Я опинився міш Кошлобровим і Уексфордом, а Грін сів на місце водія.
— Як ви мене знайшли? — запитав я.
Грін зі звірячою посмішкою дістав з кишені полароїдну фотографію й дав мені. На ній ми всі троє — Джік, Сера і я — стояли біля крамниць у Мельбурнзькому аеропорту. Жінка з галереї, як я здогадався, не гаяла часу, стежачи за нашим відбуттям.
— Пройшли по готелях і запитали, — сказав Грін. — Це просто.
Здається, більш нічого не можна було сказати, і я сидів мовчки. Може, ще й тому, що мені трохи бракувало повітря.
Та й ніхто більше не хапався розмовляти. Грін завів машину й поїхав до міста. Уексфорд дивився на мене зі змішаним почуттям гніву та вдоволення: Кошлобровий так заламав мені вільну праву руку, що не лишалося сили для дебатів. Він не давав мені розпростатися. Голова похилилася до колін. Все це було надзвичайно принизливо й болісно. [157]
Нарешті Уексфорд сказав:
— Нам потрібен наш список.
В його голосі не було і відтінку шляхетності. Це важка розмова. Мстива лють аж перла з нього, і не було потреби ще й виражати її словами.
О боже, з жалем подумав я. Який же я телепень, що отак попався.
— Ти чуєш? Нам потрібен список і все інше, що ви забрали.
Я не відповів. Мене всього поглинув біль.
За звуками ззовні я здогадався, що ми проїздили вулицями міста, які у п'ятницю вранці жили буденними клопотами, та оскільки голова моя була опущена нижче вікон, бачити я не міг.
Незабаром машина різко повернула ліворуч й стала натужно п'ястися вгору, — і цей шлях, здавалося, розтягнувся на довгі милі. Двигун полегшено зітхнув на вершині, й дорога побігла вниз.
За весь час ніхто не зронив ні слова. Думки про те, що чекало на мене в кінці подорожі, були такі прикрі, що я гнав їх від себе. Я міг повернути Уедсфордові список, а тоді що? І справді — що тоді?
Після тривалого спуску машина на мить загальмувала, а тоді звернула праворуч. На зміну міському гомону прийшов шум моря. Не чулося більше ефекту Доплера від машин, що мчали нам назустріч. Я дійшов сумного висновку, що ми звернули з шосе і їхали зараз відлюдним путівцем.
Нарешті машина шарпнулася і зупинилась.
Кошлобровий прибрав руки. Я насилу випростався, зболений і пригнічений.
Навряд чи могли вони знайти глухіше місце. Дорога пролягала так близько від моря, що була, власне, частиною берега, а берег цей являв собою непрохідні джунглі шпичастого чорного каміння, об яке розбивались спінені білі хвилі, — нічого схожого на ніжні пляжі Англії.
По праву руку громадилися урвисті кліфи. Попереду дорога впиралась у якісь розробки, схожі нібито на каменярню. Від кліфів відрубували брили; прямо перед нами була розчищена закурена ділянка землі, великі купи гостроверхої породи, відсортоване каміння й відсіяні скалки. Усе це каміння вулканічної породи було нетесане, грубе й чорне. — —. Ні людей. Ні машин. Ні сліду роботи.
— Де список? — запитав Уексфорд. [156]
Грін повернувся на сидінні водія й поважно подивився мені в обличчя.
— Ти однаково скажеш нам, — звернувся він до мене. — Хоч би й довелося тебе бити. Тільки битимемо не кулаками, а камінням.
Кошлобровий сказав ображено:
— А чому не кулаками?
Але у нас із Гріном, певно, була та сама притуга з кулаками: я не зміг би зацідити комусь із належним ефектом. Інша річ — місцеве каміння, досить тільки на нього поглянути.
— А якщо скажу? — запитав я.
Вони не сподівалися, що це буде так просто. На їхніх обличчях застиг подив, але він, либонь, здавався оманливим. Було ще щось приховане у їхньому виразі, — воно не віщувало нічого доброго. Регіна, подумав я. Регіна з розчерепленою головою.
Я подивився на кліфи, на каменярню, на море. Простого виходу нема. А позад нас — дорога. Коли б я побіг туди, вони поїхали б за мною і розчавили. Звісно. Якби я здатен був бігти.; Але й це проблематично.
Я проковтнув слину і зробив жалісне обличчя, що, зрештою, було не дуже важко.
— Я скажу... — почав я. — Але не в машині.
Запанувала коротка тиша, поки вони це обмірковували; втім, машина все одно була затісна, щоб мене камену-вати, і вони не дуже опирались.
Грін потягся до скриньки, припасованої біля водія, відкрив її і вийняв пістолет. Я досить розумівся на вогнепальній зброї, щоб відрізнити револьвер від самозарядки тож не мав сумнівів, що це саме револьвер, а його найперша перевага, як я читав, у тому, що він ніколи не заклинював.
У руках Грінових відчувалося більше поваги до зброї, ніж знайомства з нею. Він мовчки показав мені револьвер, поклав його назад до скриньки, залишивши її відчиненою, — нехай буде видно, що на мене чекає у гіршому разі.
— Ну, то виходь, — наказав Уексфорд.
Ми всі вийшли, і я постарався опинитися між ними та морем. На відкритому морському узбережжі вітер був дужчий і прохолодніший незважаючи на палюче сонце. Він здував ріденьке, ретельно' начесане волосся з маківки Уексфорда, роблячи його геть лисим, і підкреслював тупий вигляд Кошлобрового. Очі Грінові залишались такі ж сторожкі й гострі, як земля круг нас. [159]
— Ну, то що? — сказав Уексфорд грубо, мало не кричачи, щоб пересилити шум моря. — Де список?
Я рвучко крутнувся й щодуху кинувся до моря.
На бігу засунув праву руку за пазуху й смикнув за пов'язки.
Уексфорд, Грін і Кошлобровий люто закричали ї ледве мене не догнали.
Витягши списки чужоземних покупців, я покрутив ними в повітрі, а тоді, наче граючи в кеглі, жбурнув їх чимдалі в море.
Сторінки порозлітались у повітрі, але вітер з берега красиво підхопив їх і поніс, як велике листя, до моря.
Я не зупинився край води: пішов далі, прямо на холодне, негостинне "бойовище" з камінням, як акулячі зуби, зеленою водою та білими спіненими хвилями. Ковзаючись, падаючи, підводячись, спотикаючись, відчуваючи, що прибережна, течія багато сильніша, ніж я сподівався, каміння шерсткіше, а дно під ногами зрадливіше. Відчуваючи, що, уникнувши однієї смертельної небезпеки, я наражаюсь на іншу.
На секунду я озирнувся.
Уексфорд, переслідуючи мене, зайшов на крок-два у море, але, здавалось, тільки для того, щоб дотягтись до сторінки, що впала ближче за інші. Він так і зупинився там: вода кипіла довкола його холош, а сам Уексфорд прикипів очима до промоклого аркуша.
Грін опинився біля машини — він нагнувся всередину з боку переднього сидіння для пасажирів.
Кошлобровий застиг із роззявленим ротом.
Я знову почав боротися за виживання.
Цей берег — як і більшість берегів — був уступчастий. Щокроку течія дужчала; вона засмоктувала, тягла й кидала мною ніби цуркою. Вода сягала пояса, я через хвилі ледве тримався на ногах, і щоразу, втрачаючи рівновагу, важив своїм життям, бо шпичасте чорне каміння, що стирчало цілими пасмами над і під водою, ось-ось могло мене зсаднити й проткнути.
Це було не те каміння, до якого я звик: не тверде знайоме каменюччя британського узбережжя, відшліфоване морем, а грубі уламки вулканічної породи, шкарубкі, як пемза. їх не можна було обійняти рукою: шкіра прилипала до них і відривалася. Те ж саме робилося й з одягом. Я ще й тридцяти ярдів не пройшов, а вже по мені струменіла кров з десятка неглибоких подряпин: а ніякі ж судини не кривавлять більше за поверхневі капіляри.
Моя ліва рука була й досі прив'язана бинтами; де був [160] схований від дня Кубка список чужоземних покупців — на випадок пограбування номера, як це сталося в Аліс. Промоклі наскрізь бинти липли тепер, як п'явки, сорочка — теж. М'язи, послаблені поломом і нерухомістю, не могли дати їм ради. Руки в мене були зайняті, і я не раз мусив крутитися на місці.
Нога невдало наступила на підводний камінь, і я відчув, як він зсаднює шкіру, відтак утратив рівновагу й упав долілиць. Спробував зарадити собі однією, рукою — марна річ. Я розбив собі груди об невеликий гостряк попереду і не розквасив носа тільки тому, що різко відвів голову вбік.
Камінь біля щоки розлетівся раптом на друзки, ніби вибухнув. Уламки порснули в обличчя. Якусь мить я нічого не розумів: потім через силу повернувся й озирнувсь на 6epeF, холонучи від лихого передчуття.
На березі стояв Грін і цілився з пістолета, наміряючись мене вбити.
Розділ п'ятнадцятий
Тридцять — тридцять п'ять ярдів для пістолета — це багатенько, але ж Грін, здавалося, стояв так близько.
Я бачив вислі вуса і розчухране волосся, яке ворушив вітер. Бачив його очі і напружене тіло. Він розставив ноги, руки витягнув поперед себе і так обіруч мірив з пістолета.
Пострілів я не чув через гуркіт хвиль, що розбивалися на камінні. Не міг бачити, як він натискає на курок. Але я бачив, як шарпались руки од відбою, і вирішив, що це глупство — дати йому змогу стріляти по непорушній цілі.
Сказати по правді, я не на жарт перелякався. Певно, йому, як і мені, теж ввижалося, ніби я поруч. Грін був цілком певний, що поцілить у мене, хоча його ніжне поводження з пістолетом у машині наводило на думку, що він — не мастак у цій справі.
Я повернувся й прошкандибав ще ярд чи два, хоча посуватися вперед ставало дедалі важче, а відчайдушна, боротьба з течією, хвилями та камінням знесилювали мене до решти.
Десь має бути цьому край.
Має бути.
Я спіткнувся, впав на гостре каміння, зранив руку, і з мене витекла ще одна порція здорового червоного життя. [161]
Боже, подумав я, мабуть, скрізь усе забарвлене шарлатом, який точиться з сотень дрібних подряпин.
А втім, це наштовхнуло мене на одну думку.
Я був занурений по пояс у небезпечній зеленій воді, а прибережне каміння здебільшого сховалося під хвилями. Неподалік з одного боку пасмо великих скельних ікол бігло від берега, наче страхітний хвилеріз, і я позадкував од нього, бо об цю перепону розбивались дедалі лютіші хвилі. Але ж у полі зору це був єдиний прихисток. Три недолугих кроки наблизили мене до хвилеріза, ще й течія підмогла.
Я озирнувся на Гріна. Він перезаряджав пістолет. Уексфорд, пританцьовуючи круг нього, увесь час підганяв, а Кошлобровий, певно, великої охоти переслідувати мене не мав: не вмів, мабуть, плавати.
Грін клацнув затвором і знову наставив пістолет на мене.
І тут я став діяти на одчай.
Я притис закривавлену руку до грудей і звівся, похитуючись проти течії, відкритий Грінові до пояса.
Дивився, як він цілиться, витягнувши обидві руки. Я вважав, що поцілив би в мене з цього пістолета на такій відстані й при такому вітрі лише влучний стрілець.