 рр. до н.е., щоб домовитися про відправку вантажу кедрової деревини фараонові.