Хіба я тоді був вільніший, як тепер? Я міг іти, куди хотів, а все одно то були для мене страшні часи. Неправда, що я жалкую за тією порою чи взагалі за якою-небудь порою свого життя.
Р. Б.
Юліка: або зниклий Штіллер, порівнюючи цю жінку із зимнокровною морською твариною, просто помилявся, або він сам був винен, що Юліка не стала жінкою. Або ж Юліка від того часу пережила таке, що її цілком змінило. Але що?
Р. Б..
Може, той Жан-Луї Дмитрич — просто агент чи двірник у її балетній школі, сімдесятирічна права рука, а її останній лист був такий грубий тому, що містив рахунки, які Юліка мала підписати... Хтозна! А може, мсьє Дмитрич — дамський кравець, чи квартирант, що йому вона послала угоду, чи її лікар, чи адвокат? Є безліч усяких "може"...
Мого приятеля прокурора мені просто сам бог послав. Його усміх заміняє мені віскі. Усміх той майже непомітний, але він багато від чого звільняє співрозмовника — не треба маніритись, можна лишатися самим собою. Як рідко ми здибуємо такий усміх. Тільки в людини, що сама плакала й признається собі, що плакала, розквітає на обличчі такий лагідний усміх — не розпливчастий, а вирозумілий, що зазирає тобі в саму душу, проте не ображає.
Пан д-р Боненблюст, мій офіційний оборонець, має, звісно, рацію: хоч би я йому й сто разів розповідав,, як виглядає пожежа на каліфорнійському тартаку в Ред-вуді, як фарбується американська негритянка, який мальовничий Нью-Йорк увечері під час хуртовини з бурею (таке буває) чи що треба робити в Бруклінському порту, аби висісти без паперів на берег, .це ще не доводить, що я там був. Ми живемо в добу репродукцій. Більшу частину того, що ми вкладаємо в наше уявлення про світ, ми ніколи не бачили на власні очі. Точніше: може, навіть і бачили, але не в тому місці, де воно е насправді. Ми все бачимо на відстані, чуємо на відстані, знаємо на відстані. Не треба покидати цього містечка, щоб і нині ще чути Гітлерів голос, із триметрової відстані бачити перського шаха й знати, як над Гімалаями виє мусон чи який вигляд має морське дно на глибині тисячу метрів. Сьогодні такі речі кожен може знати. Хіба з цього випливає, що я був коли-небудь на морському дні чи хоч би на Евересті (як швейцарці)? Так само і з внутрішнім життям людини. Його сьогодні кожен може знати. Як я, в дідька, маю довести своєму оборонцеві, що я пізнав свої інстинкти вбивці не через К. Г. Юнга, ревність не через Марселя Пруста, Іспанію не через Хемінгуея, Париж не через Ернста Юнгера, Швейцарію не через Марка Твена, Мексіку не через Грема Гріна, свій страх перед смертю не через Бернаноса, свою цілковиту неможливість чогось досягти не через Кафку і решту все не через Томаса Манна? Це правда, можна цих добродіїв ніколи не читати й мати їх у собі вже від своїх знайомих, які, з свого боку, теж переживають усе те вже як плагіат. Що за дяба! Взагалі вже нічого не значить, що хтось бачив меч-рибу, кохав мулатку: все це можна побачити на вранішньому сеансі науково-популярних фільмів. А мати власні думки — о боже, в нашому сторіччі вже диво здибати людину, яку можна було б убгати в якийсь певний вид плагіату. Коли хтось дивиться на світ крізь Гайдегера й тільки крізь Гайдегера, то це вже свідчить про неабияку індивідуальність. Бо ми, решта, плаваємо в якомусь коктейлі, що містить майже все, в коктейлі, що його в шляхетний спосіб змішав Еліот; про все ми дещо знаємо, і навіть наші розповіді про видимий світ, як уже сказано, нічого не важать. Нині для нас уже4іе існує (за винятком Росії) terra incognital. То навіщо ті оповідання! Вони не доводять* що ти справді десь був. Мій оборонець має слушність. А все ж таки!.. Я присягаюся: ~
Є така мулатка, на ім'я Флоренс, дочка портового робітника. Я бачив її щодня і кілька разів балакав з нею, щоправда — здалеку, бо нас розділяв паркан, зроблений із старих діжок з-під смоли й густо зарослий ожиною. Є така Флоренс із легкою ходою, мов та газель. Вона снилась мені. Звісно, то були божевільні сни, але вранці я бачив її насправді, живу-живісіньку. Зачувши стукіт черевичків на високих підборах по дерев'яному porch2, я ставав за дірявою завісою в своїй халупі, щоб побачити Флоренс Та здебільшого спізнювався. Тоді я чекав, аж поки вона знову з'являлася з відром, виливала помиї під мій паркан і кивала головою, бо ту мить я виходив з хати, охоплений сліпою пристрастю. Вона казала: "Hallo!" І я відповідав: "Hallo!" Не зважуюсь змалювати її білої усмішки на смаглявому обличчі; та
1 Незнана земля (лат.).
2 Ганок (англ.).
■усмішка теж відома з науково-популярних фільмів, з часописів чи навіть із вар'єте в цьому містечку, я знаю, а її дивовижний голос записаний на платівках, майже її голос... Потім, коли я також не зовсім випадково був саме в своєму садку, Флоренс питала: "What about your cat?" 1 Якось, за кілька місяців перед тим, я спитав Флоренс, чи не бачила вона моєї ненависної кішки, тієї стрункої бестії, яку я одного вечора через її докірливе пирхання зачинив у холоднику; здається, я вже згадував про ту історію. Щоправда, Флоренс не знала про інтермеццо з холрдником, але, мабуть, здогадувалася про мою внутрішню боротьбу з чорною кішкою (вона була сіра і прозивалася Little Grey, однак уночі під моїм зачиненим вікном видавалася чорною) 'і вважала, що я повинен був дужче любити її. А я любив Флоренс, і кішка дуже добре відчувала це. Та й Флоренс, либонь, також... Як Флоренс не було вдома, як не чути було її дивовижного голосу, я ходив у нашому кварталі від бару до бару, шукаючи її, але часто дарма. Проте одного разу справді знайшов.
Відомо, як негри танцюють. її партнером тоді був якийсь мулат, сержант армії США. Вони танцювали так, що навколо з'юрмилися цікаві й почали захоплено плескати в долоні дедалі швидше, аж урешті просто ошаленіли. Сержант, височенний .парубійко з вузенькими стегнами лева, з ногами, наче з гуми, з ледь розтуленим пожадливим ротом, із невидющими очима, повними екстазу, із грудьми й плечима, як у Мікеланджело-вого раба, врешті не витримав, і Флоренс танцювала сама. Я міг би тепер його заступити, якби вмів танцювати. Флоренс і далі танцювала сама. Аж ось виступив інший негр, став обертати Флоренс, ледве торкаючись її пальців, кружляв сам навколо неї, тоді обняв її однією рукою, махнув нею й нахилив майже до паркету, а то знову схопив за стан і яідняв так високо, що вона мало не вдарилась головою об стелю. Злітаючи вгору, Флокене повела плечем з такою королівською величчю, з такою переможною радістю, що я, усвідомлюючи, яке невиразне моє власне тіло, почувався калікою, а опустилася на паркет, як пташка, що не має ваги. Тепер
Як ваша кішка? (Англ.)
уже чути було тільки глухий гуркіт бубна з пралісу, безгучне дрижання, якусь шалену тишу. Флоренс танцювала далі. Здався третій партнер, здався й четвертий. І раптом, анітрохи не стомлена, Флоренс засміялася й стала, щира, як дитина, дуже щаслива дитина, що їй дозволили покататися на каруселі і вона й досі світиться радістю. Вона пробиралася поміж столиками — мабуть, хотіла напудритись, побачила мене й сказала: "Hallo!" І я також сказав: "Hallo!" Вона додала давіть: "Nice to see you" *. І.то була майже втіха в моєму збентеженні, гірка втіха, бо я дуже добре* знав, що ніколи не вдовольнив би цієї дівчини. Тим більше я її жадав.
А тоді, однієї гарячої неділі, я знову почув тупіт її черевичків, якого мені так довго бракувало, сховався за дірявою завісою й побачив: її батько-докер, у чорному костюмі й через те трохи схожий на кельнера, а трохи на священика, замітав за хатою, кущі в садку були оздоблені кольоровими стрічками, навіть мій паркан із діжок був оздоблений, а Флоренс, у крикливій вечірній сукні, строката, як папуга, виносила з гіати стільці. Видно було, що в садку має відбутися якесь свято. Мати Флоренс, така собі матінка-земля, з'явилася з велетенським тортом, поставила його на столі, накритому білим обрусом, напнула над ним чорну парасольку, аби торт не розтанув на сонці, тоді прикрасила його кругом квіточками. Я за своєю завісою хвилювався не менше за неї. Тимчасом як докер дбав тільки про одне: щоб чисто було на ґанку і в садку не лишилося жадного папірця, жадної сухої гіллячки, а надто якоїсь бляшанки (він викидав їх за мій паркан) чи бодай сірничка — одне слово, тимчасом як батько орудував лише мітлою, мати з дочкою мали роботи по саму шию. На столі з'явилася велика сулія з крюшоном, також під парасолем, і розмаїті чарки, більші й менші. Почали надходити гості, цілі родини з дітьми різного віку, жінки — всі в яскравих вечірніх уборах, через що садок скоро став схожий на пташарню, зате чоловіки — всі в чорному і, звісно, в білих сорочках. Один гість приїхав нешем чи не найновішої моделі; він мав також
1 Рада вас бачити! (Англ.)
окуляри в роговій оправі. Було страшенно гаряче. Здавалося, що після першого вітання родичі не мали про що говорити. Сержант теж ввічливо тримався осторонь. Навіть малеча, кучерява й оката, хлопчики в білих сорочечках, дівчатка з яскравими стрічками в коротеньких кісках, поводилася чемно й зразково. Дорослі сиділи, закинувши ногу за ногу, дехто курив сигару. Поряд з кількома жінками, що за кольором шкіри не були вже негритянками і їхнє походження зраджувала ще тільки форма обличчя, а також зуби, надзвичайно витончені кісточки ніг і насамперед тваринна грація рухів: кожен порух руки починається десь із плеча, кожен порух голови десь аж із спини, захоплює рамена й аж тоді здіймається вище — повільний чи сквапний, а завше довершений, цілком мимовільний, той рух виникає природно, тіло ніде не напружується, він плине, спалахує, знову гасне, щоразу гармонійний,— одне слово, поряд із такими дівчатами, як Флоренс, уже не кучерявими, в цьому роду були й інші, африканці з сіро-чорною шкірою й сіро-синіми губами, з кулаками, як боксерські рукавиці, батьки, яких дочки з рівними вже косами трохи соромились. Добродій із новим нешем, мабуть, надавав тону. Як уже сказано, було страшенно гаряче, проте ніхто не скидав чорного піджака. Традиційна нудота, виставляння напоказ із сигарою в зубах, шаблонні фрази, ґречність цілої зграї дітей, що нагадувала мені циркові номери з муштрованими тваринами, скутий обмін родинними люб'язностями, цілковитий брак хоч якоїсь дії, вимушені й жалюгідні спроби розвеселити товариство, різноманітні способи демонстрування родичам, що ти добре розумієшся на правилах пристойності,— та досконала карикатура на міщанство білих людей, ще вже нічим не нагадувала Африки, була для них, мабуть, великою подією; тепер вони справді поводились, як білі.