Ці важкі обрубки гір з пласкими вершинами тяглися з півдня на захід по широкому похмурому плоскогір’ю, що здіймалося на тисячу метрів над Ліманню, сягаючи, скільки видно було, на північний схід аж до невидимого, вічно затягнутого синюватим серпанком, обрію.
Праворуч над усіма своїми братами, сімома чи вісьмома десятками погаслих вулканів, височіла гора Лом. Далі видніли Гравенуар, Круель, Подж, Со, Ношан, Ваш. На передньому плані — Пар’ю, Ксм, Жюм, Тресу, Лу-шадьєр — величезне кладовище вулканів.
Молоді люди дивилися, вражені. Вони стояли біля першого кратера Нюжера; на дні глибокої, порослої травою вирви стирчали три велетенські коричневі брили — лава, що була викинута останнім подихом чудовиська-вулкана, а потім упала назад у його завмерлу пащу й лишилась в ній навіки-віків.
Гонтран скрикнув:
— Я спущусь на дно! Хочу поглянути, як конають там ці дракони. Гайда, дівчата, бігом по схилу!
І, схопивши за руку Луїзу, потяг її за собою. Шарлотта й собі кинулася було за ними, але раптом зупинилась; подивилась, як вони біжать, побравшись за руки і підстрибуючи, а тоді круто повернулась і пішла назад до Христіа-ни та Поля, що сиділи край схилу на траві. Підійшовши, впала навколішки і, уткнувшись обличчям у сукню молодої жінки, заридала.
Христіана все зрозуміла; останнім часом чуже горе вражало її, як своє власне, і тепер, обнявши дівчину за шию, зворушена до сліз, вона прошепотіла; "Бідна дівчинка! Бідненька моя!"
Шарлотта, припавши до неї, плакала, а її руки машинально рвали траву.
Бретіньї підвівся й відійшов, вдаючи, мовби нічого не помічає, але це дитяче горе, ця простодушна розпука зненацька викликали в ньому гнів проти Гонтрана. Поль, якого дратував сум Христіани, був до глибини душі схвильований цим першим розчаруванням дівчини.
Він повернувся і, ставши навколішки біля Шарлотти, сказав:
— Ну, заспокойтесь, благаю вас! Вони зараз прийдуть, заспокойтесь. Не треба, щоб вас бачили заплаканою.
Дівчина схопилась, злякавшись самої думки про те, що сестра може застати її в сльозах. Але ридання все підступало їй до горла, вона ледве стримувала його, і від того на серці ще важче. Вона белькотіла:
— Так… так… Уже все… Нічого… уже все… Гляньте, нічого не видно… правда ж?.. Нічого вже не видно?
Христіана витерла їй щоки своєю хусточкою, потім і сама витерлась нею. І сказала до Поля:
— Підіть-но подивіться, що вони роблять. Звідси їх уже не видно. Зникли десь там, за брилами лави. Дівчина побуде зі мною, я постараюсь її заспокоїти.
Бретіньї підвівся і мовив тремтячим голосом;
— Я піду… Приведу їх, але він матиме діло зі мною… ваш брат… сьогодні ж… Він пояснить мені свою поведінку, це просто огидно після того, що він нам недавно казав.
І Поль бігом почав спускатися на дно кратера.
Гонтран, тягнучи Луїзу, щосили біг з нею по крутому схилу кратера; хотів, щоб їй забило дух, щоб у неї запаморочилась голова, щоб вона злякалась, і він міг потім спинити її, підтримати. Біжучи разом з ним, Луїза намагалася зупинити його. *
— Ох, не так швидко! — бурмотіла. — Я впаду… Ви просто божевільний!.. Я впаду!..
Добігши до брил лави, вони спинились, задихані. Потім обійшли круг тих брил, розглядаючи широку розколину, схожу на печеру з двома виходами.
Колись, уже конаючи, вулкан вивергнув цю останню лаву, але кинути її, як бувало раніше, в небо, він не міг — тільки виплюнув, густу, майже холодну, і вона закам’яніла на його мертвих устах.
— Ходімо туди, — запропонував Гонтран.
І підштовхнув дівчину вперед. Л тільки-но ввійшли в печеру, він сказав:
— Ну от, зараз саме підходящий час освідчитись вам.
Луїза була вражена:
— Освідчитись?.. Мені?
— Авжеж, двома словами: ви чарівні!
— Це ви скажіть моїй сестрі.
— О! Ви ж добре знаєте, що вашій сестрі я б цього не сказав.
— Годі вам!
— Слухайте, ви не були б жінкою, якби не зрозуміли, що я тільки вдавав, ніби залицяюсь до вашої сестри, хотів побачити, як ви до цього поставитесь… як ви дивитиметесь на мене!.. Ви дивилися просто люто. Ох, я був дуже задоволений! І спробував, як тільки міг, дати вам зрозуміти, що насправді думаю про вас!..
Луїзі ще ніхто такого не казав. Вона відчувала радісне абентеження; серце її сповнювали щастя і гордість.
Він казав далі:
— Я знаю, що повівся негідно з вашою сестричкою. Нічого не вдієш. Але вона й не обманювала себе. Бачите як — лишилася, не захотіла йти з нами… О, вона зрозуміла, все зрозуміла!
Він взяв Луїзу за руку й ніжно, чемно поцілував кінчики пальців, кажучи пошепки:
— Яка ви гарна! Яка ви гарна!
Прихилившись до кам’яної стіни, вона слухала, як б’ється її схвильоване серце, і мовчала. Одна-єдина думка снувалася в її затуманеному розумі — вона перемогла.
Зненацька якась тінь з’явилася біля входу. На них дивився Поль Бретіньї. Гонтран невимушеним жестом випустив маленьку руку, яку тримав коло своїх уст, і промовив:
— А, це ти… Ти сам?
— Так. Там усі дивуються, що ви десь зникли.
— Гаразд, ми вже повертаємось, друже. Оглядали кратер. Досить цікаво, правда ж?
Луїза, почервонівши, вийшла перша й рушила вгору по схилу, а Гонтран і Бретіньї, стиха розмовляючи між собою, йшли ззаду.
Христіана і Шарлотта, взявшись за руки, дивилися згори на них і чекали.
Потім усі вернулися до карети, де залишився маркіз, і Ноїв ковчег рушив до Анваля.
В’їхали в сосновий лісок, і раптом карета зупинилась, а кучер почав лаятися — поперек дороги лежав старий дохлий осел.
Усі вийшли з карети, щоб подивитись на нього. Осел лежав на темному поросі, сам теж темний і такий худий, що кістки, випинаючись крізь потерту шкуру, здавалось, от-от прорвали б її, коли б тварина не сконала. Під рідкою, збитою ковтунами шерстю вимальовувались усі ребра, голова, що видавалася величезною, жалюгідна голова з заплющеними очима спокійно лежала на ложі з битого щебеню, — так спокійно і нерухомо, ніби втішалася цим новим, незвичним для неї спочинком. Довгі вуха обм’якли й були наче ганчірки. Дві свіжі рани на колінах свідчили про те, що осел цього дня не раз падав, аж поки не звалився востаннє; а ще одна рана видніла на боці — то було місце, куди довгі роки день у день господар штрикав його палицею з гострим залізним вістрям, щоб прискорити обважнілу ходу нещасної тварини.
Хурман, узявши труп за задні ноги, поволік його до канави, і шия в осла витяглась, немовби він збирався заревіти, заголосити востаннє. Кинувши його в траву, хурман люто буркнув:
— Якась же скотина залишила посеред дороги.
Ніхто нічого не сказав, усі знову посідали в екіпаж.
Христіана, пригнічена, схвильована, бачила перед собою все жалюгідне життя тварини, що кінчилось отут, край дороги: ось маленький веселий віслюк з великою головою та блискучими банькатими очима, смішний і добродушний, з шорсткою шерстю й довгими вухами, ще вільний скаче біля матері; а тоді перший віз, перша дорога вгору, перші удари! А далі, далі безупинна, без кінця-краю страшна дорога. І побої, побої! Важка поклажа, пекуче сонце і корм — жмутик соломи чи сіна, кілька галузок, а понад кам’янистими дорогами так спокусливо зеленіли луки!
Він старів, і поганяли його вже не стьобаючи гнучким прутом, а штрикаючи залізним вістрям; то були жахливі муки виснаженої, задиханої, змордованої тварини, яка все тягнула свій непосильний тягар, в якої боліли і ноги, й спина — усе старе тіло, зношене, як рам’я жебрака. І ось смерть, визвольниця смерть за три кроки від зеленої трави, куди, лаючись, тягне його проїжджий, щоб звільнити дорогу.
Христіана вперше зрозуміла страждання приречених на рабство живих істот, і подумала, що смерть іноді буває порятунком.
І раптом вони обігнали візок, який, знемагаючи від втоми, тягли напівголий чоловік, обшарпана жінка та охлялий собака.
Чоловік та жінка обливалися потом і важко дихали. Худий, шолудивий собака шкандибав, висолопивши язика, прив’язаний між колесами. У візку лежали дрова, підібрані скрізь і, мабуть, крадеш — коріння, пеньки, обламане гілля, — під якими, здавалося, щось було сховане; в розстеленому на гіллі лахмітті сиділа дитина, з сірого ганчір’я виглядала тільки голова — кулька з очима, носом, ротом!
Це була сім’я, людська сім’я! Осел здох од виснаги, і чоловік без жалю до свого мертвого слуги, навіть не зіпнувши його в канаву, покинув труп серед битої дороги, вважай під колеса проїжджих возів. А сам і жінка запряглись у порожні голоблі і потягли воза, як щойно тяг його осел. Вони йшли! Куди? Чого? Чи було в них хоч кілька су? І цей візок… чи не тягтимуть вони його довіку, не маючи за що купити другого осла? З чого вони житимуть? Де зупиняться? Помруть, певне, такою ж смертю, як і їхній віслюк.
Хто вони, ці старці — подружжя чи тільки випадкова пара? І дитя їхнє, це закутане в брудне ганчір’я звірятко, яке ще не має своєї форми, житиме таким же життям, що й вони.
Христіана думала про все це, і нові думки поставали в глибині її стривоженої душі. Вона невиразно бачила страшну долю бідаків.
Гонтран раптом сказав:
— Мені чомусь захотілося, щоб ми пообідали сьогодні всі разом в Англійському кафе. Приємно було б побачити бульвар.
А маркіз пробурмотів:
— Та й тут непогано. Новий готель набагато кращий від старого.
Поминули Турноель. Серце Христіани закалатало від спогадів, коли вона впізнала той каштан. Глянула на Поля,
але він сидів, заплющивши очі, і не побачив н смиренного заклику.
Незабаром попереду показалися двоє селян — два виноградарі з сапами на плечах поверталися з роботи, йдучи повільною стомленою ходою.
Сестри Оріоль залилися краскою. То були їхні батько і брат. Вони знову, як і раніше, ходили на виноградники, цілі дні поливаючи своїм потом землю, що їх збагатила, з ранку до вечора перекопуючи її під пекучим промінням сонця, а добротні, ретельно складені їхні сюртуки тим часом спочивали в комоді, циліндри — в шафі.
Приязно всміхаючись, обидва вклонились, і всі в кареті у відповідь помахали їм руками.
Коли під’їхали до готелю, Гонтран вийшов з ковчега й рушив було до казино; але Бретіньї, пішовши разом з ним, спинив приятеля:
— Слухай-но, друже, ти поводишся негарно, і я пообіцяв твоїй сестрі поговорити з тобою.
— Про що поговорити?
— Про те, як ти обходишся останніми днями.
Гонтран спитав зухвало:
— Як я обходжуся? З ким?
— З дівчам, яке ти покидаєш.