Сам він сердито відійшов до іншого стола, за яким сиділа його сестра. Містер Квіньйон стояв, поклавши руки в кишені і дивлячись у вікно, а я зупинився, дивлячись на них усіх.
– Девіде, – сказав містер Мердстон, – молодь у цьому світі повинна діяти, а не нидіти і байдикувати!
– Як це робиш ти, – додала його сестра.
– Джейн Мердстон, облиште це мені, будь ласка. Повторюю, Девіде, молодь повинна в цьому світі діяти, а не нидіти і байдикувати. Це особливо стосується юних хлопців твоєї вдачі, яка потребує великих поправок. Найкраща послуга такому хлопцеві – змусити його призвичаїтися до трудового життя, зігнути і зламати його характер.
– Бо впертість нам не потрібна, – мовила його сестра. – Її треба подолати. I вона мусить бути подолана! Буде подолана!
Він глянув на неї напівсхвально, напівдокірливо і вів далі.
– Мабуть, ви знаєте, Девіде, що я не багатій. Принаймні ви знаєте це відтепер. Ви вже дістали деяку освіту. Освіта коштує багато, та навіть коли б ні, і коли б я мав змогу вам її надати, я певен, що для вас не корисно бути в школі. Перед вами відкривається боротьба зі світом, і що скоріше ви почнете її, то краще.
Мабуть, тоді мені спало на думку, що я вже її почав, як то не прикро. А тепер я думаю, що може, ще ні.
– Ви щось чули про контору? – спитав містер Мердстон.
– Контору, сер? – повторив я.
– Про контору Мердстона й Грінбі, торгівля вином, – відповів він. Мабуть, вигляд у мене був збентежений, бо він поспішно продовжував:
– Ви чули розмову про контору або про підприємство, або про льохи, або про пристань, про щось таке?
– Здається, я чув про підприємство, сер, – сказав я, пригадуючи невиразні відомості про засоби існування їх із сестрою. – Але не знаю коли.
– Це байдуже, коли! – відказав він. – Містер Квіньйон керує цим підприємством.
Я шанобливо глянув на містера Квіньйона, який все ще дивився у вікно.
– Містер Квіньйон каже, що це підприємство дає роботу кільком хлопцям, і він не бачить жодних підстав, чому не могло б воно на таких самих умовах запропонувати роботу й вам.
– У хлопця немає, – зазначив містер Квіньйон глухим голосом, наполовину повертаючись до нас, – жодних інших перспектив, Мердстоне.
Містер Мердстон, зробивши нетерплячий, навіть розгніваний жест, закінчив, не зважаючи на слова містера Квіньйона:
– Ось які ці умови: ви зароблятимете достатньо, щоб забезпечити собі харчі та кишенькові гроші. За квартиру, яку ми вже винайняли, платитиму я. Так само і за прання вашої білизни.
– За моїми кошторисами, – втрутилась його сестра.
– Вас забезпечуватимуть також одягом, – сказав містер Мердстон, – бо ви будете неспроможні найближчим часом купувати його собі сам. Отже, тепер ви їдете з містером Квіньйоном до Лондона, Деві, щоб почати життя власним коштом.
– Коротко кажучи, вам забезпечили всі умови, – зазначила його сестра, – тож, будь ласка, виконуйте свої обов'язки як слід.
Хоч я добре розумів, що мета всієї цієї сцени була позбутися мене, я точно не пригадую, чи сподобалося мені це, чи налякало. У мене лишилося враження, що я не второпав і вагався між протилежними відчуттями. Та я й не мав часу привести до ладу свої думки, бо містер Квіньйон мав їхати вранці.
Гляньте на мене – вранці, у зношеному білому маленькому капелюсі, оповитому чорним крепом на знак жалоби за моєю матір'ю, в чорній куртці, в штанцях з грубого смугастого вельвету, що їх міс Мердстон вважала найкращою бронею для ніг, з усім своїм майном, що помістилося в маленьку скриньку, – самітна, всіма забута дитина (так мала б висловитися місіс Геммідж) у поштовій кареті, що відвозить містера Квіньйона до лондонського диліжанса в Ярмуті. Дивіться, як будинок і церква зменшуються, віддаляючись, як могилу під деревом заступають інші речі, і не височить уже шпиль над старим майданчиком для моїх ігор, і небо – порожнє.
XI. Я починаю жити власним коштом, і це мені не подобається
Тепер я добре знаю світ і майже втратив здатність дивуватися будь-чому; але навіть і тепер я не розумію, як мене, такого юного, могли так легко кинути напризволяще. Я був дитиною виняткових здібностей, дуже спостережливою, спритною, старанною, ніжною, вразливою фізично й душевно, і мене вкрай дивує, що ніхто й пальцем не ворухнув заради мене. Але так воно і було; і я, десятирічне хлоп'я, став маленьким працівником на службі у Мердстона і Грінбі.
Склад Мердстона і Грінбі стояв біля річки, в районі Блекфраєрс. Тепер це місце перебудовано, але тоді то був останній будинок на вузькій вулиці, що оминала пагорб і спускалася до річки; у кінці вулиці було кілька східців, з яких можна було сідати в човни. Будинок був ветхий і мав власну пристань, під час припливу його оточувала вода, під час відпливу – багнюка; і згори до низу він був повний щурів. Дерев'яні кімнати, обезбарвлені столітнім брудом і кіптявою, зотлілий паркет і сходи, писк і верещання старих сірих щурів у льохах, бруд та іржа – ці речі в моїй голові наче не з давноминулих років, а я бачу їх наживо. Вони стоять перед очима такі самі, як у ту лиху годину, коли я вперше опинився в цій установі, тримаючись тремтячою рукою за руку містера Квіньйона.
Мердстон і Грінбі торгували з різними купцями, але найважливішою галуззю їхньої торгівлі було постачання вина й горілки певним транспортним суднам. Я забув тепер, куди головним чином ішли ті кораблі, але, очевидно, деякі з них подорожували до Східної і Західної Індії. Від тієї справи вони мали величезну кількість порожніх пляшок. Кілька чоловіків і хлопців мусили переглядати ці пляшки проти світла, відкидати геть надбиті, полоскати й мити цілі. Коли порожніх пляшок не ставало, треба було клеїти етикетки на повні пляшки, затикати їх корками, запечатувати корки сургучем, пакувати готові пляшки в ящики. Я був одним з хлопців, що займалися цим.
Хлопців було троє, а разом зі мною – четверо. Моє робоче місце було в кутку складу, де містер Квіньйон міг бачити мене, коли йому заманеться підвестися зі свого стільця в конторі й глянути крізь вікно над столом. Сюди, в перший ранок мого життя власним коштом, покликали найстаршого з хлопців, щоб він показав мені мою роботу. Звали його Мік Вокер, на ньому був подертий фартух і паперовий ковпак. Він розповів мені, що його батько човняр і під час урочистого походу лордмера ходить у червоному вельветовому капелюсі. Він повідомив мене також, що нашим товаришем буде другий хлопець, якого він назвав якимсь дивним ім'ям: Розсипчаста Картоплина. Проте я з'ясував, що цей юнак не був охрещений тим іменем, а дістав його на складі – його так називали, бо обличчя в нього було бліде, як розварена картопля. Батько Картоплини був водопровідником і за сумісництвом служив пожежником в одному з великих театрів; там якісь юні родички Картоплини – очевидно, його сестрички – грали бісенят у пантомімах.
Жодні слова не спроможні змалювати приховані муки моєї душі, коли я потрапив у таке товариство – я порівнював цю компанію з товариством мого щасливого дитинства, не кажучи вже про Стірфорса, Тредльса та решту школярів; і я відчував, як руйнуються мої мрії вирости вченою та видатною людиною. Важко змалювати ті почуття, коли не залишилося надії, коли соромно за своє становище, коли серце щемить від розпачу, що день за днем поволі я забуду все, чого вчився, про що мріяв, що живило мою уяву й енергію, і ніколи вже більше не згадаю про це. Щойно Мік Вокер відходив від мене, я змішував сльози з водою, що нею полоскав пляшки; я ридав так, що серце моє рвалося від болю.
Годинник у конторі показував пів на першу, і всі почали готуватися до обіду, коли містер Квіньйон постукав у віконце з контори і поманив мене пальцем, наказуючи ввійти. Зайшовши туди, я побачив гладку особу середніх років, вбрану в коричневий сюртук, чорні панталони і до блиску начищені черевики, на голові цієї особи (на дуже великій і дуже блискучій голові) було не більше волосся, ніж на курячому яйці. Він обернув до мене широчезне обличчя. Одяг на ньому був зношений, але комірець сорочки був дуже пишний. Він носив хвацького ціпка з парою пошарпаних китиць на ньому і лорнетку, що висіла на його сюртуку, – згодом я переконався, що то була лише прикраса, бо він майже не дивився крізь неї, та коли й дивився, то нічого не міг побачити.
– Ось, – сказав містер Квіньйон, показуючи на мене, – це він.
– Ось, – сказав незнайомець; мене вразив його голос – він виказував поблажливість і такі ноти, наче він робить щось шляхетне, – мастере Копперфілд. Сподіваюся, що знайшов вас у доброму здоров'ї, сер.
Бог свідок, як погано я почувався; але в той час свого життя я не мав звички скаржитись, а тому відповів, що я почуваюся дуже добре і висловив сподівання, що так само почувається й він.
– Здоров'я моє, – сказав незнайомець, – хвала небові, цілком добре. Я дістав листа від містера Мердстона, в якому він зазначає, що хотів би винайняти кімнату в задній частині мого будинку, що наразі не зайнята, як, коротко кажучи, – сказав незнайомець, посміхаючись у несподіваному приступі відвертості, – як спальню для юного початківця, якого я тепер маю приємність… – і незнайомий помахав рукою, зануривши підборіддя в комірець.
– Це містер Мікоубер, – сказав містер Квіньйон.
– Еге! – підтвердив незнайомець. – Це моє прізвище!
– Містер Мікоубер, – пояснив мені містер Квіньйон, – знайомий містера Мердстона. Він бере замовлення для нас на комісію, коли йому щастить їх дістати. Містер Мердстон писав йому про квартиру для вас, і він прийме вас квартирантом.
– Моя адреса, – повідомив містер Мікоубер, – Віндзорський Вал, Сіті-Роуд. Я… коротко кажучи, – сказав містер Мікоубер, знову посміхаючись в приступі відвертості, – я живу там.
Я вклонився йому.
– Пройнятий враженням, – вів далі містер Мікоубер, – що ваша обізнаність з цією столицею ще не досить обширна і що ви маєте певні труднощі проникнення в таємниці сучасного Вавилона в напрямку до Сіті-Роуд, одним словом, – заявив містер Мікоубер у новому приступі відвертості, – що ви можете загубитись – я буду щасливий завітати сюди цього вечора й ознайомити вас з найближчим шляхом.
Я подякував йому від щирого серця, бо з його боку дуже люб'язно було взяти на себе такий клопіт.
– О котрій годині, – спитав містер Мікоубер, – маю я…
– Приблизно о восьмій, – відповів містер Квіньйон.
– Приблизно о восьмій, – повторив містер Мікоубер. – Бажаю вам усього найкращого, містере Квіньйон.