Звичайно сірі, холодні й суворі, вони тепер були теплі, ніжні й золотаві, і в них раз у раз спалахували й згасали іскринки, деколи заливаючи всю зіницю променистим світлом. Може, від того вони й ставали золотаві; але ті золотаві очі водночас вабили й наказували, манили й змушували, благали і свідчили, що в ньому захвилювала кров. Жодна жінка, а тим паче Мод Брустер не могла б цього не зрозуміти.
Її ляк перейшов на мене, і в цю мить найлютішого жаху, який лишень може людина відчути, я збагнув, яка вона стала мені дорога. Я зрозумів, що люблю її, і ця любов разом із жахом роздирали мені серце, примушуючи кров мою то холонути в жилах, то клекотіти; і тут я відчув, що якась недовідома сила проти моєї волі примушує мене глянути в очі Вовкові Ларсенові. Але він уже опанував себе. Золоті тремтливі вогники погасли. Його очі знову стали холодні, сірі й блискучі, він сухо вклонився і пішов геть.
— Я боюся! — прошепотіла вона, тремтячи. — Я так боюся!
Я також боявся і зовсім розгубивсь, відчувши, яка дорога для мене ця жінка. Та, взявши себе в руки, я здужав відповісти цілком спокійно:
— Все буде гаразд, міс Брустер, повірте мені, все буде гаразд.
Вона подякувала мені легенькою усмішкою, від якої шпаркіш забилося моє серце, і пішла трапом униз.
Довго я стояв там, де вона залишила мене. Я мусив з’ясувати собі, зважити те, що сталося зі мною.
Нарешті воно прийшло, кохання, і прийшло саме тоді, коли я найменше його сподівався, прийшло щонайневчас-ніше. Звичайно, розважаючи над життям, я завжди визнавав неминучість кохання, що має рано чи пізно об’явитись людині. Проте довгі роки самотності серед книжок не підготували мене до зустрічі з ним.
І ось воно прийшло! Мод Брустер! Пам’ять умить перенесла мене в минуле, до першої тоненької книжки на моєму столі, і я мовби навіч побачив цілий ряд таких самих книжок на своїй бібліотечній полиці. Як радісно я вітав появу кожної з них! Щороку виходило в світ по одній книжці, і щоразу то було свято для мене. Вони подавали мені вістку про споріднений дух. Досі їх приймав як друзів мій розум, але відтепер їхнє місце було й у серці в мене.
У серці? Дивне почуття опало мене. Я неначе збоку дивився на себе і не вірив у те, що сталося. Мод Брустер! Я, Гамфрі Ван-Вейден — "риб’яча кров", "нечула потвора", "демон аналізу", як охрестив мене Чарлі Ферасет,— і закоханий! Не знати чому мені враз пригадалася маленька нотатка в червоному томі біографічного довідника, і я сказав сам собі: "Вона народилася в Кембриджі, і їй двадцять сім років". І додав: "Двадцять сім років, і вона ще вільна й не закохана?" Але як я можу знати, що вона ще не закохана? І ревнощі, спалахнувши зненацька, поклали край усім сумнівам. Так, які тут іще сумніви! Я ревную — отже, кохаю. І жінка, що я її кохаю,— Мод Брустер.
Я, Гамфрі Ван-Вейден, закоханий! І знову сумнів опосів мене. І не тому, що я боявся кохання чи не хотів його. Навпаки, бувши переконаним ідеалістом, я завжди визнавав і звеличував кохання як щось найбільше в світі, мету й вершину буття, найвищу розкіш і щастя, якими лишень може сповнитися життя, щось найсподіваніше й найжаданіше. Та ось тепер, коли воно прийшло, мені не вірилося. Таке щастя не для мене. Це занадто прекрасно, занадто прекрасно, щоб бути правдою. Мені спали на думку рядки з Саймонсового вірша:
Серед жінок багато літ прожив я,
Та все шукав між них лиш вас, єдину.
Я давно покинув шукати. Воно було не для мене, це найбільше в світі щастя, так я гадав. Ферасет мав рацію: я був ненормальний, "нечула потвора", химерний книжник, здатний тільки до розумових утіх. І хоч був я ціле своє життя в оточенні жінок, я їх оцінював як естет, та й годі. Часом я справді вважав себе за якийсь виняток, за самітника, що зрікся і вічної, і скороминущої пристрасті, яку я так добре розумів у інших людях. А тепер воно прийшло. Не вимріяне, не провіщене, а таки прийшло. Я був наче в якомусь екстазі; від трапа я пішов уздовж палуби, шепочучи чудові рядки місіс Браунінг 18:
Серед коханих образів та мрій
Прожито літ життя мого чимало.
За друзів був мені цей любий рій,
Музика їхня ніжно колисала.
Але ще ніжніша музика вчувалася мені ту хвилину, і я став сліпий і глухий до всього навколо. Різкий голос Вовка Ларсена розбуркав мене з того захвату.
— Чого ви сюди претеся? — спитав він.
Я зайшов туди, де матроси фарбували борт шхуни, і трохи не перекинув цеберко з фарбою.
— Ви очманіли чи вас сонце напекло? — гримнув він.
— Ні, шлунок зіпсувався,— відповів я і пішов далі, мовби нічого й не трапилося.
РОЗДІЛ XXIV
Події, що відбулись на "Привиді" протягом якихось сорока годин після того, як я відкрив, що кохаю Мод Брустер, назавжди залишаться у мене в пам’яті як найяскравіші згадки мого життя. Проживши в супокої тридцять п’ять років, я тепер опинився на шляху найнеймовірніших пригод. Навіть уявити годі було, щоб у сорок годин життя могло вміститися стільки подій і перечувань. І не можу я зовсім затулити вуха, щоб не чути тоненького голосу моєї гордості, що каже мені: "Ти повівсь, коли зважити все, не так уже й погано".
Почалося ось із чого: за обідом Вовк Ларсен сповістив мисливців, що надалі вони їстимуть у кубрику. То була нечувана річ на промислових шхунах, де мисливців неофіційно дорівнювано до офіцерів. Він не став нічого пояснювати, але й так усе було зрозуміло. Горнер і Смок залицялися до Мод Брустер. Це було тільки кумедно й нітрохи не ображало її, а проте капітанові, очевидно, видалося неподобним.
Новину ту сприйнято мовчки, хоч решта четверо мисливців значуще подивилися на тих двох, що спричинилися до їхнього вигнання. Джок Горнер був людина спокійна і навіть узнаки нічого не дав, але Смок налився кров’ю і вже був розкрив рота заперечити. Вовк Ларсен пильно дивився на Смока, чекаючи, що той скаже, і в очах йому блищала криця. Одначе Смок так нічого й не вимовив.
— Ви щось хотіли сказати? — запитав грізно капітан.
То був виклик, але Смок не схотів прийняти його.
— Про що? — спитав він так невинно, що Вовк Ларсен спантеличивсь, а решта осміхнулися.
— Не знаю,— буркнув Ларсен,— Мені здалося, наче вам закортіло скуштувати кулака.
— За що? — незворушно спитав Смок.
Товариші Смокові тепер сміялися не криючись. Капітан міг би вбити його, і я певен, що тільки завдяки присутності Мод Брустер не пролилося крові. А втім, коли б не вона, то й Смок би не повівся так. Він був надто стриманий і обережний чоловік, щоб накликати на себе гнів Вовка Ларсена, коли той гнів міг окошитись на ньому не тільки лайкою. Я боявся, що зчиниться колотнеча, але вигук стерничого врятував усе.
— Дим на обрії! — почулося з відкритого люка.
— Де? — гукнув Вовк Ларсен.
— За кормою, сер.
— Чи то не росіяни? — озвавсь Летімер.
На ті слова всі мисливці занепокоїлись. Росіяни — це могло означати лише сторожове судно. Хоча мисливці погано орієнтувалися в морі, вони знали, що ми пливемо десь поблизу забороненої зони, а що Вовк Ларсен завзятий браконьєр — було кожному добре звісно. Всі погляди звернулись на нього.
— Не бійтеся, ми безпечні! — запевнив він їх, сміючись.— Поки що обійдеться без соляних копалень, Смоку. Але я вам ось що скажу: ставлю п’ять проти одного, що це "Македонія".
Ніхто не схотів закладатися з ним, і він повів далі:
— А оскільки так, ставлю десять проти одного, що нам не минеться битись.
— Е, ні, красно дякую,— відказав Летімер.— Мені не шкода програти, але якби ж була хоч якась надія на виграш. А хіба коли миналося без бою, як нам траплявся ваш братчик? Я ставлю двадцять проти одного, що й тепер так буде.
Всі оскірились, навіть капітан, і обід закінчився мирно— завдяки моїй особі, бо Ларсен по цій розмові завзявся мені дошкуляти: то брав мене на кпини, то хизувався зверхнім тоном, а я весь тремтів від ледь тамованої люті. Але я знав, що мушу стримувати себе задля Мод Брустер, і дістав за те винагороду, коли її очі зустрілися на мить з моїми і виразно промовили: "Кріпіться, кріпіться!"
Ми підвелися з-за столу і вийшли на палубу, бо кожен пароплав був жаданою розривкою серед одноманітної плавби; а припущення, що це Смерть Ларсен на "Македонії", ще й більше всіх зацікавило. Дужий вітер стихав, хвиля вже вляглася від учора, і можна було спускати шлюпки. Здобич обіцяла бути багата. Ще з передсвіту ми не бачили в морі ні одного котика, а тепер оце натрапили на табун.
Димок за кормою був ще далеко, за кілька миль, та поки ми спустили шлюпки, він дуже наблизився до нас. Шлюпки розсіялися по морю й узяли курс на північ. Час від часу ми бачили, як спускається вітрило, тоді до нас долітав ляскіт пострілу, й вітрило піднімалося знову. Котиків була сила-силенна, вітер затих, заходилось на добре полювання. Коли ми зайняли своє місце з завітряного боку від крайньої шлюпки, то побачили, що океан геть устелений котиками, ніби килимом. Навколо нас їх аж роїлося, я ще ніколи не бачив такого: по двоє, по троє, а то й цілими гуртами лежали вони, розпластавшись на поверхні води, і спали, немов ледачі цуценята.
Дим усе наближався; корпус і палубні надбудови пароплава вимальовувалися над обрієм дедалі виразніше. То справді була "Македонія". Я прочитав назву судна в бінокль, коли воно пройшло за якусь милю праворуч від нас. Вовк Ларсен із люттю в очах дивився в його бік; Мод Брустер також зацікавилась.
— Де ж та сутичка, що ви так упевнено віщували, капітане Ларсене? — весело спитала вона.
Він глянув на неї, осміхнувсь, і на мить його обличчя полагіднішало.
— А чого ви сподівалися? Що вони візьмуть нас на абордаж і поперерізують нам горлянки?
— Та чогось такого,— призналася Мод.— Самі розумієте, мисливці на котиків — це щось таке нове й дивне для мене, що я ладна сподіватися від них будь-чого.
Він кивнув головою.
— Маєте рацію, атож. Помилились ви лише в тому, що не сподіваєтеся ще гіршого.
— Ну, що ж може бути гірше, аніж поперерізати нам горлянки? — спитала вона з вельми наївним подивом.
— Пограбувати наші гаманці,— відповів він.— Нині людина тим життєздатніша, що більше грошей у неї в кишені.
— "Хто вкрав мій гаманець, украв лиш сміття жменю" 19,― зацитувала вона.
— Хто вкрав мій гаманець, той вкрав у мене право на життя,— відказав Ларсен.— Ось як воно тепер.