Він говорив про нього при кожній нагоді й називав його не інакше, як "бідолаха Шарль" з виглядом безмежного жалю.
І коли вертався з редакції, де його кілька разів ім’ям Форестьє називали, мстився глузливими кпинами над мертвим у глибині його домовини. Пригадував його хиби, смішності, чудноти, перераховував їх з утіхою, поглиблював та прибільшував їх, немов хотів перебороти в дружининому серці всяке почуття до страшного суперника.
Він питав:
— Скажи, Мад, пригадуєш той день, коли той бевзь Форестьє доводив нам, що товсті чоловіки міцніші за худих?
Потім він схотів дізнатись про небіжчика різних інтимних і таємних подробиць, що їх молода жінка, ніяковіючи, відмовлялась казати. Але він обстоював, домагався.
— Ну, слухай, розкажи ж мені про це. Він, певно, кумедний був тоді.
Вона шепотіла самими губами:
— Та дай йому, нарешті, спокій.
Він не вгамовувався:
— Ні, скажи! Певно, він незграбний був у ліжкові, мурло!
А кінчав завжди висновком:
— Тварюка ж він був!
Якось увечері наприкінці червня, коли він курив коло вікна, йому спало на думку просвіжитися на повітрі від вечірньої задухи. Він спитав:
— Моя маленька Мад, хочеш поїхати до Лісу?
— Залюбки.
Вони взяли відкритого екіпажа й поїхали на Єлісейські Поля, потім до Булонського Лісу. Стояла безвітряна ніч, та задушлива ніч, коли розпечене паризьке повітря входить у груди гарячою парою. Під деревами сунула ціла валка екіпажів із закоханими. Вони їхали одне за одним без упину.
Жорж та Мадлена тішились, роздивляючись на пригорнуті пари, що у фіакрах проїздили, — жінки у світлих сукнях, чоловіки — в чорному. Це був безмежний потік коханців, що котився по Лісу під зоряним пекучим небом. Чути було тільки глухий стукіт коліс по землі. Вони пливли й пливли попарно в кожному екіпажі, злігши на подушки, мовчазні, притиснувшись одне до одного, поринувши в марево бажання, тремтячи від сподіванки близьких обіймів. Гарячий морок, здавалось, був насичений поцілунками. Повітря важчало, ще задушливіше ставало від кохання, що в ньому буяло, від розлитої в ньому тваринної жаги. Всі ці спаровані люди, сп’янілі від однієї думки, від одного запалу, ширили навколо гарячку. Всі ці колісниці кохання, що над ними пестощі витали, лишали по собі якийсь чуттєвий подих, ніжний і хвилюючий.
Жорж та Мадлена теж піддалися цій любовній млості. Вони ніжно й мовчки побрались за руки, розімлілі від духоти, охоплені хвилюванням.
Коли доїхали до повороту біля фортифікацій, то поцілувались, і вона ніяково трохи пробурмотіла:
— Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана.
Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в пущу. На дорозі Озер, якою подружжя поїхало, їх трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листу та вогкістю струмків, що під гіллям дзюрчали, свіжина широкої нічної простороні, заквітчаної зірками, надавало тут поцілункам ще глибшого чару, оповивало їх ще таємнішим мороком. Жорж прошепотів:
— О, моя маленька Мад!
І пригорнув її до себе. Вона сказала:
— Пригадуєш, у нашому лісі — як там моторошно було. Мені здавалось, що в ньому повно страхіть і що кінця йому немає. А тут чудово. Почуваєш пестощі в повітрі й добре знаєш, що по той бік його — Севр.
Він відповів:
— О, в нашому лісі тільки олені, лисиці, кози та кабани й де-не-де — хатка лісника.
Це слово, ім’я мерця[4], що спливло з його уст, так Жоржа вразило, немов хто крикнув його з гущавини, і він раптом замовк, знову відчувши ту дивну й настирливу прикрість, те ревниве, гризуче, непереможне дратування, що з якогось часу псувало йому життя.
Через хвилинку він спитав:
— Ти їздила сюди увечері з Шарлем?
Вона відповіла:
— Їздила, і навіть часто.
І зненацька його охопило бажання вернутись додому, нервове бажання, що згнітило йому серце. Але образ Форестьє вроївся йому в душу, опанував її, здушив. Він тільки про нього міг думати та розмовляти.
Він спитав із лихим притиском:
— Скажи, Мад…
— Що, друже?
— Чи наставляла ти роги бідоласі Шарлеві?
Вона зневажливо відповіла:
— Який ти дурний робишся із своїм чіплянням.
Але він своєї думки не кидався.
— Слухай, моя маленька Мад, будь щира, признайся! Скажи, наставляла йому роги? Признайся, що наставляла?
Вона мовчала, вражена цим словом, як і всі жінки.
Він уперто вів:
— Чорт, його голова так рогів і просила. А так, так! Мені дуже приємно було б знати, що Форестьє роги мав. От іще одоробло!
Він почував, що вона посміхається, може, пригадуючи щось, і напосідав:
— Та скажи ж! Чи тобі важко? Навпаки, дуже смішно, якби ти призналась мені, що дурила його, саме мені якби призналась.
Він справді тремтів від сподіванки й надії, що цей Шарль, гидкий Шарль, ненависний мрець, проклятий мрець, носив цю ганебну прикрасу. А проте… проте інше невиразно хвилювання розпалювало в ньому цікавість.
Він приказував:
— Мад, моя маленька Мад, прошу тебе, скажи. Його й не шкода було дурити. Ти просто обмахнулась, якщо цього не зробила. Ну, признавайся ж, Мад.
Її, мабуть, тішило його домагання, бо вона коротко й уривчасто сміялась.
Він схилився їй до вуха:
— Ну… ну… признайся.
Вона різко відхилилась і відрубала:
— Та ти здурів. Хіба на такі питання відповідають?
Сказала це так, що в жилах йому прокотився холодний дріж, і він спантеличено, розгублено замовк, трохи задихавшись, немов душевного струсу зазнав.
Екіпаж їхав тепер круг озера, де небо, здавалось, порозсипало свої зірки. Два великі лебеді, ледве примітні в морокові, тихо пливли по воді.
Жорж крикнув візникові: "Назад!" І фіакр завернув, об’їжджаючи інші, що сунули ступою, блискаючи великими ліхтарями, як очима, в темряві лісу.
Як же чудно вона це сказала! Дю Руа питав сам себе: "Чи не признання це?" І ця майже певність, що вона зраджувала першого чоловіка, тепер збурювала в ньому гнів. Йому хотілось бити її, душити, рвати на ній волосся!
О, якби вона відповіла йому: "Але ж, любий мій, коли б зраджувала його, то тільки з тобою!" Як би він поцілував, пригорнув, любив її!
Він сидів нерухомо, схрестивши руки, втопивши погляд в небо, занадто схвильований, щоб далі міркувати. Почував тільки, як шумує в ньому та злість, і зростає той гнів, що жевріє в серцях усіх самців проти примхливого жіночого бажання. Вперше почував невиразну нудьгу чоловіка, який дознав сумніву! Він просто ревнував, ревнував за мерця, ревнував замість Форестьє! Ревнував чудно й болісно, і в ревнощах цих раптом прокинулась ненависть до Мадлени. Коли вона іншого зраджувала, то як же він сам може їй вірити?
Потім якийсь спокій потроху огорнув його душу, і, поборюючи в собі страждання, він подумав: "Всі жінки повії, треба використовувати їх і нічого їм від себе не давати".
Сердечна гіркота підступила йому до уст зневажливими й прикрими словами. Проте він стримав їх. Приказував сам собі: "Світ належить дужим. Треба бути дужим. Треба ні на що не зважати".
Екіпаж подався швидше. Минув фортифікації. Дю Руа бачив перед себе на небі червонясте світло, мов відблиски величезної кузні, й чув неясний безмежний, невпинний шум, поєднаний з безліччю різноманітних шелестів, глухий, близький, далекий шум, невиразне й незмірне тремтіння життя, подих Парижа, що зітхав цієї літньої ночі, як знесилений від утоми титан.
Жорж думав:
"По-дурному я гнівався б. Кожен живе для себе. Гору беруть сміливі. Егоїзм — це все. Краще бути егоїстом для слави та багатства, ніж для жінки та любові".
При в’їзді до міста з’явилась тріумфальна арка Зорі — вона стояла на двох дивовижних ногах, мов якийсь велетень незграбний, що ось-ось рушить перед себе широкою вулицею.
Жорж і Мадлена знову потрапили в тиск екіпажів, що везли до помешкання, до жаданого ліжка мовчазні, переплетені в обіймах пари.
Здавалось, усе людство пливло коло них, п’яне від радощів, насолоди та щастя.
Молода жінка, догадуючись почасти, що в її чоловікові діється, спитала своїм ніжним голосом:
— Про що ти думаєш, друже? Уже з півгодини, як ти й слова не мовив.
Він відповів посміхаючись:
— Я дивлюсь, як обіймаються ці йолопи, й міркував собі, що в житті є важливіші речі.
Вона прошепотіла:
— Так, але часом це буває приємно.
— Приємно… приємно… коли нічого кращого немає.
Жоржева думка, оголюючи життя від поетичного вбрання, доводила його до якогось злосливого гніву: "Дурило я буду, коли соромитимусь, відмовлятимусь від будь-чого, коли турбуватимусь, мучитимусь та душу собі сушитиму, як останнім часом роблю". Образ Форестьє промайнув йому в голові, але жодного обурення не викликав. Так, ніби вони помирились і знову ставали приятелями. Йому хотілось крикнути: "Добривечір, друзяко!"
Мадлена, яку ця мовчанка гнітила, спитала:
— Може, заїдемо до Тортоні морозива поїсти?
Він глянув на неї збоку, її тонкий білявий профіль виступив перед ним у ясному блискові газових ріжків над входом до кафешантану.
Він подумав: "Вона гарненька. Ех, тим краще. Гарному котові гарна й миша, друже мій. Та коли знову мене почнуть через тебе мучити, то й небу гаряче буде". Потім відповів:
— А звичайно, люба.
І щоб вона не подумала чого, поцілував її.
Молодій жінці здалось, що уста його були холодні як лід. Проте він посміхався своєю звичайною посмішкою, коли подав їй руку, щоб допомогти зійти біля кафе.
III
Другого дня, з’явившись у редакції, Дю Руа підійшов до Буаренара.
— Друже, — сказав він, — маю просити в тебе послуги. З якогось часу декому здається дотепним називати мене Форестьє. А мені це починає здаватись йолопством. Попередь, будь ласка, товаришів, що я дам ляпаса першому, хто знову так пожартує. Хай собі поміркують, чи вартий цей жарт дуелі. Звертаюсь до тебе, бо ти людина спокійна й можеш запобігти таким прикрим наслідкам, а ще й тому, що ти був мені за секунданта.
Буаренар за це доручення взявся.
Дю Руа пішов у справах і через годину вернувся. Ніхто вже не називав його Форестьє.
Прийшовши додому, він почув у вітальні жіночі голоси. Він спитав:
— Хто там? Лакей відповів:
— Пані Вальтер та пані де Марель.
Серце йому трохи кинулось, потім він подумав: "Ну, побачимо!" — і розчинив двері.
Клотільда сиділа біля коминка, освітлена промінням із вікна. Жоржеві здалося, що вона трохи зблідла, побачивши його. Спочатку він привітався з пані Вальтер та її дочками, що сиділи коло матері, як вартові, тоді обернувся до своєї колишньої коханки.