Знак біди

Василь Биков

Сторінка 31 з 52

— Під вашу особисту, відповідальність.

Він стояв у дворі осторонь інших, засунувши руки до кишень шкірянки, й Василько мовчки кивнув, пішов до хати.

"І треба ж! — розгублено думала Степанида. — Сам. свою наречену... Хоч, либонь, уже не наречена..."

Вона хотіла побачити Анютку, боялась тієї зустрічі й не могла обійтися без неї, бо знала, що їм більше не побачитись. Проте Анюта все не виходила з хати, певно, ще щось збирала, і Степанида наважилась — рушила через подвір'я до сіней. Щойно вона ступила на ґанок, як той, у шкірянці, визвіривсь:

— Ей, куда? Нєльзя!

— Що?

— Нєльзя, сказал!

"Іди собі в трістя та в болото!" — відповіла вона подумки і, спахнувши внутрішньою злістю, рішуче ступила до сіней.

— Ганчарік, вазвраті пастаронніх! — долинуло іззаду.

Гончарик у хаті, однак, не озвався, хоч двері скрізь було розчинено навстіж, і в них стало видно обідрану, немов пограбовану Ладимирову хату: голі стіни, засмічену й затоптану підлогу, безладно розсунуті лави. Посеред порожньої світлиці на голому ослоні, похнюпившись, плакала Анютка, і Гончарик, нерішуче торкаючи її плече, просив захриплим, чужим голосом:

— Ну тихо... Ну тихо... Ну що ж тепер...

Степанида понуро переступила поріг, раптом відчувши, як у ній щось неначе обірвалось, і нова непідвладна їй сила охопила її розбуркані за ті дні почуття.

— Анютко!

Анютка підхопилась на ослоні, а Степанида впала поруч, обняла дівчину й зайшлася коротким, мов зойк, плачем, коли, здається, не витримає, розірветься серце. З довірливою покорою дівчина припала до неї всім своїм тремким тілом, немов до матері, яку колись втратила у дитинстві. Обіймаючи її за плечі, Степанида гладила її вузьку, у плюшевій жакетці спину, сама обливаючись слізьми, не бачачи крізь них нічого довкола. Звідкись до її слуху долинув окрик уповноваженого:

— Таваріщ міліціанєр!

Вона не одразу збагнула, що це звертались до Гончарика, який з винуватою розгубленістю на побілілому обличчі торкнув її за плече:

— Тітко...

Так вона й знала: тут не можна плакати, обійматись із дочкою розкуркуленого, яка тепер із подруги, сусідки немов перемінилася на заразно-хвору — на класового ворога. Мабуть, треба було щось сказати їй, та Степанидине серце повнилось невимовним плачем, мовчазною скрухою за безталанною долею цієї нещасної дівчини.

— Тітко Степанидо! — настійливо повторив поруч Гончарик.

До хати зайшов Ладимир, зняв шапку. Не зважаючи на неї, так само як і на міліціонера та й, здавалося, на дочку, пройшов у куток з відсунутим столом і лавою, зняв зі стіни крайній образ, решту, може, назавжди залишаючи в цій вистудженій порожній хаті. Це був образ святого Миколи-чудотворця — старий, з облущеною позолотою, на почорнілій дошці. Притиснувши образ до грудей, Ладимир укляк з ним на підлозі.

— Мир дому... Землі...

Анютка одірвалась від Степаниди, підхопилася. Степанида сквапно втирала ріжком хустинки мокре від сліз лице. Прощання закінчувалось, треба було йти. Та щойно рушила до дверей, як позаду пролунав дикий скрик Анютки:

— За віщо? Васильку, тітонько, за віщо ж це?!

Степанида, проте, не зупинилась, подумала лишень, що на сьогодні з неї, мабуть, вистачить, і вийшла із сіней. У дворі чекали від'їзду навантажені збіжжям сани, трохи обіч юрмились люди. Ні на кого не глянувши, вона пройшла повз них до хвіртки і наосліп побрела сільською вулицею.

Вже далеко одійшовши від Ладимирового подвір'я, завважила, що йде не на Яхимівщину — на інший край села, та повертатись не стала. Якраз попереду побачила дуже знайому місцину, де колись була їхня хата й тепер мерзли на вітрі берези при дорозі та на межі садиби розпустив тонке гілля вишняк. Хати не було, хата давно вже зогнила, рештки її розібрали на дрова, а город перейшов до сусіда, Багатька Дем'яна, котрий дбайливо обгородив його гарним березовим тином. Степанида, однак, не затрималась біля колишньої своєї домівки й попленталась далі — повз знайомі змалечку хатчини, стіни, вуличні дерева, плоти; обійшла товстенний, що аж на вулицю виліз, відземок Маланчиного клена. Спустилась із пагорба і йшла далі, аж доки не побачила новий штахетник коло Овсюкової хати, де тепер була школа й куди вона з осені справно тричі на тиждень бігала на лікнеп; тепер там сиділи за партами її Федько і Феня та ще три десятки дітей, посаджених за чотири ряди парт — на кожен клас окремий ряд. Степанида зупинилась біля штахетника, сперлася на нього грудьми й думала. Діти нехай вчаться, може, їх ліпша доля спіткає, аніж їхніх батьків, може, наука дасть шматок хліба і виведе в життя. А вона все, більш вона на лікнеп не піде. Після від'їзду Анютки вона вже не зможе сидіти за тією партою без неї, не зможе переступити порогу школи. Це ж Анютка умовила її піти до лікнепу, казала, сором бути неписьменним, коли всі в країні вчаться, мале й старе. Сама вона так старалася, так щирувала з наукою, і тепер Степаниді стало зрозуміло чому — Гончарик же був грамотій, перед службою скінчив чотири класи в містечку. Як же вона могла відстати од нього? Молодшою, підлітком, не мала як вчитися, у шістнадцять років, коли вмерла від сухот мати, стала в хаті за господиню, батько більш не одружувався, а брати-близнюки Антип з Андрієм чогось барилися, придивлялися та вагалися. Тепер уже не поженяться.

Коли в школі нараз вибухнув радісний галас, вона зрозуміла, що почалась перерва, і одірвалася від штахет. Вона трохи заспокоїлась, зібралася з думками, але, мабуть, далі тут стояти було негоже, й вона поволі попленталась вулицею назад, захотіла побачити Лявона — здавалось, Лявон знає щось таке, чого не знає вона, щось скаже, може, втішить. У сільрадівській половині було, проте, порожньо і стояла стовпом пилюка — це Потап Колондьонок шкрябав по затоптаній, не знати коли митій підлозі тонким драпаком, і вона зупинилася на порозі.

— Лявон хіба не приходив?

— Ні, не приходив.

Не звертаючи на неї жодної уваги, Колондьонок далі вишкрябував підлогу драпаком, горнучи сміття й пісок до порогу, і вона помітила на його завжди посинілих босих ногах ще непогані, хоча й приношені, чоботи. Але ті чоботи були не Лявонові.

— Що, чоботи заробив? — спитала вона з прихованим глумом у голосі.

— Реквізовані, — буркнув Потап, вовкувато зиркнувши на неї крізь підняту з підлоги пилюку.

— Старайся, паршивцю! — сказала вона і вийшла на вулицю.

Вона йшла уздовж плоту й думала, що он, живе ж людина — ще молода, та вже грамотна, навіть надміру, скінчив три чи чотири класи і все робив начебто правильно, а нічого, окрім образи й ненависті, до себе в селі не викликає. Написав ось до газети, і все, здавалося б, правильно, а чим воно обернулося для людей?

Вона ще не дібрала слів, аби сказати йому все, що думала й почувала, але було зрозуміло, що почувала хіба що огиду до цього мовчазного й підлого переростка. Це не Дмитро. На Дмитра глянеш, і відразу видно, що він тобі може зараз зробити. А що завтра зробить цей мовчак, того не взнаєш. Тепер їй пригадалося, що діти на селі ніколи не гралися з ним у свої дитячі ігри, і хоч був він незлий і нікого не кривдив, вони обминали його подалі. Завжди він був сам — чи на селі, чи по дорозі до школи, чи коло череди в полі. Підрісши, став горнутись до гамірних клопотів і справ дорослих, бувало, не пропускав жодного сходу, від ранку до пізньої ночі стирчав у сільраді, слухав, мовчав. От і вимовчав. "А щоб ти ґиґнувся, нечиста сила", — злостиво подумала Степанида.

Вона вже минала останні хати Висілків, уже видно було осиротіле й порожнє Ладимирове подвір'я з розчиненою навстіж хвірткою, як десь за Гончариковою хатою, здалося, до неба здійнявсь божевільний жіночий крик. Вона аж здригнулася від того крику й зупинилась посеред вулиці. Саме в той час із-за хати вибігла розхристана Уляна, Василева мати, вона несамовито кричала одне й те саме: "Людоньки! Людоньки!" — й розпачливо била кулаками в свої плескаті груди. Побачивши Степаниду, кинулася до неї, все лементуючи й кричачи щось, чого Степанида не могла второпати, хоч знала напевне, що сталося щось страшне. Крізь плач і лемент Уляна показувала на хату, в голі вікна з товсто намерзлою кригою на шибках. Про щось здогадавшись, Степанида бігом кинулась туди і вже на подвір'ї почула такий же моторошний крик із хати — це захлинався плачем Яночка, трирічний Василів братик. Крізь відчинені двері Степанида ускочила до сіней, відкинула напіврозчинені двері до хати, думаючи, що треба рятувати з якоїсь біди Янку, але в темнуватій знадвору хатині вона не могла збагнути, де він кричить.

Зате вона побачила інше й на мить остовпіла посеред хати, пройнята жахом.

Біля вікна край порожнього столу облігся грудьми на стіл Василько Гончарик — як був у своїй червоно-армійській формі: в шинелі, ременях, тільки без шолома. Русява голова його уткнулася лобом об стіл, рука випросталась навскіс по столі, звісивши на ослін розняті пальці. У затхлому повітрі хатини ще чути було тривожний запах пострілу.

В кутку біля печі німим криком заходився малий Янка.

17

І ось цієї ночі перевівся нечисленний і безталанний рід висілківських Гончариків.

Щуплявеньке, тонке тіло підлітка в задертій на грудях сорочці лежало біля лави під тином. Петрик був приголомшений цим убивством і не міг збагнути, як воно сталося, як той німак опинився тут уночі? Чого він хотів? Петрик неначе втратив мову і навіть перестав побиватись — його опанував жах. Зрештою, як і Степаниду, котра в мовчазному заціпенінні сиділа на своєму тапчані під віконцем.

Німці давно вгамувалися і, мабуть, спали у своїй палатці, не спав тільки їхній вартовий, який то стояв під стріхою біля приступок, то поволі ходив туди-сюди по подвір'ю. Коли засіріло світло у віконці, як завше, брязнув посуд біля кухні — то брався до своєї справи Карло. Петрик відзначив подумки ці звуки і схаменувся із напівсонного забуття — треба було готуватись до нової біди й нових клопотів, бо що ж іще міг принести з собою новий день? Та щойно він спустив ноги з діжок, шукаючи ними свої зашкарублі капці, як почув далекий уривчасто-тріскотливий гул з боку битого шляху — так колись лускотіли мотоцикли, які, однак, давно там не їздили. "Значить, міст уже готовий, коли гостинцем мотоцикли гасають", — сумно подумав Петрик.

28 29 30 31 32 33 34