Огорожа затріщала. Зминаючи квіти й клумби перед будинком, сповнюючи повітря бензиновим чадом і рикаючи, машина задки в'їхала в двір Осьмухіних і зупинилась біля стіни.
Хвертикуватий єфрейтор, увесь чорний, з чорними жорсткими вусиками, які стирчали вперед, з чорним цупким волоссям, що обкладало, наче повстю, його скроні й потилицю під збитою на лоб пілоткою, ногою відчинивши двері в сіни, а з сіней до передпокою, вдерся в квартиру Осьмухіних у супроводі групи солдатів.
Лизавета Олексіївна та Люся, неприродно випроставшись, схожі одна на одну, сиділи біля Володиного ліжка. Хвилюючись і намагаючись не виявити свого хвилювання перед рідними, Володя лежав укритий до підборіддя простиралом і похмуро дивився поперед себе вузькими коричневими очима. Та коли пролунав цей грюкіт у сінях і спітнілі, брудні обличчя єфрейтора й солдатів показалися в передпокої, двері до якого були відчинені, Лизавета Олексіївна рвучко підвелась і, швидка, пряма, з обличчям, яке набрало властивого їй рішучого виразу, вийшла до німців.
— Ошень карашо,— сказав єфрейтор і весело засміявся, з нахабною одвертістю, але приязно дивлячись в обличчя Лизавети Олексіївни.— Тут оселяться наші солдати... Тільки на дві-три нічки. Nur zwei oder drei Nächte. Ошень ка-рашо.
Солдати стояли за його спиною й мовчки, без усмішки, дивились на Лизавету Олексіївну. Вона відчинила двері в кімнату, де звичайно вона жила з Люсею. Вона ще до приходу німців вирішила, якщо німці стануть на постій, перебратись у кімнату до Володі, щоб усім бути разом. Але єфрейтор не пройшов до цієї кімнати, навіть не зазирнув у неї,— він у відчинені двері дивився на Люсю, що прямо й нерухомо сиділа біля Володиної постелі.
— О! — вигукнув єфрейтор, весело всміхнувшись до Люсі й козирнувши.— Ваш брат? — Він безцеремонно тицьнув чорним пальцем на Володю.— Він поранений?
— Ні,— спалахнувши, сказала Люся,— він хворий.
— Вона розмовляє по-німецькому! — Єфрейтор, сміючись, обернувся до солдатів, що, як і раніше, без усмішки стояли в передпокої.— Ви хочете приховати, що ваш брат червоний солдат або партизан і що його поранено, але ми це можемо перевірити,— усміхаючись, казав єфрейтор, заграючи з Люсею чорними блискучими очима.
— Ні, ні,— це школяр, йому тільки сімнадцять років, він лежить після операції,— з хвилюванням відповіла Люся.
— Не бійтесь, ми не зачепимо вашого брата,— сказав єфрейтор, усміхнувшись до Люсі, і, знову козирнувши їй, заглянув до кімнати, яку показала йому Лизавета Олексіївна.— Ошень карашо! А ці двері куди? — спитав він і, не чекаючи відповіді, одчинив двері до кухні.— Чудово! Зараз же розтопити. У вас є кури?.. Яйки, яйки! — І він приязно, з дурною одвертістю засміявся.
Аж дивно стало, бо він сказав саме те, що протягом усіх місяців війни було змістом анекдотів про німців, що можна було почути від очевидців, прочитати в газетних кореспонденціях та в підписах під карикатурами. Але він сказав саме це.
— Фрідріх, подбай про наше харчування.— І він у супроводі солдатів увійшов до кімнати, яку показала Лизавета Олексіївна, і весь будинок сповнився сміхом та гомоном.
— Мамо, ти зрозуміла? Вони просять яєць і просять розтопити в печі,— шепнула Люся.
Лизавета Олексіївна й далі мовчки стояла в передпокої.
— Ти зрозуміла, мамо? Може, я внесу дров?
— Я все зрозуміла,— сказала мати, не змінюючи пози, якось надто вже спокійно.
Немолодий солдат з дуже випнутою вперед нижньою щелепою, із шрамом, що простягався з-під пілотки на брову, вийшов з кімнати.
— Це ти будеш — Фрідріх? — спокійно спитала Лизаве-та Олексіївна.
— Фрідріх? Це я Фрідріх,— похмуро сказав солдат.
— Ходім... допоможеш мені принести дров... А яєць я дам сама.
— Що? — спитав він, не розуміючи.
Але вона подала знак рукою й виступила в сіни. Солдат пішов за нею.
— Так,— сказав Володя, не дивлячись на Люсю.— Зачини двері.
Люся причинила двері, думаючи, що Володя щось хоче їй сказати.
Та коли вона повернулась до ліжка, він лежав з заплющеними очима й мовчав. І тут на порозі, без стуку, з'явився єфрейтор, голий до пояса, дуже волосатий, чорний, тримаючи в руках мильницю, з рушником через плече.
— Де ваш умивальник? — спитав він.
— У нас нема вмивальника, ми зливаємо одне одному з кухля в дворі,— сказала Люся.
— Яка дикість! — Єфрейтор весело дивився на Люсю, розставивши ноги в поруділих черевиках на товстій підметці.— Як ваше ім'я?
— Людмила.
— Як?
— Людмила.
— Не розумію... Лю... лю...
— Людмила.
— О! Luise! — вдоволено вигукнув єфрейтор.— Ви розмовляєте по-німецькому, а вмиваєтесь із кухля,— бридливо сказав він.— Ошень пльохо.
Люся мовчала.
— А взимку? — вигукнув єфрейтор.— Ха-ха!.. Яка дикість! То злийте мені принаймні!
Люся підвелась і ступила до дверей, але він усе ще стояв на порозі, розставивши ноги, чорноволосатий, і, усміхаючись, одверто і прямо дивився на Люсю.
Вона зупинилась перед ним, опустивши голову, й почервоніла.
— Ха-ха!..— Єфрейтор ще постояв трохи й дав їй дорогу.
Вони вийшли на ґанок.
Володя, що розумів їхню розмову, лежав, заплющивши очі, відчуваючи всім тілом сильні поштовхи серця. Якби він не був хворий, він міг би сам злити німцеві замість Люсі. Йому соромно було, бо ж розумів приниженість того становища, в якому опинився він і вся його родина і в якому їм треба було жити тепер,— серце калатало, і він лежав, заплющивши очі, щоб не виявити свого стану.
Він чув, як німецькі солдати у важких кованих цвяхами черевиках ходили через передпокій на подвір'я й назад. Мати сказала щось на ґанку різким голосом, пройшла на кухню, човгаючи туфлями, і знову вийшла на ганок. Люся нечутно повернулась у кімнату й причинила за собою двері,— мати замінила її.
— Володю! Жах який! — швидко заговорила Люся пошепки.— Паркани всюди переламали. Квітники всі витолочили, і в усіх дворах повнісінько солдатів. Вошей витрушують із сорочок. А просто перед нашим ґанком голі обливаються холодною водою з відра. Мене аж занудило.
Володя лежав, не розплющуючи очей, і мовчав. Надворі закричала курка.
— Фрідріх наших курей ріже,— з несподіваним кепкуванням у голосі сказала Люся.
Єфрейтор, пирхаючи та видаючи ротом інші уривчасті різноманітні звуки,— мабуть, він витирався на ходу рушником,— пройшов через передпокій до кімнати, і там залунав його гучний життєрадісний голос дуже здорової людини. Лизавета Олексіївна щось відповіла йому. Згодом вона повернулась до Володипої кімнати, принесла згорнену постіль і поклала її в куток.
В кухні щось пекли, смажили, навіть крізь зачинені двері пахло смаженим. Квартира перетворилась на прохідний двір, увесь час хто-небудь приходив, виходив. І з кухні, і з двору, і з кімнати, де розташувались єфрейтор з солдатами, чути було німецьку мову, сміх.
Люся, що мала здібності до мов, по закінченні школи весь рік війни спеціально вивчала німецьку, французьку га англійську,— вона мріяла вступити до інституту іноземних мов у Москві, щоб мати змогу коли-небудь потім піти на дипломатичну роботу. Люся мимоволі слухала й розуміла багато чого з цих солдатських розмов, присмачених брутальним словом або жартом.
— А, друзяко Адаме! Здоров, Адаме, що це в тебе?
— Свиняче сало по-українському. Я хочу ввійти з вами в пайку.
— Чудесно! В тебе є коньяк? Ні? Будемо пити, hoPs der Teufel, російську горілку!
— Кажуть, на тому кінці вулиці в якогось діда є мед.
— Я пошлю Гансхена. Треба користатися з нагоди. Чорт внає, чи довго ми тут пробудемо і що нас чекає попереду.
— А що нас чекає попереду? Нас чекають Дон і Кубань. А може, Волга. Запевняю, там буде не гірше.
— Тут ми принаймні живі!
— Та ну їх, ці прокляті вугільні райони! Вітер, курява чи багно, і кожен дивиться на тебе по-вовчому.
— А де вони дивились на тебе приязно? І чому ти думаєш, що ти приносиш їм щастя? Ха-ха!..
Хтось увійшов до передпокою й сказав хрипким баб'ячим голосом:
— Heil Hitler!
— Тьху, чорт, це Петер Фенбонг! Heil Hitler!.. Ах, verdammt noch mal ми тебе ще не бачили в чорному! Ану, покажись... Дивіться, хлоп'ята, Петер Фенбонг! Подумайте тільки, ми не зустрічалися від самого кордону.
— Можна подумати, ви й справді за мною скучили,— з усмішкою відповів цей баб'ячий голос.
— Петер Фенбонг! Звідки тебе принесло?
— Краще скажи — куди? Ми дістали призначення в цю ДІРУ-
— А що це за значок у тебе на грудях?
— Я тепер уже ротенфюрер.
— Ого! Недарма ти розтовстів. Мабуть, у частинах CG краще годують!
— Але він, мабуть, як і колись, спить в одежі й не миється, я це вчуваю з запаху.
— Ніколи не жартуй так, щоб потім не каятись,— просичав баб'ячий голос.
— Пробач, любий Петер, але ж ми давні друзі. Правда ж? Що залишиться солдатові, коли не можна й пожартувати! Як ти заблукав до нас?
— Я шукаю квартиру.
— Ти шукаєш квартиру?! Вам завжди припадають найкращі будинки.
— Ми зайняли лікарню, це величезна будівля. Але мені потрібна квартира.
— Нас тут семеро.
— Я бачу... Wie die Heringe!2
— Еге, тепер ти пішов угору. Але все-таки не забувай старих товаришів. Заходь, поки ми тут.
Чоловік з баб'ячим голосом щось писнув у відповідь, усі засміялись. Важко ступаючи кованими черевиками, він вийшов.
— Дивна людина цей Петер Фенбонг!
— Дивна? Він робить собі кар'єру, і молодець.
1 Будь проклятий (кім.).
2 Як оселедці (чім.).
— Але ти бачив його коли-небудь не те що голим, а хоча б у спідній сорочці? Він ніколи не миється.
— Я підозрюю, що в нього болячки на тілі, які він сти-дається показати... Фрідріх, чи скоро там у тебе?
— Мені потрібен лавровий лист,— похмуро озвався Фрідріх.
— Ти думаєш, що діло йде до кінця, і хочеш заздалегідь сплести собі вінок переможця?
— Кінця не буде, бо ми воюємо з цілим світом,— похмуро сказав Фрідріх.
Лизавета Олексіївна сиділа біля вікна, зіпершись одною рукою на підвіконня, задумавшись. З вікна вона бачила великий пустир, заллятий вечірнім сонцем. На далекому краю пустиря, навскоси від їхнього будиночка, стояли окремо дві великі білі муровані будівлі: одна, більша,— школа імені Ворошилова, друга, менша,— дитяча лікарня. І школа, й лікарня були евакуйовані, і будівлі стояли порожні.
— Люсю, поглянь, що це? — сказала Лизавета Олексіївна й припала скронею до шибки.
Люся підбігла до вікна. Курною дорогою, що пролягала зліва через пустир мимо цих двох будівель,— цією дорогою сунув гурт людей.