Діти різного віку разом з рідними чи зі слугами сходилися з усіх боків. Багато хто плакав. На великому, ледве освітленому дворі чути було схлипування.
Жанна і Пуле довго обнімались. Тітка Лізон, зовсім забута, стояла десь позаду, затуляючи хусткою обличчя. Але барон, який теж розчулився, припинив сцену прощання, відвівши дочку. Коляска чекала коло брами; вони сіли в неї утрьох і вночі повернулися в Пенль.
Часом у темряві чулось голосне схлипування.
На другий день Жанна проплакала до самого вечора. На ранок вона наказала запрягти фаетон і поїхала в Гавр. Пуле, здавалося, вже примирився з розлукою. Вперше у своєму житті він мав товаришів і тепер аж крутився на стільці в приймальні, так хотілось йому бігти до них гратися.
Через кожних два дні відвідувала його Жанна, а неділями забирала додому. Не знаючи, що робити під час уроків, вона просиджувала в приймальні, не маючи ні сили, ні рішучості покинути колеж. Директор запросив її до себе, і попросив приїздити не так часто. Вона не звернула на це уваги.
Тоді він попередив її, що коли вона й далі буде весь час турбувати свого сина й заважати йому гратися під час перерв і вчитися, то доведеться повернути його додому; про те ж повідомили й барона. Тоді її почали стерегти в Пеплі, як ув’язнену.
Вона чекала канікул з більшим нетерпінням, ніж її син.
Постійна тривога хвилювала її душу. Вона почала блукати по околицях, цілими днями гуляючи з Мас акром і мріючи серед безлюддя. Іноді вона сиділа так аж до вечора, дивлячись на море з височини прибережної кручі, іноді спускалася через ліс до Іпора, відновлюючи під впливом спогадів свої колишні прогулянки. Який же він був далекий, той час, коли вона бігала по цих самих місцях молодою, сп’янілою від мрій дівчиною!
Щоразу, як вона бачила сина, їй здавалося, що розлука тривала років десять. З місяця в місяць він виростав, мужнів, з місяця в місяць вона старіла. Батько здавався їй братом, а тігка Лізон, яка, зів’явши в двадцять п’ять років, відтоді зовсім не постаріла, мала вигляд старшої сестри.
Пуле майже не вчився; він пробув два роки в четвертому класі, абияк пройшов третій і знов залишився на два роки в другому, а коли опинився в класі риторики, йому виповнилося вже двадцять років.
Він став високим білявим юнаком з густими бакенбардами і помітними вже вусами. Щонеділі сам приїздив тепер у Пепль. Він уже давно брав уроки верхової їзди і тому просто наймав коня і проїздив увесь шлях за дві години.
Зранку Жанна йшла йому назустріч із тіткою і бароном, який горбився все більше й ходив, як дідусь, заклавши руки за спину, ніби боявся впасти наперед і розбити собі носа.
Тихенько йшли вони по дорозі, іноді сідаючи над рівчаком і дивлячись удалечінь, чи не видно там вершника. Як тільки його помічали — чорну цяточку на білій лінії дороги, всі троє починали махати хустками; а він пускав свого коня галопом, щоб, як вихор, з’явитись перед ними, що страшенно лякало Жанну і Лізон і захоплювало діда, який кричав "браво" з ентузіазмом безсилої людини.
Хоч Поль на цілу голову переріс свою матір, вона все ще поводилася з ним, як з хлопчиком, і досі питаючи його:
— Чи не змерзли твої ніжки, Пуле?
Коли ж після сніданку він прогулювався перед ганком з цигаркою в зубах, вона відчиняла вікно й гукала йому:
— Не виходь без капелюха, благаю тебе, ти схопиш нежить.
Страшенний неспокій охоплював її, коли він від’їздив верхи вночі.
— Тільки не треба їхати надто швидко, мій маленький Пуле, будь розважливий, пам’ятай про свою бідну матір, яка буде в розпачі, коли з тобою що-небудь скоїться.
І от одного разу в суботу вранці вона одержала листа від Поля, в якому він писав, що не приїде в неділю, бо друзі влаштовують прогулянку і запросили його.
Всю неділю промучилась вона від неспокою, ніби їй загрожувало якесь нещастя; а в четвер, не маючи більше сили стримувати себе, поїхала в Гавр.
їй здалося, що з ним сталась якась зміна, але яка саме, вона не могла зрозуміти. Він здавався збудженим, голос його звучав якось більш мужньо. І раптом він сказав їй цілком звичайну річ:
— Знаєш, мамо, коли вже ти сьогодні приїхала, я не приїду і в цю неділю в Пепль, бо ми знову влаштовуємо гуляння.
Вона зовсім остовпіла, вражена цим, ніби він сказав, що збирається їхати в Америку; потім, схаменувшись, запитала:
— О Пуле, що з тобою? Скажи мені, що сталось?
Він почав сміятись і поцілував її.
— Та нічогісінько, мамо. Я хочу повеселитися з друзями, це ж у мої літа так натурально.
Вона не знайшла, що відповісти. А коли залишилася сама в кареті, дивні думки обсіли її. Вона не впізнавала більш свого Пуле, свого колишнього маленького Пуле. Вона вперше зрозуміла, що він уже дорослий, що він не належить їй, що він іде своєю власною дорогою, не турбуючись про старих. їй здавалося, що він змінився за один день. Як, невже цей дужий бородатий парубійко, який стверджує свою волю, невже ж то був її син, її маленький хлопчик, який примушував її колись пересаджувати салат?
Протягом трьох місяців Поль тільки зрідка відвідував своїх рідних, завжди з очевидним бажанням поїхати якнайшвидше, щоразу шукаючи, як би урвати хоч годину. Жанна тривожилась, але барон втішав її, повторюючи:
— Дай йому спокій; адже хлопцеві вже двадцять років!
Але одного ранку якийсь стариган, досить погано вдягнений, запитав французькою мовою з німецьким акцентом "пані фіконтесу", після довгих церемонних поклонів вийняв з кишені брудний бумажник і, заявивши: "Я маю для фас маленький папірець", — простяг розгортаючи шматок засмальцьованого паперу. Вона прочитала, перечитала знов, подивилась на єврея, перечитала ще раз і спитала:
— Що це таке?
Відвідувач улесливо пояснив:
— Я фам зараз скажу: Фаш син, маф потребу в деяких грошах, і тому, що я снав, що фи тобра мати, я позичив йому на його потреби невеличку суму.
Жанна вся тремтіла.,
— Але чому ж він не попросив у мене?
Єврей довго пояснював, що Поль мусив виплатити картярський борг, заплатити треба було вранці другого дня, а тому, що Поль ще неповнолітній, ніхто йому не хотів позичити, що ім’я Поля було б скомпрометовано, коли о він не зробив послуги Полеві.
Жанна хотіла було покликати барона, але не могла підвестись: хвилювання паралізувало її. Нарешті вона звернулась до лихваря:
— Подзвоніть, будь ласка.
Той вагався, боячись яких-небудь, хитрощів.
— Коли я фам перешкоджаю, я прийду іншим разом, — пробурмотів він. Вона заперечливо хитнула головою. Він подзвонив, і вони почали мовчки ждати, одне навпроти одного.
Коли з’явився барон, він одразу зрозумів, у чому річ. Вексель був на півтори тисячі франків. Він заплатив тисячу і, пильно дивлячись на лихваря, сказав:
— Більше не приходьте сюди.
Той подякував, вклонився і зник.
Дід і мати зараз же поїхали до Гавра; але, приїхавши в колеж, вони довідались, що Поль не з’являвся туди вже цілий місяць. Директор одержав чотири листи за підписом Жанни з повідомленням про хворобу учня і потім про її перебіг.
До кожного листа було додано посвідчення лікаря; звичайно, все це було підроблено. Вони стояли пригнічені, остовпівши, і дивились одне на одного.
Прикро вражений директор провів їх до поліцейського комісара. Ночували вони в готелі.
На другий день юнака знайшли в однієї міської новії. Дід і мати відвезли його в Пепль, за всю дорогу вони не обмінялись жодним словом. Жанна плакала, затуливши обличчя хусткою, Поль з байдужим виразом розглядав поля.
Через тиждень дізналися, що протягом останніх трьох місяців він наробив боргів на п’ятнадцять тисяч франків. Але кредитори, знаючи, що незабаром він стане повнолітнім, поки що не з’являлися.
Жодної розмови не було з цього приводу. Вони хотіли перемогти його лагідністю. Годували делікатесами, балували, пестили. То було навесні; незважаючи на побоювання Жанни, йому найняли в Іпорі човен, щоб він міг, коли схоче, кататись на морі.
Але, зі страху, що він поїде у Гавр, йому коня не давали.
Він байдикував, дратувався, іноді грубив. Барона турбувала його незакінчена освіта. Жанна впадала в розпач від думки про розлуку з ним і питала себе, що ж робити з ним далі.
Якось увечері він не повернувся додому. Довідались, що від’їхав у човні з двома матросами. Нещасна мати вночі побігла до Іпора, нічого навіть не накинувши на голову.
Кілька людей чекали на березі повернення барок.
Вдалині показався маленький вогник, він наближався, гойдаючись на хвилях. Поля не було. Виявилося, що він наказав відвезти себе до Гавра.
Незважаючи на те, що всю поліцію підняли на ноги, Поля так і не знайшли. Повія, що ховала його в перший раз, теж зникла без сліду, розпродавши свої меблі й заплативши за квартиру. В кімнаті Поля, у Пеплі, знайшли два листи цієї жінки, яка, здавалося, нестямно закохалася в нього. Вона писала в них про подорож до Англії, і, за її словами, знайшла необхідні для цього кошти.
Троє мешканців замку жили, як ті мовчазні суворі Тіні, в пеклі моральних мук. Сиве вже волосся Жанни зовсім побіліло. Вона наївно питала себе: чому це доля завдавала їй таких ударів?
Якось надійшов лист від абата Толбіака:
"Пані, десниця Божа тяжить над вами. Ви відвернули від нього вашого сина; він за те забрав його у вас і кинув в обійми повії. Невже ж і після цієї вказівки неба не розкрились ваші очі? Милосердя Боже безмірне. Можливо, він простить вас, коли ви знов приклоните перед ним коліна. Я його смиренний служитель, я відчиню вам його двері, коли ви постукаєте в них".
Опустивши на коліна цей лист, вона довго сиділа нерухомо. Може, так воно й є, як пише цей священик. І знову всі релігійні сумніви почали мучити її совість. Чи може Бог бути таким мстивим і заздрісним, як люди? Але коли б він не був таким, ніхто б його не боявся і не шанував би більше. Щоб його краще розуміли, він, безумовно, виявляє щодо людей власні почуття. І її охопив той боязкий сумнів, що веде до церкви всіх тих, хто непевен, хто вагається в своїй вірі. Якось пізно ввечері вона таємно побігла до дому священика і, впавши навколішки перед сухорляїтм абатом, почала благати в нього відпущення гріхів.
Він обіцяв їй напівпрощення, тому що Бог не міг відразу виявити всю свою доброту до того дому, в якому знайшла притулок така людина як барон.
— Незабаром ви побачите, — запевняв він, — силу Божої ласки.
І справді, через два дні після цього вона одержала листа від свого сина, в якому побачила початок того полегшення в своїм нещасті, яке обіцяв їй абат.
"Дорога мамо, не турбуйся.