І я… дозволь мені навести приклад.
Він зосереджено нахилився вперед.
– Минулої ночі я бачив, як ти заліз у цю квартиру. Я знав, що щось не так. Сьогодні я дізнався від тебе все, що ти знав про події минулої ночі, і як наслідок уже зараз, скориставшись лише своїм інтелектом, я розкрив, можливо, найбільший з усіх секретів цієї планети. Я клянусь тобі, це правда і я можу це довести. Ти маєш вірити мені, коли я кажу, що я знаю. Я знаю, що десь є щось жахливе, безнадійно та страшенно неправильне, і ми мусимо знайти його. Тепер ти поїдеш зі мною в Кембридж?
Річард мовчки кивнув.
– Добре, – сказав Дірк. – Що це? – додав він, указуючи на тарілку Річарда.
– Маринований оселедець. Хочеш?
– Ні, дякую, – сказав Дірк, підводячись і защібуючи пряжку плаща. – У моєму словнику, – додав він, прямуючи до дверей і тягнучи з собою Річарда, – немає слова "оселедець". Доброго вам дня, пані Вей, побажайте нам удачі.
РОЗДІЛ 25
Прогуркотів грім і почалася одна з тих нескінченних щільних мряк з північного сходу, що мала звичку супроводжували так багато вирішальних подій цього світу.
Щоб захиститися від непогоди, Дірк розгорнув комір свого шкіряного плаща, але ніщо не могло охолодити його демонічну енергію. Вони з Річардом наближалися до великої брами дванадцятого сторіччя.
– Коледж святого Цедда, Кембридж, – оголосив він, дивлячись на неї вперше за вісім років. – Заснований якогось там року кимось, кого я забув, на честь когось іншого, чиє ім'я наразі відсутнє в моїй пам'яті.
– Святого Цедда? – підказав Річард.
– Знаєш, напевно, ти маєш рацію. Один з нудніших нортумбріанських святих. Його брат Чед був ще нудніший. На його честь є собор у Бірмігемі, якщо ти мене розумієш. А, Білле, як я радий знову вас бачити! – додав він, вітаючи воротаря, що саме цієї миті теж заходив до Коледжу.
Воротар озирнувся.
– Пане Челлі, вітаю вас із поверненням! Шкода, що ви тоді потрапили в халепу. Сподіваюся, що все вже минуло.
– Минуло, Білле, минуло. Тепер я процвітаю. А пані Робертс? Як вона? У неї досі проблеми з ногою?
– Ні, після ампутації з ногою вже немає проблем. Дякую, що спитали, пане. Суто між нами, пане, я б погодився, якби ампутували її саму, а мені залишили ногу. У мене є для неї чудове місце на камінній полиці, але маємо що маємо – треба миритися з тим, що є.
– Пане Мак-Дафф! – додав він, коротко киваючи Річардові. – О, щодо того коня, про якого ви питалися вчора. Боюсь, нам довелося його вивезти. Професорові Хронотісу було з ним незручно.
– Я лише цікавився, гм, Білле, – сказав Річард. – Сподіваюсь, він не завдав вам клопоту.
– Мені ніщо не може завдати клопоту, пане, якщо воно не в платті. Коли молоді чоловіки носять плаття – цього я не переношу.
– Якщо той кінь знову турбуватиме вас, Білле, – перебив Дірк, плескаючи його по плечу, – відправте його до мене, я з ним поговорю. Ви згадали професора Хронотіса. Він наразі вдома? Ми маємо з ним поговорити.
– Так, наскільки мені відомо, пане. Я не можу в цьому переконатися, бо телефон не працює. Доведеться вам самім піти перевірити. Дальній лівий кут Другого Двора.
– Я добре знаю це, Білле, дякую. Мої найкращі вітання тому, що залишилося від пані Робертс!
Вони пронеслися через Перший Двір; точніше, Дірк пронісся, а Річард пройшов своєю звичайною ходою чаплі, кривлячи обличчя через бридку мряку.
Дірк, очевидно, сплутав себе з екскурсоводом.
– Коледж святого Цедда, – говорив він, – коледж Колріджа та сера Ісаака Ньютона, відомого винахідника машин, що карбують монети, та котячих дверцят!
– Що? – здивувався Річард.
– Котячих дверцят! Приладу надзвичайно дотепного, простого та винахідливого. Це двері в дверях, розумієш…
– Так, – сказав Річард, – а ще в нього було дещо про земне тяжіння.
– Земне тяжіння, – дещо зневажливо знизав плечима Дірк, – так, ним він теж, напевно, займався. Хоча то було всього лише відкриття. Воно просто чекало, щоб його відкрили.
Він вийняв з кишені монетку та байдуже кинув на гравій, що йшов уздовж асфальтової доріжки.
– Бачив? – сказав він. – Гравітацію навіть на вихідні не вимикають. Рано чи пізно хтось мусив її помітити. Але котячі дверцята… О, це зовсім інша річ. Винахід, суто творчій винахід.
– Як на мене, це досить очевидно. Хто завгодно міг про це подумати.
– Ні, – сказав Дірк, – дуже мало геніїв, які здатні зробити те, чого не існує, досить очевидним. Вигук "я й сам міг додуматися" є дуже популярним і оманливим, бо насправді ті, хто так вигукує, не додумалися, і це дуже значущий факт. Ось це, якщо я не помиляюсь, потрібні нам сходи. Йдемо нагору?
Не чекаючи на відповідь, він ринувся по сходах. Річард ішов невпевнено й наздогнав Дірка лише тоді, коли той уже стукав у внутрішні двері. Зовнішні були відчинені.
– Заходьте! – гукнули зсередини.
Дірк штовхнув двері, і вони з Річардом ледве встигли помітити білу голову Реджа, який виходив у кухню.
– Я заварюю чай, – крикнув він. – Будете? Сідайте, сідайте, хто б ви не були.
– Залюбки, – відповів Дірк. – Ви дуже ласкаві. Нас двоє.
Дірк сів, Річард зробив те саме.
– Індійський чи китайський? – спитав Редж.
– Індійський, будь ласка.
Почулося дзенькання чашок і блюдець.
Річард оглянув кімнату. Та раптом здалася звичайною. Вогонь тихо палав собі, але світло в кімнаті було переважно світлом сірого дня. І хоча все в ній начебто було те саме – стара канапа, завалений книгами столик – але здавалося, що не було нічого, що поєднувало її с тими шаленими дивацтвами минулої ночі. Кімната неначе сиділа, вигнувши брови, та невинно питала: "Слухаю вас?"
– З молоком? – почувся з кухні голос Реджа.
– Будь ласка, – відповів Дірк. Він усміхнувся Річардові, і ця усмішка від придушеного хвилювання здавалася наполовину божевільною.
– Звичайну кількість? – знову гукнув Редж.
– Так, будь ласка, – сказав Дірк. – І дві ложки цукру, якщо ваша ласка.
Активність на кухні припинилася. Через секунду або дві з-за дверей визирнула голова Реджа.
– Свладе Челлі! – вигукнув він. – Отакої! Ну ви молодець, Мак-Даффе, швидко впоралися. Мій любий друже, я дуже радий вас бачити, як добре, що ви завітали!
Він витер руки рушником, з яким вийшов з кухні, та поспішив тиснути руки.
– Мій любий Свладе!
– Дірк, будь ласка, якщо вам не важко, – сказав Дірк, тепло потискаючи йому руку. – Я віддаю перевагу цьому імені. Воно ніби нагадує про шотландський кинджал. Дірк Джентлі – під таким іменем я зараз працюю. Боюсь, у минулому є певні події, від яких мені хотілося б відокремитися.
– Авжеж, я вас добре розумію. Приміром, більша частина чотирнадцятого століття була просто жахливою, – щиро погодився Редж.
Дірк хотів був виправити непорозуміння, але подумав, що на це може знадобитися багато часу, тому відмовився.
– То як вам живеться, мій любий професоре? – сказав він натомість, елегантно кладучи на підлокітник канапи свої капелюх і шарф.
– Ну, – сказав Редж, – останні часи були цікавими, а точніше нудними. Але нудними з цікавої причини. Ви поки що посидьте, погрійтеся біля вогню, а я принесу чай і тоді спробую розповісти.
Діловито мугикаючи, він знову пішов, залишивши їх влаштовуватися перед каміном.
Річард нахилився до Дірка.
– Я й гадки не мав, що ви з ним були так добре знайомі, – сказав він, кивнувши вбік кухні.
– Не були, – відразу сказав Дірк. – Ми зустрічалися один раз на якійсь вечері, але відразу відчули взаємну симпатію та розуміння.
– То як сталося, що ви більше не зустрічалися?
– Він старанно уникав мене. Сильне взаємне розуміння дуже небезпечне, якщо тобі треба ховати секрет. А цей секрет, як на мою думку, один з найбільших. Якщо десь у світі є ще більший секрет, я би дуже сильно хотів дізнатися про нього, – тихо сказав він.
Він значуще подивився на Річарда та простягнув долоні до вогню. Оскільки раніше Річард уже намагався (безуспішно) витягти з нього, що то за секрет такий, він вирішив цього разу не ловитися на цей гачок, а натомість відкинувся на спинку крісла та подивився навколо.
Цієї миті Редж повернувся та спитав:
– А я не питав у вас, чи будете ви чай пити?
– О, так, – сказав Річард. – Ми це докладно обговорили. Здається, зрештою ми зійшлися на тому, що будемо.
– Добре, – неясно сказав Редж, – на щастя, на кухні, схоже, вже є готовий. Ви маєте вибачити мене. У мене пам'ять як… як… як називаються ті штуки, щоб з рису вода стікала? Про що я кажу?
Зі спантеличеним виглядом він швидко розвернувся та знову зник у кухні.
– Дуже цікаво, – тихо сказав Дірк. – Чи не має він проблем з пам'яттю?
Раптом він підвівся та почав ходити по кімнаті. Його погляд зупинився на рахівниці, що була на єдиному вільному місці на великому столі з червоного дерева.
– Це той стіл, на якому ти знайшов записку про сільничку? – тихо запитав він Річарда.
– Так, – сказав Річард, встав і підійшов туди. – Вона була в цій книжці, – він узяв зі столу довідник з островів Греції та погортав сторінки.
– Так, так, звісно, – нетерпляче сказав Дірк. – Про все це ми знаємо. Мені було цікаво лише те, чи було це на цьому столі, – він зацікавлено провів пальцями вздовж краю стільниці.
– Якщо ти думаєш, що мала місце якась попередня домовленість між Реджем і дівчинкою, – сказав Річард, – то мушу сказати, що вважаю це неможливим.
– Авжеж, це було не так, – роздратовано відповів Дірк. – Я думав, що це цілком очевидно.
Річард знизав плечима, намагаючись не сердитися, і поклав книгу на місце.
– Дуже дивний збіг, що ця книга виявилася…
– Дивний збіг! – пирхнув Дірк. – Ха! Ми ще побачимо, який це збіг. Ми ще побачимо, наскільки він дивний. Я хочу, щоб ти, Річарде, запитав у нашого друга, як він зробив той фокус.
– Ти ж начебто казав, що вже знаєш це.
– Знаю, – легковажно сказав Дірк. – Я хочу почути підтвердження.
– О, зрозуміло, – сказав Річард. – Так, це досить просто, хіба ні? Нехай він усе розповість, а тоді ти скажеш: "Саме так я й думав!" Молодець, Дірку. То ми приїхали аж сюди для того, щоб він розповів, як він виконав той фокус? Я напевно збожеволів.
Дірка це образило.
– Будь ласка, зроби, як я прошу, – сердито сказав він. – Ти бачив цей фокус, тож ти маєш спитати, як він це зробив. Повір мені, за цим фокусом ховається вражаючий секрет. Я його знаю, але хочу, щоб ти почув це від нього.
Він різко обернувся, бо зайшов Редж із тацею, яку він, обійшовши канапу, поставив на маленький столик перед каміном.
– Професоре Хронотіс… – сказав Дірк.
– Редж, будь ласка, – сказав Редж.
– Добре, – сказав Дірк, – Редже…
– Решето! – скрикнув Редж.
– Що?
– У чому рис промивають.