— Не розумію, чому, коли все це сталося, він не прийшов спитати поради в замку?
Отак говорячи, вона все тарабанила в двері рукою, вибивала по них перснями і роздратовано пристукувала кінчиком туфля. !
— Він у мене ще дістане нагінку від архієпіскопа! —
заявила баронеса. І
І і
Після своїх п'ятдесяти років життя баронеса зберігала залишки вроди, які разом з усвідомленням її уявлювано-го покликання на землі надавали їй гордого й владного вигляду. Рішуче викресливши з історії революцію, вона обходилася з поселенцями долин круг замку так, ніби її родові повернено лей і ці поселенці відбували кріпаччину, що було б законним відновленням випробуваного історією ладу, який ставив кожного на своє місце.
Гарна й сильна жінка, сто шістдесят два сантиметри на зріст, баронеса була від двадцяти до сорока семи літ досить тілистою істотою, що мала білу шкіру, очі"— немов справжні магніти, уста, які свідчили про бурхливу пристрасність, та чарівні гнучкі стегна. В цій гнучкості стегон замилувано вбачали владність і марнославство, і те, що в когось іншого здавалося б неподобством, у неї, завдяки шляхетному походженню, вважалось добропристойною невимушеністю високородної панії, підбарвленою зухвальством. Бездоганно' посаджений на дужі стегна пружний таз був найбільшою привабою цієї амазонки в часи, коли канрни жіночої вроди визнавали тільки класичну повноту. Що ж до бюста Альфонсини в ту добу корсетів, то окрасою її були чарівні перса, високі, й обтягнені відкритим корсажем, воістину кошик з двома рідкісними плодами. Однак це спокусливе тіло належало шляхетній особі і вульгарного панібратства не терпіло. Цю відмінність відразу відчували всі чоловіки. І тільки найсміливіші наважувались, та й то трепетно, підступати до цієї королеви, яка зухвало читала в поглядах страдників, чим можуть вони прислужитися для її примхливого задоволення. Отака була баронеса, ця невтомна амазонка, що двадцять сім років свого життя 'майже повністю присвятила коханню.
Ось деякі визначні події в житті цієї гордовитої особи. У двадцять років Альфонсина д'Ейшодаль д'Азен, з вельми старовинного роду з-під Гренобля (що претендував на походження від Маргарити де Сассенаж, яка була коханкою Людовіка XI й подарувала йому доньку), тільки страшенно зубожілого, вийшла заміж за барона Гі де
Куртебіша, старшого від неї на вісімнадцять років, досить таки підтоптаного, але ще дуже багатого, дарма що ввесь свій дорослий вік він робив самі тільки дурниці. Гі де Куртебіш (Бібіш для своїх близьких) провадив у Парижі марнотратне життя гультяя, утримуючи на великі гроші таку собі Лору Толледу, знамениту напівсвітську жінку, яка його сто разів висміяла (але такий уже був його смак) і вела до розорення, раз у раз підстібуючи своїм презирством. Красуня Альфонсина йому відразу видалася ще імпозантнішою за його Лору, та ще й з тією перевагою, що її можна було показувати всюди у вищому світі. Крім того, за непереборну спокусу правив йому владний вигляд дівчини, бо барон слабував на своєрідний" моральний мазохізм, завжди стаючи рабом жінок, які його принижували. Рідня Альфонсини, з другого боку, напосідала на неї, щоб не випустила такої блискучої партії. Поради ці були зайві: невситна вдача й без того підказувала Аль-фонсині хапатись за першу-ліпшу нагоду, аби здобути незалежність. Хоча й те сказати, що напередодні свого фізичного піднепаду Гі де Куртебіш, овіяний паризькою славою, мав ще значний авторитет в очах юної провінціалки.
Барон жив з відсотків на капітал у Ліонському банку, і молоде подружжя держало одне помешкання в Парижі, друге в Ліоні й замок у Клошмерлі. Як у Парижі, так і в Ліоні красуня Альфонсина була сенсацією. Вона спричинилася до однієї гучної дуелі, після чого слава про неї розкотилася по всіх усюдах. ,
Гі де Куртебіш, лисий і передчасно зжовклий від свого розгульного життя, яке мало рано покласти його в могилу, швидко перестав бути повноцінним чоловіком. Породивши дітей, Альфонсина трималася цього імпотента задля титулу й прибутку, а також для того, щоб дбати про нього, бо, бувпіи сильною жінкою, полюбляла мати когось під опікою, і сама вирядилась на пошуки задоволень, в яких честолюбство й соціальний стан не бралися до уваги. Труднощі вона мала тільки з вибором коханця: казали, що їй важко було спинитись на комусь одному. В своїх численних пригодах вона ні від кого не крилася й вела себе так зухвало, що перед нею не встоював жоден наклеп, який не знаходив поживи там, де бракувало лицемірства.
Ставши вдовою, до того ж багатою, баронеса воліла незалежність, аніж послух, для якого, на її думку, вона зовсім не була створена. Вона зажила на широку ногу, збільшуючи свої видатки в міру того, як старішала. Такий спосіб життя серйозно позначився на її багатстві, що ним вона порядкувала з королівською невимушеністю та презирством до буржуазної дріб'язковості, завжди принизливої для маєтних аристократів. Під час війни вона боролася з поважними фінансовими труднощами та тяжкими сентиментальними ускладненнями, які вістували захід її сонця. Вона віддала себе в руки нотаря, як ото віддаються в руки хірурга. Але найстрашніше було ще не це. У свої сорок дев'ять років Альфонсина мала з собою пещадну зустріч віч-на-віч перед дзеркалом. Тоді вона виробила настанови, які відразу ж стала виконувати так само рішуче, як і взагалі провадила всі власні справи. "Тіло дістало свою велику частку,— сказала вона собі,— тож мені ні за чим жалкувати. Тепер треба тільки пристойно старішати і не бути іграшкою в руках безсовісних негідників".
Вона відмовилася від свого паризького помешкання, скоротила до мінімуму челядь і по-матершіському розпрощалася з кількома юнаками, які, приваблені її славою, прийшли до неї по атестат повноліття, що його вона так довго й щедро видавала молодим. Проживаючи більшу частину року в Клошмерлі, а зимуючи переважно в Ліоні, вона вирішила наблизитись до бога. Але робила це без приниження, вважаючи бога представником її світу, який, породивши д'Ейшодаль д'Азен, гарну й палку натуру, допоміг їй жити як знатній дамі з усіма її перевагами, даними природою та походженням. Це переконання так міцно в ній .засіло, що ніколи, навіть під час найбільших своїх успіхів, вона по відмовлялась повністю від обрядів віри. За тієї пори вона сповідалась у досвідченого теолога де Латаржеля, котрий добре знав, які владні потреби господь закладає у людську істоту. Цей єзуїт з тонкою усмішкою скептика черпав натхнення з утилітарного вчення, взятого на озброєння церквою.
"Краще грішниця у вірі,— думав собі він,— аніж поза вірою. Тим паче, коли грішниця з сильних світу цього.
Римі вам можуть навести чимало прикладів набожності у вищих сферах". Прикладаючи до чогось руки, баронеса керувалася зовсім не лицемірством. Вона просто відчувала потребу діяльності. У Клошмерлі, як опікупка "дітей Марії", вона наглядала за тим, щоб справи парафії ішли добре, і була порадницею кюре Поносса. В Ліоні вона відала всякими доброчинними комітетами і була частою гостею архібпіскопату. Пам'ятаючи себе колись гарною Альфонсиною, однією з найбільш обожнюваних жінок свого покоління, вона й досі не скидалася владного тону і про власне багате на пригоди минуле говорила досить відверто, чим зовсім не лякала прелатів, які діставались до високих церковних посад, набачившись зблизька всякої гиді, хоч простодушного кюре Поносса деколи неабияк бентежила. Завжди дужа й бадьора, весело несучи деяку зайвину повноти, бо вже не берегла фігури, баронеса через кілька років почала скаржитись на послаблення слуху. Ця повеличка вада ще й посилила аристократичну владність її топу, і в томбрі баронесиного голосу на схилі літ з'явилися майжо чоловічі потіш. Це ще дужче зраджувало її гостру вдачу.
Син Альфонсини, Трістан де Куртебіш, пересидівши війну в штабах, тепер служив як аташе при одному з посольств у Центральній Європі. Цей хлопець з чудовою виправкою був гордістю своєї матері.
— З такою статурою, яку я йому дала,— казала вона,— Трістанові завжди щаститиме в житті. Спадкоємці повинні вміти гарно триматись.
Та баронеса не бачила охочих до руки її другої дитини — дочки Естелли, якій уже минуло двадцять шість. Матері від цього ставало прикро.
— Хотіла б я знати,— признавалася вона маркізі д'Обена-Тезен,— хто ж візьме таку брезклу тушу?
Щоправда, в цьому безталанні" вона винуватила тільки себе, кажучи:
— Я надміру любила чоловіків, люба моя подруго. І все це окошилось па моїй бідолашній Естеллі. Мені щастило тільки на молодих хлопців.
І справді, Естелла в найкращі свої літа була наче пародія на Альфонсину. Від матері вона успадкувала дужу статуру. Але тіло на дебелих кістках було якесь драглисте, воно мало аж надто багато сукровиці, а розуму лише трохи. Баронесі, попри всі її пориви палкої залицяльниці, жіночності не бракувало, тоді як Естелла, навпаки, була явно чоловікоподібна. Гарна нижня губа, що у жінок роду д'Ейшодаль д'Азенів засвідчувала ревну пристрасть, у неї відверто одвисала. Похмурий вигляд не прикрашав її безкровної жирної туші. Видовище оцього м'ясива неабияк розпалювало слабкі пристрасті тільки в хирлявого Оскара де Сен-Шуля, що шукав у баронеси-
ній дочці свого доповнення — кілограмів ваги і сантиметрів стану, яких бракувало йому щоб мати право називатись чоловіком. Через цілковиту відсутність претендентів з цим засмоктаним добродієм-муісили миритися, дарма що Сен-Шуль був майже альбінос іі раз у раз, мов та неспокійна курка, крутив червонявими гарячковими очима і морщив носа, підтримуючи пенсне. Шлюб відбувся без надмірного розголосу, та зате він мав свої переваги й рятував становище. В Оскара де Сен-Шуля на околиці Клошмерля був чималий шмат землі, рента з якої давала йому змогу прожити більш-менш заможно,— звісно, якщо не розтринькувати надміру грошей. Але взагалі баронеса не мала ілюзій щодо свого зятя.
— Нікчема,— казала вона.— 3 нього можна зробити доброго депутата для їхньої республіки!
І вона завзято працювала саме в цьому напрямку.
Нарешті почулось оберожпо човгаппя капців. Онорина прочинила двері, немов опустила до половини підіймальний місток, готова тут-таки його підняти знову. Вона не любила, коли хтось приходив до будинку забирати в неї .її кюре, і славилась тим, що неґречно приймала відвідувачів.