Габрієла

Ну і я, звичайно...

— Кинувся в атаку...

— Точніше — почав гру.

— А вона?

— Що вам сказати? Здається, виявляє зацікавленість. Але, поки не підчепить Рібейріньйо, буде, мабуть, вдавати з себе святу. Тут все відомо наперед.

— А чоловік?

— Цілком на боці полковника. Він уже все знає про Рібейріньйо. А зі мною не хоче мати жодних справ. Хай жінка сміється для Рібейріньйо, танцює з ним, притискується до нього, підтримує йому голову, щоб його краще знудило,— каналії все це подобається. Але варто лише підійти мені, і він одразу стає між нею і мною. Типовий професійний альфонс.

— Він боїться, що ви зіпсуєте йому всю справу.

— Згоден на залишки. Хай Рібейріньйо платить, а я задовольнятимусь вихідними днями... Я думаю, що й чоловік не довго огинатиметься. Мабуть, йому вже відомо, що я син місцевого політичного лідера. Тому стосовно мене йому слід поводитися дещо інакше.

Шіко Молеза приніс сніданок. Насіб вийшов із-за прилавка і сів за один із столиків, пов'язавши серветку навколо шиї.

— Ну, побачимо, що вона за куховарка?..

— Нова? — поцікавився Тоніко.

— Ніколи не доводилося бачити такої вродливої смаглявки! — ліниво процідив Шіко Молеза.

— А ви мені казали, що вона страшна, наче відьма. Безсоромний ви араб. Хотіли втаїти правду від товариша?

Насіб розібрав посуд, поставив на столі їжу.

— О! — вигукнув він, вдихнувши аромат курячої кабідели^[55], смаженої солонини, рису, квасолі і банана, нарізаного кружальцями.

— Справді гарненька? — розпитував Тоніко Шіко Молезу.

— Мало сказати гарненька...

Тоніко схилився над тарілкою.

— І ви ще кажете, що вона не вміє варити? От брехливий турок...

Насіб запросив його до столу :

— Тут вистачить для двох, пригощайтесь.

Біко Фіно відкрив пляшку пива, поставив її на стіл.

— Що вона зараз робить? — запитав Насіб у Шіко.

— Про щось бесідує з матір'ю. Здається, про спіритизм. Вірніше, говорить мама, а вона лише слухає і сміється. А коли вона сміється, сеньйоре Насібе, можна просто отетеріти.

— О! — знову вигукнув Насіб, покуштувавши страву.— Це ж манна небесна, сеньйоре Тоніко. Тепер, дякувати богові, мене будуть гарно обслуговувати.

— За столом і в ліжку? Чи не так, турку?..

Насіб досхочу наївся, і після того, як Тоніко пішов, розлігся за звичкою у шезлонгу в затінку дерев. Він узяв баїйянську газету майже тижневої давності і запалив сигару, потім розправив вуса. Насіб був задоволений життям, ранковий сум розвіявся. Згодом він сходить у дядькову лавку і придбає там дешеву сукню та пару кімнатних туфель. Треба домовитись з куховаркою про закуски і солодощі для бару. Ніколи б не міг подумати, що ця біженка, така непоказна на вигляд, вся в лахмітті, вміє так куховарити... І що бруд таїть таку чарівну жінку... Він мирно заснув. Вітер з моря лагідно перебирав його вуса.

Ще не продзвонило п'ятої години вечора, і в податковому бюро, а також у інших установах було повно відвідувачів, коли схвильований Ньо-Гало з номером "Діаріо де Ільєус" в руках увірвався в бар. Насіб подав йому вермут і зібрався був розповісти про нову куховарку, але той голосно гукнув своїм гугнявим голосом:

— Почалося!

— Що?

— Ось сьогоднішня газета. Щойно вийшла... Читайте...

На першій шпальті було надруковано довжелезну статтю, набрану жирним шрифтом. Заголовок простилався над чотирма колонками: "Обурлива зневага до бухти". Різка критика була спрямована головним чином на адресу префектури і Алфредо Бастоса — "депутата палати штату", обраного населенням Ільєуса, щоб той "відстоював святі інтереси району какао" і який забув про це. Тихий голос цього депутата лунає лише тоді, писалося в статті, коли треба похвалити дії уряду; цей парламентарії уміє вигукувати лише "дуже добре!" та "підтримую!". В статті критикувалося префекта, одного з кумів полковника Раміро,— "нікчемну посередність, здатну лише на низькопоклонство перед впливовою особою — місцевим касіком^[56]", а також висувалося звинувачення проти політичних діячів, що по-нехлюйському ставляться до питання ільєуської гавані. Як привід для статті було використано вчорашній випадок: пароплав "Іта", що сів на мілину.

Найважливішої і найневідкладнішої проблеми району, яка становить альтернативу місцевого прогресу і означає або достаток і цивілізацію, або відсталість і злидні,— проблеми бухти Ільєуса, або, іншими словами, "величезної проблеми безпосереднього експорту какао", не існує для тих, хто "захопив за сприятливих умов командні висоти". Потім ішла убивча тирада, яка закінчувалась прозорим натяком на Мундіньйо, де нагадувалось, що "люди з високорозвиненими громадянськими почуттями мають намір у зв'язку із злочинною байдужістю муніципальної влади взятися за цю проблему і розв'язати її позитивно. Славетні і хоробрі мешканці Ільєуса, міста сивих традицій, зуміють засудити, покарати і винагородити по заслугах!"

— Справа серйозна, хлопчику...

— Стиль схожий на докторський.

— А мені здається, це робота Езекієла.

— Ні, Доктора. Я впевнений. Езекієл набрався вчора в кабаре. Стаття викличе шум...

— Шум?! Ви оптиміст... Буде грім і ще чорт батька зна що!

— Чого доброго, може розпочатися сьогодні, тут же, в барі.

— Чому тут?

— А бенкет автобусної компанії, ви забули! Прийдуть всі: префект, Мундіньйо, полковник Амансіо, Тоніко, Доктор, Капітан, Мануел дас Онсас; навіть полковник Раміро Бастос обіцяв узяти участь.

— Полковник Раміро? Адже він тепер вечорами і на вулицю не виходить.

— А він сказав, що прийде. Він людина слова і обов'язково прийде; ось побачите. Не виключено, що обід закінчиться суперечкою...

Ньо-Гало потирав руки.

— Весело буде, весело...— Він пішов у податкове бюро, залишивши розгубленого Насіба.

Прийшли офіціанти, найняті для бенкету; вони почали готувати залу, зсовувати докупи столики. Майже в той же час суддя з пачкою книг під пахвою влаштувався зовні із Жоаном Фулженсіо та Жозуе. Вони спостерігали за Глорією, яка сиділа біля свого вікна. Суддя вважав, що її постійна присутність на майдані шокує порядних людей міста. Жоан Фулженсіо сміявся, не погоджуючись з ним.

— Глорія — це соціальна необхідність, сеньйоре, її слід розглядати як суспільно корисний інститут, щось на зразок товариства імені Руя Барбози, гуртка Тринадцятого травня або будинку для старих. Глорія виконує в суспільстві важливу роль. Те, що вона не залишає свого вікна і час від часу з'являється на вулиці, підіймає на вищий щабель один з найважливіших аспектів життя міста — сексуальне життя. Вона виховує у юнаків смак до вроди і, дозволяючи чоловікам некрасивих жінок (а таких, на жаль, в нашому місті більшість) мріяти про неї, надихає їх на виконання матримоніальних обов'язків, які в іншому випадку були б для них важким тягарем.

Суддя милостиво погодився:

— Чудовий захист, мій любий, вартий і захисника, і підзахисної. Але, між нами кажучи, це ж несправедливо: стільки м'яса для одного чоловіка. Та ще й для такого худорлявого і мізерного... Якби вона хоч не сиділа цілий день на видноті...

— А ви гадаєте, що з нею ніхто не спить? Помиляєтесь, мій любий суддя, помиляєтесь.

— Та що ви кажете? Невже хтось осмілився?

— Більшість чоловіків нашого міста, вельмишановний! Коли вони сплять з жінками, то думають про Глорію, а отже, з нею вони і сплять.

— Звичайно, сеньйоре, я мусив одразу здогадатись, що ви жартуєте...

— Як би там воно не було, але ця молодичка у вікні вельми спокуслива,— сказав Жозуе.— Вона так і обпікає чоловіків своїм поглядом...

До них хтось підійшов, розмахуючи свіжим номером "Діаріо де Ільєус":

— Бачили?

Жоан Фулженсіо і Жозуе уже були поінформовані.

Суддя взяв газету і насунув на носа окуляри. За іншими роликами стаття уже обговорювалась.

— Ну, то ви скажете?

— Тепер спалахне політична боротьба... Сьогоднішній обід буде цікавим.

Жозуе й далі розводився про Глорію:

— Що в цій історії найдивовижніше? А те, що до цього часу ніхто не спробував завітати до неї. Для мене це загадка.

Учитель Жозуе був новачком у цих краях, його привіз Енох, коли засновував свій коледж. І хоча Жозуе відразу акліматизувався, почав відвідувати "Папеларіа Модело" і бар "Везувій", з'являтися в кабаре, виголошувати промови на святах, вечеряти в будинках розпусти, він ще не знав багато дечого в історії Ільєуса. І доки решта обговорювала статтю в "Діаріо", Жоан Фулженсіо розповів йому про те, що сталося між полковником Коріолано і Тоніко Бастосом незадовго до приїзду Жозуе в Ільєус, коли полковник поселив Глорію в цьому будинку.

Попередження

Звичайно, ця історія зовсім не нагадує ідилію Жуки Віани і Шікіньї. Жозуе уже чув про них? Йому відомі комічні і сумні подробиці? Причому сумних було значно більше, аніж комічних,— адже ільєуський гумор має трохи похмурий характер. Глорія і Тоніко не гуляли на пляжі, не ходили, побравшись за руки, біля причалів порту, і Тоніко ще не ризикнув постукати вночі в двері Глорії. Він лише дозволяв собі частіше провідувати її і дарувати їй цукерки, придбані в барі Насіба, а також справлятися про здоров'я і питати, чи не треба їй чого-небудь. Сумні погляди та компліменти — далі маестро Тоніко ще не заходив.

Давня дружба зв'язувала полковника Коріолано з родиною Бастосів. Раміро Бастос хрестив полковникового сина, вони були політичними однодумцями, часто зустрічалися. З цього і скористався Тоніко, коли пояснював дружині, неймовірно огрядній і ревнивій доні Олзі, що йому необхідно, задля дружніх зв'язків і спільності політичних інтересів з полковником, відвідувати по обіді цей осиротілий будинок. Дона Олга піднімала свої монументальні груди:

— Якщо треба, Тоніко, якщо полковник тебе запрошує, іди. Але дивись! Коли я довідаюсь про щось таке, коли почую що-небудь...

— В такому разі, люба, щоб у тебе не було підозр, я краще не піду.