Вимагати, щоб ти зовсім не сумував, хтозна чи зважуся, хоч і розумію, що то було б краще. Але кому пощастило сягнути такої твердості духу, окрім того, хто високо піднявся над самою фортуною? Його теж торкнула б смутком ця подія, але тільки торкнулася б, не більше. Нам, однак, можна вибачити й схильність до сліз, щоб тільки вони не лились потоком і щоб ми самі могли їх стримати. Хай при втраті друга наші очі не будуть сухими, але й не виплакуймо їх. Треба плакати, але не треба ридати. Скажеш, певно, що я обмежую тебе надто суворим законом? Але ж і найбільший серед грецьких поетів(1) дав право плакати лише протягом одного дня, сказавши, що й Ніоба "не забувала про їжу".
Запитаєш, звідки ті лементи, ті невтримні плачі? У сльозах ми шукаємо підтвердження нашої туги, а нашому болю ми не піддаємося — хизуємось ним. Ніхто не буває сумним сам для себе. О, нещасна глупото! Навіть у самому стражданні є своя марнославність! — "То як,— запитаєш,— чи маю забути друга?" — Коротку обіцяєш йому пам'ять, якщо вона має тривати не довше, ніж біль: похмурість твого чола розвіє перша-ліпша смішна річ, а що вже казати про триваліший час, який влагіднює всяку печаль, з яким непомітно влягаються навіть найжорстокіші страждання? Як тільки перестанеш наглядати за собою, одразу кудись подінеться ота машкара скорботи. Нині ти сам є сторожем свого горя. Але те горе вислизає з-під сторожі; чим гостріше воно, тим скоріше й розвіюється. Тож дбаймо про те, аби приємним для нас був спогад про всіх, кого ми втратили. Ніхто ж охоче не повертається думкою до чогось такого, що його пригнічує. Щоправда, хай лиш навернеться на пам'ять саме ім'я когось із дорогих нам, утрачених,— тут же й кольне коло серця, але навіть той колький біль має в собі наче якусь насолоду. Недарма любив повторювати наш Аттал: "Пам'ять про покійних друзів приємна для нас так само, як терпкість деяких плодів, що й ваблять якраз тією терпкістю, як надто старе вино, чию гіркість смакуємо. Потім, із бігом часу, розпорошується все, що було для нас прикрим, і залишається відстояна, чиста насолода". Якщо вірити йому, то "думка про живих друзів — це наче насолода від меду чи печива, а згадка про тих, котрі відійшли від нас,— така ж насолода, але не без якоїсь гіркості. Зрештою, хто заперечуватиме, що саме та гіркість, що й легкої гостроти не позбавлена, збуджує шлунок?" Але я відчуваю по-іншому: для мене спогадування покійних друзів — це щось солодке, заспокійливе. Адже, коли вони були поряд, я готував себе до того, що можу втратити їх, а коли втратив, то мені здається, що й тепер вони поряд. Роби ж, мій Луцілію, так, як вимагає того твоя врівноваженість, годі тобі хибно тлумачити добродійність фортуни! Так, вона відібрала, але ж перед тим вона таки дала! Насолоджуймося спілкуванням із друзями, бо ж не знаємо, чи довго ще втішатись нам тією насолодою. Задумуймося над тим, як часто ми залишали їх, рушаючи у якусь далеку мандрівку; як часто, перебуваючи в одній і тій же місцевості, не зустрічалися з ними,— і зрозуміємо, що й за їхнього життя ще більше втрачено часу. Хіба стерпиш того, хто взагалі не зважав на друзів, а тепер він — перший плакальник; хто любить друга хіба тоді, коли його втратить? Ось такі й тужать так голосно саме тому, що бояться, аби хто не засумнівався, чи вони взагалі любили,— шукають запізнілих доказів свого почуття. Якщо маємо ще якихось друзів, то невелика, видно, наша заслуга перед ними, невисокої ми думки про них, раз усі вони не можуть бути для нас розрадою після втрати одного, якого ми поховали; коли ж він був єдиним нашим другом, то більшої кривди ми самі собі заподіяли, ніж нам — фортуна: вона відібрала нам одного друга, ми ж — не придбали жодного. Чи можна припустити, щоб той, хто спромігся на любов лишень до когось одного, міг аж надто сильно його любити? От, скажімо, грабівники зняли з когось єдину його туніку, а він, замість того, щоб озирнутись, чим захистити свої плечі від холоду, взявся оплакувати себе,— то хіба такий чоловік не видасться тобі останнім дурнем?.. Кого ти любив,— того поховав; шукай, кого б тобі полюбити! Розумніше замінити друга, ніж оплакувати. Те, що я приточу, вже перетерто, знаю, всіма язиками, але чи маю відмовитись від розумного слова тільки через те, що воно вже обійшло світ? Так ось: хто не може покласти край своїй тузі здоровим глуздом, то це зробить за нього сам час. Але яка ж то ганьба для розсудливої людини, коли порятунком од скорботи стає, врешті, втомленість тією скорботою! Я волію, щоб ти залишив свій біль, а не щоб він залишив тебе, і якомога скоріше перестань робити те, чого навіть за всього бажання ти б не міг робити довго. Наші предки встановили рік жалоби для жінок, і то не з тим, щоб вони так довго були в жалобі, а щоб не були в жалобі довше. Для чоловіків не встановлено жодного терміну, бо для них будь-який термін був би ганьбою. Але назви мені хоч одну з тих нещасних плакальниць, яких силоміць відтягують від похоронного вогнища, силоміць відривають від покійника, хоч одну, в якої б вистачило сліз не кажу на рік — хоча б на місяць. Ніщо так скоро не стає ненавистю, як туга; поки вона свіжа, то знаходить розрадника, а декого й притягує до себе, коли ж застаріла, то хіба що насміхатимуться з неї, і не без підстави: вона або вдавана, або просто безглузда.
Все це пишу тобі я — хто втратив найдорожчого мені Аннея Серена(2); я, хто його оплакував так невгамовно, що мене, на превеликий мій жаль, можна б зарахувати до тих, над ким горе таки взяло гору. Нині я засуджую свою поведінку й розумію найважливішу причину того побивання: я ніколи не думав про те, що він може вмерти раніше від мене. Одна лишень думка навивалася: він молодший, значно молодший — мовби фортуна слідкувала за черговістю. Тож постійно думаймо про те, що смертні не тільки ми, а й всі ті, кого любимо. Тоді я повинен був повторювати собі: "Мій Серен молодший, але що з того?.. Він мав би померти після мене, але може трапитися, що й переді мною". Я не робив цього, і фортуна вдарила мене зненацька. Тепер суджу так: усе довкіл — смертне, й нема для смертності встановленого порядку. Що може взагалі трапитися, те може й нині трапитися. Тож думаймо, найдорожчий Луцілію, над тим, що скоро й ми ступимо за ту межу, за яку зі сльозами відпроваджуємо покійного. І можливо,— якщо правдою є те, що кажуть мудреці, якщо на всіх нас чекає один пристанок,— то той, кого вважаємо втраченим, лише випередив нас.
Бувай здоров!
ЛИСТ LХІV
Сенека вітає свого Луцілія!
Вчора ти був з нами. Можеш дорікнути мені: хіба ж тільки вчора? Тому й додаю: "з нами", бо зі мною ти — завжди. Завітали друзі. Веселіше заструмував димок над покрівлею. Не такий, звісно, що клубочиться з кухні вельмож, лякаючи нічних сторожів, а скромний вісник прибулих гостей. Говорили, як то буває під час гостини, то про се, то про те; починали одним, закінчували іншим, аби лиш снувалась нитка милої бесіди. Читали й книгу Квінта Секстія-батька, видатної — якщо віриш мені — людини, стоїка, хоч сам він заперечує те. Скілько-то сили в ньому, скільки запалу! Клянусь богами, таке знайдеш не в кожного філософа: твори деяких — дарма що й славою втішаються — якісь безкровні. Повчають, сперечаються, силкуються на дотеп, а снаги не додають, бо й не мають її. Коли ж перечитаєш Секстія, скажеш: "От хто живе, росте, вільно дихає, височить над людьми! От хто залишає мене, переповнивши довір'ям!" При будь-якому настрої, читаючи його, повір, хочеться кинути виклик навіть найбільшій негоді, хочеться вигукнути: "Чому зволікаєш, фортуно? Нападай же! Глянь — я готовий!" Підводжу чоло, наче той, хто озирається, де б випробувати себе, де проявити б свою мужність:
Прагне, щоб дикий кабан серед тих звірят безборонних
Вийшов, запінений, з гір, або велет, лев рудогривий .
Хочеться долати щось, нелегку перемогу здобувати, гартуватися.
Секстій знаменитий ще й тим, що, вирисовуючи велич щасливого життя, не позбавляє тебе надії досягти його: знатимеш, як високо воно, але знатимеш і те, що при бажанні все-таки можна його здобути. Доброчесність допоможе тобі в цьому: будеш захоплюватися цим життям, а водночас — боротися за нього. Мені ж багато часу йде, звичайно, на самі роздуми над мудрістю: споглядаю на неї з таким подивом, з яким дивлюся й на весь світ, а його я бачу не раз немовби той глядач, який тільки що прийшов на виставу. Поважаю відкриття, які робить мудрість, поважаю самих відкривачів. Усе це миле мені, наче спадщина по багатьох предках. Для мене ж усе це придбано, для мене й опрацьовано! Але ж поставмо й себе на місце доброго батька родини; примножмо те, що отримали. Хай багатшим перейде цей спадок од мене до нащадків моїх. Багато ще не зроблено сьогодні, багато й залишиться незробленим. Буде до чого докласти рук тому, хто житиме й тисячі століть після нас. Припустімо, що наші предки все винайшли, всього дійшли, то навіть тоді новим буде для нас застосування цих набутків, їх дослідження, упорядкування. Скажімо, хтось залишив нам ліки для очей; нема потреби, отже, вишукувати нових — треба ці, що є, вміло застосовувати при різних обставинах і захворюваннях. Один засіб, наприклад, вигоює запалення очей, від іншого сходить пухлина повік; той — найкращий при якомусь пошкодженні й слізливості; цей — загострює зір. Потрібно все це знати, підмітити відповідну пору, належну міру їх застосування. Ліки ж від душевних недуг винайдені нашими предками; як ними користуватись і коли до них звертатися — це вже нам випало дослідити. Багато робили ті, які жили до нас, та всього, звісно, не доробили. І все ж їх треба поважати, складати їм шану нарівні з богами. Чому б мені не мати їх зображень для підбадьорення свого духу? Чому б я мав не святкувати день їх уродин? Чому б не мав закликати їх, сповнений пошани? Яку шанобливість я повинен мати для своїх учителів, з такою ж повинен схилятися в поклоні перед учителями всього роду людського, перед тими, хто щедрою рукою засіяв нам перші зерна всякого добра. Коли зустріну консула чи претора, то зроблю все, що, звичайно, належить робити, виявляючи пошану достойникам: зійду з коня, скину шапку й уступлю йому з дороги.