Починається з нападу на республіку, а закінчується пограбуванням проїжджих. Лантенак не визнавав бретонської війни — ні прийомів боротьби з ворогом в чистому полі, прихильником яких був Ларошжаклен, ні способів "лісної війни" Жана Шуана. Лантенак не хотів ні вандейщини, ні шуанства. Він хотів справжньої війни — використовувати для нападів селян, але спиратися на солдатів. Лантенаку потрібні були селянські банди для стратегії і солдатські полки — для тактики. Для несподіваних атак, засад і наскоків чудовими були, на його думку, ці сільські армії, що можуть миттю зібратися і враз розсипатися по кущах. Але вони були занадто текучі, нестійкі. В його руках вони були наче вода, яку не втримаєш. Він хотів створити міцну основу для цієї плинної і безладної війни, хотів долучити до дикої лісової армії регулярне військо, що стало б віссю для селянських виступів. Це була глибоко вірна і страшна думка. Якби вона здійснилась, Вандея стала б непереможною.
Але де взяти регулярне військо? Де взяти солдатів? Де взяти полки? Де взяти готову армію? В Англії. Звідси настирлива ідея Лантенака: дати змогу висадитись англійському десантові. Так капітулює партійна совість: за білою кокардою він не бачив червоного англійського мундира. Лантенак мав тільки одну думку: захопити клапоть побережжя і віддати його Піттові. От чому, дізнавшись, що в Долі немає республіканських військ, він кинувся туди, щоб закріпитися на Дольській горі, а значить і на побережжі.
Місце було обрано добре. Гармати з Дольської гори змели б Френуа, що лежав праворуч, і Сен-Брелад з лівого боку, не підпустили б Канкальську ескадру і очистили б для десанту весь берег від Ра-сюр-Куенон до Сен-Мелуар-дез-Онд.
Щоб здійснити цю вирішальну спробу, Лантенак привів з собою понад шість тисяч чоловік — все, що було найкращого в цих бандах, які він мав у своєму розпорядженні, і всю свою артилерію — десять шістнадцятифунтових кулеврин[114], одну восьмифунтову і одну чотирифунтову полкову гармату. Він думав поставити на Дольській горі сильну батарею, вважаючи, що тисяча пострілів із десяти гармат зробить більше, ніж півтори тисячі пострілів з п’яти гармат.
Успіх здавався безсумнівним. Він мав шість тисяч чоловік. Можна було побоюватися з боку Авранша тільки Говена, що мав півтори тисячі чоловік, а з Дінана — Лешеля. Лешель, щоправда, мав двадцять п’ять тисяч чоловік, але був на віддалі двадцяти льє. Отже, Лешель не становив загрози для Лантенака, а Говен хоч і був близько, мав малий загін. Додамо, що Лешель був дурень і згодам згубив свій двадцятип’ятитисячний загін на пустирях Круа-Батайля, заплативши за свою поразку самогубством.
Отже, Лантенак був певен в успіху. Його вступ у Доль був раптовий і швидкий. Маркіз Лантенак мав славу людини крутої, всі знали його немилосердність. Ніхто й не думав чинити опір. Перелякані жителі позамикалися в своїх домах. Шість тисяч вандейців розташувалися в місті по-сільському безладно, як на ярмарку, фуражирів не було, про постій ніхто не подбав, — розмістилися де попало, варили їжу під відкритим небом, ходили по церквах, замінивши рушниці на чотки. Лантенак з кількома артилерійськими офіцерами негайно поїхав оглядати Дольську гору, лишивши своїм заступником Гуж-ле-Брюана.
Цей Гуж-ле-Брюан залишив деякі сліди в історії. У нього було два прізвища: "Згуба синіх", дане за жорстокі розправи з патріотами, і "Іманус". Imânus — від старовинного нижньонормандського слова immanis, яке означає нелюдськи бридку істоту, демона, сатира, що наближається до божества по тому жаху, який вона викликає. В одному старому рукопису говориться: "d’mes daeux iers j’vis l’imânus" — "Вчора своїми очима я бачив Імануса". Гуж-ле-Брюана прозвали Іманусом, бо він був невимовно огидний на вигляд, вселяв жах самим своїм виглядом. Навіть старі люди Діброви нині вже не пам’ятають ні хто такий був Гуж-ле-Брюан, ні що означає "Згуба синіх". Але вони неясно пригадують Імануса. Це ім’я примішується до місцевих переказів. Про Імануса ще говорять у Треморелі та в Плюмога, селах, де Гуж-ле-Брюан залишив по собі криваві сліди. У Вандеї всі інші були дикуни, Гуж-ле-Брюан був варвар. Він, ніби кацик, був увесь татуйований хрестами й ліліями. На його лиці відбивалася його надприродно огидна душа, не подібна до будь-якої іншої людської душі. Він був хоробрий, як диявол, у бою і жорстокий, як сатана, після бою. В його серці якось сполучалися здатність до цілковитої відданості і до дикої несамовитості. Чи мислив він? Мислив, але так, як плазує змія — спірально. Він мав за вихідну точку героїзм і приходив до вбивства. Не можна зрозуміти, чим керувався він у своїх вчинках, що часом були грандіозними у своїй потворності. Він був здатний на найжахливіші несподіванки.
Звідси і це страхітливе прізвисько — Іманус.
Маркіз де-Лантенак покладався на його жорстокість.
І правда, жорстокість Імануса була надзвичайна. Зате в стратегії і тактиці він був слабшим і, можливо, маркіз зробив помилку, призначивши його своїм заступником. Так чи інакше, а він доручив Іманусу командування і нагляд за табором.
Гуж-ле-Брюан, більш солдат, ніж командир, міг скоріше вирізати цілий клан, ніж охороняти місто. Проте він усюди виставив варту.
Увечері маркіз де-Лантенак, оглянувши місце, де він збирався встановити батарею, і повертаючись у Доль, почув раптом гарматний постріл. Він придивився. Червоний дим підіймався над головною вулицею. Стався раптовий напад. У місті йшов бій.
Маркіза нелегко було здивувати, проте він був вражений несподіванкою. Хто б це міг бути? Тільки не Говен. На вчетверо дужчих не нападають. Може, це Лешель? Але стільки пройти?.. Поява Лешеля була неймовірна, поява Говена — неможлива.
Лантенак пришпорив коня. По дорозі він зустрічав людей, які втікали з Доля. Вони не тямилися з страху і на його запитання тільки кричали: "Сині! Сині!" Коли Лантенак добрався до міста, становище було дуже погане.
От що сталося.
III. МАЛЕНЬКІ АРМІЇ І ВЕЛИКІ БОЇ
Увійшовши в Доль, селяни, як уже говорилося, розсипалися по місту, кожен куди схотів. Так буває, коли підкоряєшся "з дружби", як казали вандейці. Така дисципліна створює героїв, але не солдатів. Вандейці поставили свої гармати та ящики з боєприпасами під склепіння старого ринку, а самі заходилися їсти, пити й перебирати чотки. Потім полягали покотом просто на вулиці, захарастивши її всю і не дбаючи про охорону. Коли зайшла ніч, більшість із них поснули, поклавши голови на свої торби. З деякими були і їхні жінки, бо бретонські селянки часто йшли за чоловіками; у Вандеї вагітні жінки бували шпигунками.
Липнева ніч була тепла й тиха; зорі сяяли в чорно-синій безодні неба. Увесь цей бівуак, що скидався більше на караван, який спинився на ночівлю, ніж на військовий табір, почав мирно дрімати. Раптом ті, що не встигли поснути, побачили при світлі зірок жерла трьох гармат, наставлених прямо на них з одного кінця великої вулиці.
Це був Говен. Він зненацька захопив варту, увійшов у місто і зайняв своєю колоною край вулиці.
Один із селян підвівся, крикнув: "Хто йде?" і вистрелив з рушниці. Відповіддю був постріл з гармати. Потім знялася шалена стрілянина з рушниць. Вся поснула ватага враз схопилася. Жорстокий удар. Заснути під зорями, а прокинутися під гарматними ядрами.
Перший момент був жахливий. Немає нічого трагічнішого, як метушня переляканого натовпу. Вандейці кинулися до зброї, вони кричали, бігли, багато з них падало. Захоплені зненацька, люди не тямили, що роблять, стріляли в своїх. Сполохані люди вибігали з будинків, потім поверталися назад, знову вискакували і безглуздо тупцяли в самій середині колотнечі, збільшуючи розгардіяш. Батьки кликали дітей і одне одного, діти кликали батьків. Все перемішалося в цьому зловісному нічному бою. Кулі з свистом прорізали темряву ночі. З усіх кутків лунали постріли. Дим оповивав це загальне безладдя, яке ще збільшувалося від тиску фургонів та возів. Перелякані коні іржали, брикались, ставали цапа. Поранених топтали, з землі лунали розпачливі зойки й стогони. Деякі сторопіли з жаху. Офіцери й солдати шукали одні одних. І поряд з усім цим — дивна тупа байдужість. Якась жінка годувала груддю немовля, сидячи біля стіни, до якої притулився її чоловік; у чоловіка була перебита нога, проте він, хоч стікав кров’ю, стріляв навмання в темряву, спокійно заряджаючи свій карабін. Деякі, лежачи на животі, стріляли з-під возів. Часом здіймався дикий галас. Але все покривав грім гарматних вибухів.
Здавалось, ніби рубають ліс: люди, як дерева, падали один на одного. Військо Говена, стоячи за прикриттям, стріляло влучно і майже не мало втрат.
Тимчасом відважна, хоч і безладна ватага селян опам’яталася і взялася до оборони. Вони зібралися біля ринку — кам’яної озії з цілим лісом колон. Тут вони підбадьорилися — все, що нагадувало ліс, надавало їм певності. Іманус, скільки міг, старався заступити відсутнього Лантенака. У них була артилерія, та, на великий подив Говена, вони не стріляли з гармат. Це сталося тому, що артилерійські офіцери пішли з маркізом оглядати Дольську гору, а решта не знала, як орудувати кулевринами та іншими гарматами. Зате вони обсипали кулями синіх, що стріляли в них з гармат. На картеч вандейці відповідали пострілами з рушниць. Тепер вони мали прикриття. Зібравши всі вози, ящики, прикотивши бочки, які були в ринку, селянські бунтарі спорудили своєрідну барикаду з просвітами для карабінів і розпочали убійчий огонь. Все це робилося швидко. За якісь чверть години ринок перетворився в неприступну фортецю.
Становище ставало для Говена серйозним. Це раптове обернення ринку на фортецю було для нього несподіваним. Селяни засіли там густою масою. Говенові вдалося зненацька їх захопити, але не розбити. Він зліз з коня. Міцно стискаючи в руці шпагу, Говен стояв, освітлений факелом, що палав на його батареї, і, схрестивши руки на грудях, уважно вдивлявся в темряву. Його висока освітлена постать була мішенню для оборонців барикади, але він не думав про це, не помічав, що круг нього роєм літають кулі.
Проти карабінів Говен мав гармати, а ядро завжди бере, кінець кінцем, гору над кулею. Перемагає той, хто має артилерію, його батарея мала добру обслугу і забезпечувала його перевагу.
Раптом наче блискавка сяйнула з-за темної барикади, пролунав удар грому, і ядро пробило стіну будинка над головою Говена.