Ти вже подурнішав, не розумієш жартів. Ще бракує, щоб ти повірив у свою шагреневу шкіру...
Рафаель, боячися глузів, мовчав серед того збориська, пив без міри й напився п'яний, щоб хоч на часину забути про свою згубну молодість.
III. Агонія
У перших числах грудня вулицею Варен ішов під зливою сімдесятирічний дід; піднімаючи голову біля кожного будинку, він наївно, мов дитина, і самозаглиблено, мов філософ, розшукував, де живе маркіз Рафаель де Валантен. Боротьба владної вдачі з тяжкою скорботою полишила виразний слід на його обличчі, облямованому довгими сивими пасмами, висохлому, як старий пергамент, що жолобиться над вогнем. Коли б якийсь художник зустрів цю дивну постать у чорному, худу, кощаву, то він би, прийшовши до своєї майстерні, відтворив би її в альбомі й підписав: "Поет-класик у пошуках рими". Знайшовши потрібний номер, цей воскреслий Ролен87 тихо постукав у двері розкішного особняка.
— Пан Рафаель дома? — спитав старий у швейцара в лівреї.
— Маркіз нікого не приймає,— відповів швейцар, запихаючи в рот кусман хліба, спершу вмочивши його в велику чашку кави.
— Його карета тут,— заперечив старий, показуючи на пишний екіпаж, що стояв біля під'їзду, під різьбленим дерев'яним дашком у подобі шатра.— Він зараз виїздить, я його зачекаю.
— Ну, діду, так ви можете прождати до ранку, карета весь час стоїть напоготові для маркіза,— сказав швейцар.— Будь ласка, йдіть собі: адже я позбудуся шестисот франків довічної пенсії, коли хоч раз самовільно впущу в дім когось чужого.
В цю хвилину високий літний чоловік, убранням схожий на міністерського кур'єра, вийшов з передпокою й швидко збіг униз, змірявши поглядом сторопілого прохача.
— А втім, ось пан Жонатас,— сказав швейцар,— побалакайте з ним.
Двоє старих людей, скоряючись, мабуть, почуттю взаємної симпатії, а може, й цікавості, зійшлись посеред просторого подвір'я на круглій площинці, де між кам'яних плит пробивалася трава. В домі стояла жаска тиша. При погляді на Жонатаса мимоволі хотілось проникнути в таємницю, якою дихало його обличчя, таємницю, про яку промовляла кожна дрібничка в цьому похмурому домі. Першою турботою Рафаеля, після того як він отримав дядькову величезну спадщину, було відшукати свого старого відданого слугу, бо на нього можна було покластися. Жонатас заплакав від щастя, побачивши Рафаеля; адже він гадав, що розпрощався з молодим паном навіки; і як же зрадів він, коли маркіз поклав на нього високі обов'язки управителя! Старий Жонатас був посередником між Рафаелем і рештою світу. Верховний розпорядник маєтку свого пана, сліпий виконавець його невідомого задуму, він був ніби шостим чуттям, за допомогою якого життєві бурі доходили до Рафаеля.
— Мені треба поговорити з паном Рафаелем,— сказав старий Жонатасові, зійшовши на ґанок, щоб сховатись від дощу.
— Поговорити з паном маркізом? — вигукнув управитель.— Та він і зі мною майже не розмовляє, а я ж був його молочним батьком!
— Так і я ж його молочний батько! — закричав старий.— Ваша дружина колись годувала його груддю, а я вигодував його молоком муз. Він мій вихованець, моє дитя, carus alumnus*. Я сформував його розум, я викохав його мислення, розвинув його таланти — смію сказати, на власну честь і славу! Хіба це не один із найпримітніших людей нашої доби? Під моїм керівництвом він учився в шостому класі, в третьому і в класі риторики. Я його вчитель.
* Дорогий учень (латин.).
— А, то ви пан Порріке?
— Атож! Але...
— Тс! Тс! — сикнув Жонатас на двох кухарчуків, що порушили монастирську тишу, яка панувала в домі.
— Слухайте, а може, маркіз хворий? — провадив учитель.
— Ох дорогий пане Порріке, Бог один знає, що скоїлося з маркізом,— відповів Жонатас.— Та ж у всьому Парижі не знайдеться й двох таких домів, як наш. Розумієте? Двох домів. Далебі, не знайдеться. Цей дім належав герцогові, перові, і маркіз наказав його купити. Тільки на обставу витратив триста тисяч франків. А це ж великі гроші! Зате вже кожна річ у нашому домі — просто диво. "Добре,— подумав я, коли побачив усю цю пишноту.— Це як у їхнього покійного дідуся! Молодий маркіз прийматиме в себе все місто й двір!" Та де там!.. Він не захотів нікого бачити. Дивним життям він живе, розумієте, пане Порріке? Невблаганним життям. Щодня встає о тій самій годині. І ніхто, крім мене, не сміє ввійти до нього в кімнату. Я відчиняю двері о сьомій, що влітку, що взимку. Такий дивний звичай у нас заведено. Входжу й кажу: "Пане маркізе, пора вставати й одягатись". Маркіз устає й одягається. Я мушу подати халат; йому їх шиють завжди однакові, однакового крою, з однакової тканини. Один зноситься — я повинен замовити другий, тільки щоб маркіз не мусив нагадувати про новий халат. І придумає ж! Ну що ж, любому хлопчикові можна витрачати хоч тисячу франків на день, от і робить, що хоче. Та я ж його так люблю, що, як ударить по правій щоці, підставлю ліву! Накаже зробити щось якнайважче — зроблю, аякже! Але клопотів у мене стільки, що світа білого не бачу. Газети він, звісно, читає. Наказав класти їх щодня на те саме місце, на той самий стіл. В ту саму годину власноручно голю його, і руки не тремтять. Кухар позбудеться довічної пенсії в тисячу франків, коли сніданок не стоятиме перед маркізом рівно о десятій уранці, а обід — рівно о п'ятій. І це невблаганно. Меню на кожен день складено на рік наперед. Маркізові й побажати нема чого. Як з'являться полуниці — йому подають полуниці, перша макрель, яку тільки привезли до Парижа,— в нього на столі. Меню надруковане, він ще зранку знає, що буде на обід. Одягається щодня в ту саму годину, вбрання й білизна завжди такі самі, й кладу я їх, розумієте, на те саме крісло. Я маю ще стежити за тим, щоб і сукно було однакове, при потребі, якщо сурдут, скажімо, приноситься, я маю принести новий, а маркізові про це й слова не казати. Коли година гарна, я входжу й кажу: "Може, проїдетесь?" Він відказує: "Так" або "Ні". Надумає проїхатись — коней чекати не треба: вони весь час запряжені й кучерові невблаганно наказано сидіти з батогом у руці — от, бачите ж. Після обіду маркіз сьогодні їде в Оперу, завтра в Іта... Ой ні, в Італійському театрі він ще не був, я дістав ложу щойно вчора. Потім, рівно об одинадцятій, повертається й лягає. Коли нічим не зайнятий, то все читає, читає, читає, і спало йому, бачте, на думку ось що. Мені наказав першому читати "Вісник книгарства" й купувати нові книжки — як тільки надійдуть у продаж, того ж дня маркіз їх знаходить у себе на каміні. Я одержав розпорядження входити до нього щогодини — наглядати за каміном і за всім, і щоб йому нічого не бракувало. Дав він мені вивчити напам'ять книжечку, а там записані всі мої обов'язки — катехізис, та й годі. Влітку витрачаються цілі гори льоду, бо в кімнатах повітря має бути завжди однаково прохолодне, а свіжі квіти мають стояти всюди цілий рік. Він багатий! Він може витрачати тисячу франків щодня, може задовольняти всі свої примхи. Бідолаха так довго жив в убозтві! Нікого не кривдить, м'який як віск, ніколи слова не скаже — зате вже, правда, вимагає, щоб було тихо в саду і в домі. І ніяких бажань у мого пана не буває, все йде йому в руки само, тільки на очі потрапить, і все. І він має рацію: слугам тільки-но попусти, все піде шкереберть. Я йому кажу, що він має робити, і він слухається. Ви не повірите, до чого воно в нього доходить! Покої у нас ідуть отією, як її... анфіладою. Відчиняє, скажімо, двері зі спальні або з кабінету — трах! Решта дверей відчиняються самі, такий механізм. Він може обійти весь дім і жодних зачинених дверей не натрапить. Це й йому зручне та приємне, і нам добре. А скільки воно коштує! Одне слово, пане Порріке, дійшло до того, що він мені сказав: "Жонатасе, ти маєш про мене дбати, як про немовля". Про немовля! Атож, пане, так і сказав: про немовля. "Ти за мене думатимеш, що мені треба". Виходить, я — розумієте? — ніби пан, а він ніби слуга. Нащо воно? Е, що там балакати! Цього ніхто на світі не знає, тільки він сам та Бог. Невблаганне діло...
— Він складає поему! — вигукнув старий учитель.
— Ви так гадаєте? Адже це каторжна праця — складати вірші! Але не схоже на те. Він часто каже, що треба жити бруслинним життям. Ось учора, пане Порріке, він, одягаючись, глянув на тюльпан і каже: "Оце моє життя... Я живу бруслинним життям, бідний Жонатасе!" А хто каже, що в нього манія. Невблаганне діло!
— Все мені доводить, Жонатасе,— сказав учитель поважним, повчальним тоном, який викликав у старого слуги глибоку пошану,— що ваш пан працює над великим твором. Він заглиблений у поважні думки й не хоче, щоб йому перешкоджали турботи повсякденного життя. За розумовою працею геніальна людина забуває про все. Якось знаменитий Ньютон...
— Хто? Ньютон? — перепитав Жонатас.— Я такого не знаю.
— Ньютон, великий геометр,— провадив Порріке,— двадцять чотири години думав, зіпершись на стіл; а коли другого дня вийшов із задуми, йому здалося, що це вчорашній день, ніби він проспав... Я піду до нього, до любого свого хлопчика, я йому придамся...
— Стійте! — гукнув Жонатас.— Хай би ви були французьким королем — звісно, колишнім,— і то б ви ввійшли тільки через мій труп, виламавши двері. Та ось що, пане Порріке: я піду скажу йому, що ви тут, і спитаю, чи впускати вас. Він мені відповість "так" або "ні". Я ніколи не питаю: "Може, хочете чогось? Може, бажаєте того чи того?" Ці слова мені сказано забути. Якось одне в мене вихопилось, то він розсердився: "Ти що,— каже,— смерті моєї хочеш?"
Жонатас покинув старого вчителя в передпокої, кивнувши, щоб не йшов за ним, але невдовзі повернувся із ствердною відповіддю й повів поштивого старого через розкішні покої, всі двері в яких стояли навстіж. Порріке здалеку помітив свого учня: той сидів коло каміна. Закутавшись у халат з лапатим візерунком, сидячи в глибокому кріслі, Рафаель читав газету. Крайній ступінь меланхолії відбивався в хворобливій позі розслабленого тіла, на чолі, на всьому обличчі, блідому, як зниділа квітка. Якась жіночна зграбність, а також дивацтва, властиві багатим хворим, були помітні в ньому. Як у гарненької жінки, руки його були білі, м'які й ніжні. Біляве поріділе волосся витончено-кокетливо кучерявилось на скронях.