Тим більше, що Дюме, цей другий батько Модести, зразу по приїзді патрона покинув службу в Гобенгеймовій конторі, сказавши:
— Я буду управителем у свого полковника, і весь свій статок, крім тієї частини, яку схоче залишити собі дружина, заповім дітям моєї любої Модести.
І кожному у Гаврі спало на думку очевидне запитання, що його вже колись ставив собі Латурнель: який же статок у Шарля Міньйона? Мабуть, величезний, якщо частина, виділена Дюме, становить шістсот тисяч франків, і Дюме ще й збирається служити в нього управителем?
— Міньйон прибув на власному кораблі, навантаженому індиго,— говорили на біржі.— Вартість цього вантажу, не враховуючи вартості корабля, перевищує суму, якою він визначає свій статок.
Полковник не захотів звільняти слуг, яких ретельно підібрав під час своїх мандрів, і йому довелося на півроку взяти в оренду дім біля підніжжя Інгувільського пагорба, бо в нього служили камердинер, кухар і кучер — ці двоє були негри — та ще мулатка і два мулати, на чию вірність він міг покластися. Кучер підшукував верхових коней для свого хазяїна та його дочки, а також запряжних — для коляски, в якій приїхали до Гавра полковник і лейтенант. Цей модний екіпаж Шарль Міньйон придбав у Парижі, й на його дверцях красувався герб де Лабасті з графською короною. Про всі ці подробиці, малозначущі в очах людини, яка чотири роки прожила серед неймовірної розкоші, що нею оточують себе багатії Індії, гонконгські купці та англійці в Кантоні, на всі лади просторікували торговці Гавра, жителі Гравіля та Інгувіля. За п'ять днів поголос прокотився по всій Нормандії із швидкістю вогню, що біжить по доріжці, посипаній порохом.
— Шарль Міньйон повернувся з Китаю мільйонером,— говорили в Руані,— і кажуть, він став графом під час своєї подорожі?
— Але ж він походить з роду графів де Лабасті,— докидав співрозмовник.
— Отже, ліберала, який протягом двадцяти п'яти років носив ім'я Шарля Міньйона, тепер кличуть "ваша світлість"? Куди, питаю я вас, ми йдемо?
Ось так, незважаючи на мовчанку батьків та друзів, Модеста здобула славу найбагатшої в Нормандії спадкоємиці, й тоді всі раптом помітили її високі переваги. Тітка й сестра герцога д'Ерувіля підтвердили при всіх гостях, які зібралися в одній з аристократичних віталень у Байє, право Шарля Міньйона на титул та герб графа де Лабасті, що належали кардиналові Міньйону, чия шапка й китиці, як пощастило з'ясувати, були зображені у вигляді шолома та щитотримачів на цьому гербі. Тітка й сестра герцога якось бачили панну де Лабасті, коли гостювали у Вількенів, і тоді ж таки подумали про главу свого збіднілого роду.
— Якщо панна де Лабасті так само багата, як і вродлива,— сказала тітка молодого герцога,— її вважатимуть найкращою партією в провінції. І принаймні вона дворянка, ця дівчина!
Останнє зауваження було шпилькою на адресу Вількенів, з якими д'Ерувілі так і не змогли домовитися, незважаючи на те, що принизили себе до відвідин їхнього дому.
Такими були дрібні події, внаслідок яких на сімейній сцені мала виступити третя дійова особа — всупереч законам жанру, що їх розробили Арістотель і Горацій98. Але портрет та біографія цього героя, що так пізно з'явився на сторінках нашого роману, не затягнуть оповіді, з огляду на його незначущість, бо герцог займе тут не більше місця, ніж у історії Франції.
Його ясновельможність герцог д'Ерувіль, плід пізнього шлюбу останнього правителя Нормандії, народився 1796 року у Відні під час еміграції. Старий маршал, батько нинішнього герцога, повернувся до Франції 1814 року разом з королем і помер 1819 року, так і не встигши одружити сина, хоча той був уже герцогом Нівронським. Батько залишив йому в спадок лише величезний замок д'Ерувіль, парк, кілька службових будівель та ферму, яку йому пощастило викупити,— усе це давало п'ятнадцять тисяч річного прибутку. Людовік XVIII99 надав молодому герцогові звання обер-шталмейстера, а за Карла X100 він став, крім того, отримувати дванадцять тисяч франків пенсії, дарованої збіднілим перам Франції. Але що означали для герцогської родини платня обер-шталмейстера та двадцять сім тисяч річного прибутку? Правда, в Парижі молодий герцог користувався королівськими каретами й жив у палаці на вулиці Сен-Тома-дю-Лувр, біля королівської стайні, але всю свою платню він витрачав узимку — на життя в Парижі, а двадцять сім тисяч франків — улітку, на життя в Нормандії. Але якщо такий вельможа досі лишався парубком, то винна в цьому була насамперед його тітка, яка, мабуть, ніколи не читала байок Лафонтена. Вимоги у старої панни д'Ерувіль були надмірні й вочевидь суперечили духу сучасності, бо зубожілі носії гучних імен не могли знайти багатих спадкоємиць серед вищої французької аристократії, і так вельми стурбованої долею своїх синів, яких розоряв закон про рівний розділ спадщини. Щоб вигідно одружити молодого герцога, треба було налагодити взаємини з багатими банкірами, а пихата представниця роду д'Ерувіль усіх їх відштовхувала своїми дошкульними випадами. На початку Реставрації101, з 1817 по 1825 рік, стара панна наполегливо шукала для свого племінника наречену з мільйонним посагом, і все ж таки вона відмовилася від дочки банкіра Монжено, хоча нею цілком задовольнився пан де Фонтен. Навіть після того, як з її вини було пропущено чимало блискучих нагод, вона вирішила, що багатство Нусінгенів надто сумнівного походження й не пішла назустріч шанолюбним намірам пані де Нусінген, яка мріяла зробити свою дочку герцогинею. Прагнучи відновити колишній блиск роду д'Ерувілів, король сам підготував цей шлюб, і коли він не вдався, прилюдно обізвав панну д'Ерувіль старою дурепою. Таким чином, тітка виставляла племінника в кумедному світлі, та він і сам давав чимало підстав для насмішок. Справді, коли в людському суспільстві зникає щось велике, після нього залишаються крихти або "вишкребки", як висловлювався Рабле, і таких огризків у наші часи можна бачити аж надто багато серед французького дворянства. В цій довгій повісті звичаїв ні духівництву, ні дворянству не доведеться нарікати, що про них забули. Ці дві могутні й суспільно необхідні сили в ній представлені добре. Але для нас означало б відмовитися від славного звання історика і виявити упередженість, якби ми не показали тут виродження давньої аристократії з тією самою безсторонністю, з якою змалювали тип емігранта в особі графа де Морсофа ("Лілея долини") і втілення дворянського шляхетності в особі маркіза д'Еспара ("Справа про опіку"). З якої ж причини рід д'Ерувілів, людей сильних, відважних і гордих, рід, який дав королівству знаменитого маршала, церкві — кардиналів, династії Валуа — полководців, а Людовіку XIV — відчайдушних сміливців, закінчувався тепер миршавим здохляком, меншим на зріст, ніж Буча? Таке запитання часто ставиш собі в паризьких вітальнях, коли лакей оголошує одне з найвідоміших імен Франції і заходить кволий хирляк у чому тільки душа держиться! — або немічний дід, якому нема й тридцяти років, або одне з тих дивних створінь, у яких дуже важко помітити чи бодай уявити хоч одну рису, що свідчила б про колишню велич. Марнотратство та оргії в часи похмурого царювання Людовіка XV, коли кожен дбав тільки про себе, сприяли виникненню цього жалюгідного покоління, і тільки манери цих людей ще нагадують про високі якості, що зникли навіки. Зовнішній полиск — єдина спадщина, яку зберегло дворянство. І ту байдужість — за рідкими винятками,— серед якої загинув Людовік XVI, можна пояснити сумними наслідками володарювання маркізи де Помпадур102. Обер-шталмейстер, білявий, блідий і тендітний молодик з голубими очима, не був позбавлений розуму й певної шляхетності. Але невеличкий зріст і прорахунки тітки, яка змусила його даремно упадати коло Вількенових дівчат, розвинули в ньому надмірну боязкість. Одного разу рід д'Ерувілів уже мало не припинився зі смертю недоноска (див. "Прокляте дитя" у "Філософських етюдах"). Але "великий маршал" — так називали в роду д'Ерувілів того предка, якому Людовік XIII дарував титул герцога — одружився у віці вісімдесяти двох років і, завдяки цьому, рід його не згас. Щодо молодого герцога, то він любив жінок, але надто їх шанував, надто схилявся перед ними, обожнював їх і почував себе вільно лише з тими, які не заслуговували пошани. Через свою вдачу він став вести подвійне життя: стомлюючись від шанобливого обожнювання, якому віддавався у вітальнях, чи, точніше, в будуарах Сен-Жерменського передмістя, він надолужував своє з жінками легко доступними. Його звички, маленький зріст, хворобливе обличчя, голубі очі, в яких часто світився захоплений вираз, сприяли насмішкуватому ставленню до нього, ставленню несправедливому, бо, зрештою, він був делікатний і досить розумний, але його розум, позбавлений блиску, проявлявся лише тоді, коли він почував себе невимушено. Отож Фанні Бопре, актриса, яку вважали його близькою подругою,— хоча її дружба обходилася герцогові недешево,— казала про нього: "Він схожий на добре вино, але так надійно запечатане, що зламаєш штопор, коли почнеш витягати корок!"
Прекрасна герцогиня де Мофріньєз, яку обер-шталмейстер міг обожнювати лише здалеку, нагородила його жартом, який, на біду герцога, передавали від уст до уст, як і кожне вишукане лихослів'я:
— Він нагадує мені,— сказала герцогиня,— гарно оброблений діамант, який більше показують, аніж носять, і тому він завжди лежить у футлярі.
Усе в ньому смішило добродушного Карла X, навіть посада обер-шталмейстера, що ніяк не відповідала його зовнішності, хоч герцог д'Ерувіль і був чудовим верхівцем. Деяких людей іноді починають цінувати надто пізно— як і деякі книжки.
Модеста бачила герцога д'Ерувіля під час його безрезультатного гостювання у Вількенів і щоразу, коли вона дивилась на нього, їй мимоволі спадало на думку все те, що про нього казали. Але вона розуміла, що в її становищі залицяння герцога д'Ерувіля давало їй значні переваги — дозволяло почувати себе цілком незалежною щодо обох Каналісів.
— Я не бачу підстав відхиляти женихання герцога д'Ерувіля,— сказала вона Латурнелю.— Незважаючи на нашу бідність,— провадила вона, лукаво глянувши на батька,— мене вважають за багату спадкоємицю.