Вже без колотнечі, без лайки, без опору складали й виносили речі, зв'язували клунки. Ганка від хвилювання кілька разів зомлівала, але Антек обливав її водою і все підганяв, аби тільки швидше піти з батькових очей.
Він попросив коня в Клемба — батькового взяти не схотів — і перевозив речі до Ганчиного батька. Його хата стояла на краю села, за корчмою.
Кілька заможних господарів, з Рохом на чолі, прийшли помирити батька з сином, але ні той, ні той і чути про це не хотіли.
— Нехай скуштує, чи смачна воля та свій хліб! — сказав старий.
Антек на умовляння нічого не відповів, тільки стиснув кулак і, погрозивши ним, так страшно вилаявся, що Рох зблід і відступив до жінок, яких багато зібралося біля тину і в дворі, щоб допомогти Ганці, а головне — щоб уголос потужити, погомоніти, надавати порад...
Коли заплакана Юзька подавала батькові й Роху обід, Антек і Ганка з дітьми й останніми речами вже виїжджали з воріт на дорогу. Антек навіть не оглянувся на дім, тільки перехрестився і важко зітхнув. Підстьобуючи коня, він то йшов поруч, то підпирав важко навантажений віз. Він був блідий, як мрець, очі в нього горіли, зуби стукотіли, мов у пропасниці, але він не вимовив жодного слова. А Ганка пленталась за возом. Старший хлопчик вчепився в її спідницю і голосно плакав, молодшого вона тримала на руках і гнала перед собою корів, кількох гусей і двох худих поросят. Вона так голосила, плакала, проклинала, що люди виходили з хат і проводжали їх, наче похоронну процесію.
А в Борини обідали похмуро й мовчки.
Старий Лапа гавкав на ґанку, біг за возом, повертався і знову починав вити. Вітек кликав його, але пес не слухався,— кружляв по саду, обнюхував усе на подвір'ї, вскочив був до Антекової кімнати і, оббігши її кілька разів, вислизнув у сіни, гавкав, вищав... Полащився до Юзі й знову став кружляти, мов очманілий, потім сів, тупо дивлячись на все. Нарешті схопився і, підібгавши хвоста, помчав слідом за Антеком і Ганкою.
— От Лапа пішов за ними.
— Повернеться! Зголодніє і повернеться, не бійся, Юзю,— лагідно потішав її батько.— Не реви, дурненька. Поприбирай у тій половині, там Рох житиме. Поклич Ягустинку, вона тобі допоможе. І берись до господарства, тепер ти в мене хазяйка, все на твоїх руках. Ну, не плач!
Він пригорнув до грудей її голову і гладив, кажучи:
— От поїду в місто, куплю тобі черевички.
— Купите, тату, справді купите?
— Куплю, куплю і ще що-небудь, тільки будь доброю дочкою і господарство гляди.
— І на кофту мені наберіть — таку, як у Настусі!
— Добре, добре, дочко.
— І стрічок, тільки довгих, бо в мене на ваше весілля навіть стрічок немає.
— Що тобі треба — скажи,— і все в тебе буде, все.
XI
— Спиш, Ягусю?
— Ні, не можу... прокинулась удосвіта, і все в мене на думці, що сьогодні вже весілля... Навіть повірити важко...
— Щемить у тебе серце, га, донько? — спитала стара тихше, з боязкою надією.
— Чого там йому щеміти? От тільки від вас треба йти, на своє господарство.
Мати не відповіла, поборовши гостре почуття туги, яке раптом охопило її, встала з ліжка і, одягнувшись нашвидку, пішла до стайні будити синів. Вони трохи заспали після вчорашнього дівич-вечора — давно вже розвиднілось, світанок залляв землю срібною повінню, блискучою від паморозі, небо на сході палало, наче хто засипав його розжеврілим вугіллям.
Домінікова вмилася в сінях і безшумно ходила по кімнаті, раз у раз поглядаючи на Ягну, голову якої ледве можна було розрізнити на подушці, бо в хаті ще стояла темрява.
"Лежи, лежи, дочко! Останній день ти в матері, останній!" — подумала вона з ніжністю, і гостра туга повернулась до неї. Не вірилося, що й справді це буде сьогодні,— вона мусила нагадувати собі про все. Так, вона сама цього хотіла, а тепер... тепер... Незрозумілий страх охопив її, обсипав морозом з такою силою, що вона навіть скорчилась від болю й присіла на ліжко... "Борина — добра людина, він її шануватиме, не скривдить. Вона поверне його, куди схоче, бо старий через неї світу білого не бачить..."
Ні, ні, не цього вона боїться... А от пасинки! І навіщо він вигнав Антека й Ганку! Тепер вони розлютяться по-справжньому і будуть мститись!.. Але якби не вигнав, Антек був би в неї на очах — і трапився б гріх, а може, й гірше що-небудь! О господи! А тепер нічого вже не поробиш — був оклик у костьолі, порося закололи, людей на весілля запросили. Все зроблено! І запис на шість моргів у неї в скрині... Ні, ні! Що буде, те й буде! "Поки я жива, ніякої кривди не дам їй зробити",— сказала вона собі рішуче і знову пішла гримати на хлопців, чому не встають.
Повернувшись до хати, вона хотіла підняти і Ягну з ліжка, але та заснула, в тиші лунало її рівне дихання. І знову охопили матір всякі сумніви; турбота, страх, жаль, мов яструби, вгородили пазури їй у серце і шматували його на клапті.
Вона опустилась під вікном на коліна і, дивлячись запаленими червоними очима в небо, молилась довго й гаряче. Устала бадьора і до всього готова.
— Ягусю! Вставай, дочко, вже час! Зараз прибіжить Євка куховарити, роботи ще повно.
— А погода гарна? — спитала Ягна, підіймаючи обважнілу голову.
— Ще й яка! Від паморозі все так і виблискує. І сонечко зараз зійде.
Ягна почала швидко одягатись. Стара їй допомагала, міркуючи про щось, і нарешті промовила:
— Скажу тобі ще раз те, що вже не раз говорила: Борину шануй! Він добра людина. З ким попало не приятелюй, бо тебе знову славити почнуть. Люди, як собаки,— їм аби вкусити. Чуєш, дочко?
— Чую, чую! Ви так мене навчаєте, наче в мене свого розуму нема.
— Добра порада ніколи не зайва. І ще пам'ятай: на Борину ти не бурчи, з ним треба добром та ласкою. Стара людина на це завжди чутливіша, ніж молода... І хто знає — може, він тобі ще більше землі запише чи грошей за пазуху покладе!
— Я за цим не женусь! — роздратовано буркнула Ягуся.
— Бо молода й дурна. А ти придивися до людей — через що всі сваряться, для чого працюють, про що клопочуться? Все про землю, про добро! Добре б тобі було без тих ланів, без святої землі-матінки, га? Тебе господь створив не для бідування, не для важкої праці. Для кого я все життя працювала, дбала? Тільки для тебе, Ягусю. А тепер залишаюсь сама як палець.
— Адже хлопці від вас нікуди не підуть, з вами залишаться!
— Мені від них радості, як від учорашнього дня! — крикнула стара й розплакалась.— А з пасинками тобі треба в згоді жити,— додала вона, витираючи очі.
— Юзька — славна дівчинка, Гжеля ще не скоро з військової служби прийде, а...
— Коваля треба стерегтися.
— Адже він з Мацеєм приятелює.
— У коваля тут якийсь розрахунок є! Але я за ним буду стежити. Найгірше з Антеком і Ганкою — не хочуть вони миритися! Вже і його велебність учора з батьком їх мирити хотів — не згодились.
— Бо Мацей, мов лютий собака: навіщо він їх з дому вигнав? — гукнула Ягна запально.
— Що ти, Ягусю, що ти! Адже Антек найбільше тебе бруднив і землю відібрати хотів! Так лаявся, таке про тебе говорив, що й повторювати важко.
— Антек? Про мене?! Обманули вас! Щоб їм язики паскудні повідсихали!
— А ти чого це за нього так заступаєшся, га? — грізно спитала стара.
— Бо всі проти нього. Я не жебрацький пес, що біжить за всяким, хто йому кине шматок хліба! Я бачу, що його скривдили.
— То, може, ти б йому й запис віддала, га?
Але Ягна не могла відповісти — сльози струменем ринули в неї з очей. Вона втекла в комірчину, причинила за собою двері і довго плакала.
Домінікова не чіпала її більше. Нова тривога вповзала в материне серце... Та міркувати було ніколи. Прийшла Євка; в сінях, потягаючись, уже поралися хлопці; треба було братися за звичайні господарські роботи і за останні приготування до весілля.
Сонце встало, і день весело котився вперед. За ніч добре підморозило, калюжі на дорогах і став край берега затягло кригою, і було так слизько, що дрібна худоба ледве могла пройти дорогою.
Поступово ставало тепліше; під тинами і в затінку ще біліла паморозь, але з дахів уже блискучими намистинами котилися струмочки, а низини курились туманом. Повітря було таке прозоре, що навколишні поля виднілися, мов на долоні, а ліси наче присунулись ближче, і можна було розрізнити окремі дерева.
В синьому низькому небі — ні хмаринки. Але ворони блукали біля хат, співали півні, а це свідчило, що гарна погода протримається недовго.
Була неділя, і хоча в костьолі ще не дзвонили, у Ліпцях вже гуло, наче у вулику. Півсела збиралося на весілля Борини з Ягною.
З хати до хати, вкритими інеєм садками бігали дівчата з пучками стрічок, із спідницями та іншими убраннями. В хатах стояла метушня — приготування, приміряння, одягання. З вікон і дверей, майже скрізь розчинених навстіж, лунали веселі голоси, а інколи вже й весільні пісні.
В хаті Домінікової теж почалася метушня, поспіх, як і належить у такий день.
Хату щойно побілили і, хоча вапно від вогкості трохи облізло, вона сяяла здалека, прибрана зеленню, наче на зелені свята. Шимек і Єнджик ще вчора натикали ялинового гілля в стріху, в шпарини стін і куди тільки можна було, а все подвір'я, від вулиці до сіней, посипали хвоєю,— пахло, наче у весняному лісі.
Та й всередині був порядок. На другій половині, де лежало всяке манаття, горів великий вогонь, і Євка, мельникова наймичка, з допомогою сусідок і Ягустинки готували різні страви для весільного бенкету.
З першої кімнати винесли в комору все зайве, залишили самі ікони, а хлопці розставляли під стінами міцні лави й довгі столи.
Стіни всередині теж заново помазали, все вимили, піч завісили голубою рядниною, а всю стелю й потемнілі від часу сволоки Ягуся щедро прикрасила вирізаними з паперу картинками. Мацей привіз їй з міста кольорового паперу, вона повирізувала з нього зірочки, і квіти, і всяку всячину: на одній картинці — собаки ганяють овець, а пастух з гирлигою біжить за ними; на другій — ціла процесія, з ксьондзом, корогвами, іконами, і ще багато іншого — всього й не запам'ятаєш. І все так добре було зроблене — зовсім, як живе,— вчора на дівич-вечорі гості аж дивувались! Ягуся й не такі речі робила: що побачить, що задумає, все виріже, і не було в Ліпцях хати, де б не красувалися її картинки.
Вона одяглася в спальні і, вийшовши у велику кімнату, почала наліплювати решту картинок на стіни, під іконами, бо ніде вже більше не було місця.
— Ягусю, покинула б ти свої картинки, дружки от-от прийдуть...