Я знову припав до землі і лежав не ворушачись. Водії повільно проїхали повз мене, нишпорячи хижими поглядами по кущах.
Я дякував богові, що Адмірал далеко й вони його не угледять. Але щоб часом він не заіржав!
"Марконі" розвернулися й стали на протилежній обочині ярдів за тридцять п'ять від мене. Водії вийшли, хряпнувши дверцятами. Я напружено стежив за ними. А вони закурили й теревенили, спершися на капоти. До мене долітали їхні голоси, але щось розібрати було важко.
Вони поки що не бачили ні мене, ні Адмірала. Проте не поспішали від'їжджати. Я поглянув на годинник. Шоста. Минуло вже півтори години, як я дременув з іподрому. Зосталася якась година до сутінок, і тоді я не зможу вільно пересуватися на Адміралові, й треба буде спинитися та ночувати в лісі. Не можна ж примушувати коня плигати через невидимі огорожі.
Раптом в одній із машин загудів радіотелефон. Водій відсунув шибу й узяв мікрофон. Він говорив чітко, і я почув слова:
— Атож, дорогу перекрили... Ні, він ще не перетнув її.— Знову тріскотнява, й водій відповів:—Так, я цілком певен. Я повідомлю, коли він з'явиться.— I поклав мікрофон на місце.
Треба діяти обачливо, подумав я, і почав тихо одповзати, тулячись до землі. Тягти живіт було страшенно важко, але я знав, що варт хоч на дюйм підвестися, як водії одразу помітять мене в цьому рідколіссі. Коли наважився встати, мій костюм нагадував брудну ганчірку, всю в глиці. Я обтрусився, підійшов до коня й одв'язав повід.
На шляху, в останніх променях сонця, поміж стовбурами виднілися тьмяні обриси двох машин та їхніх водіїв, і, знаючи, що вони не можуть бачити мене, я рушив на захід, тримаючись рівнобіжно з дорогою, на деякій віддалі од неї. Десь за чверть милі помітив ще одно таксі на обочині. Отож повернувся назад і взявся збирати дрібненькі сухі галузки. На півдорозі між цим таксі й тими двома, перебуваючи поза досяжністю їхнього зору, підвів Адмірала до дротяної огорожі, щоб він примірився. В сутінках її вже ледве видно було попереду. Я поклав зверху сухе галуззя, що робило перепону помітнішою. Потім скочив коневі на спину й одвів його трохи назад, поставивши мордою до огорожі, й чекав вантажної машини, щоб з'явилася на шосе. Адже в тиші цокіт підків пролунав би надто дзвінко, а мені не хотілося, щоб переслідувачі його зачули. Чим довше вони думатимуть, що я в посадці, тим краще. Але скільки доведеться ждати ваговоза, я не знав, і долоні в мене зовсім змокріли од хвилювання.
Промчав хтось на мопеді. Я ледве стримався. Та ось нарешті загуркотів мій рятівник, вантажений порожніми пляшками з-під молока. Кращого годі було й чекати! Я рвучко пустив Адмірала. Він легко перескочив загорожу й трьома довгими кидками подолав шосе. Отож через якусь мить ми були вже далеко в заростях навпроти. Молочник одгримотів і щез.
Я зупинився за велетенським рододендроном і визирнув. I саме вчасно. Вслід за ваговозом промчало таксі, водій якого дивився в той бік, де ми щойно ховалися з Адміралом.
Якщо цей думає, що ми досі там, то й інші повірять. Я відвів Адмірала якомога далі від дороги, скочив на нього й рушив тихою ходою. Грунт під ногами був усіяний кущистим сосняком і папороттю, тому я довірив коневі самому пробиватися, а сам міркував, як діяти далі. Адмірал усе сповільнював крок, та я його не підганяв, бо якби він стомився так само, як я, то вже мусив би повзти.
Наскільки я міг здогадуватися, ми рухались на захід, звідки прибули. Але коли в Англії й трапляється щось надійне, то це пряма, яка обов'язково виведе вас на битий шлях. Приблизно за милю я угледів шосе. Не наближаючись до нього, рушив на північ.
Тепер я вже сам полював на здобич — на оте таксі, що відбилося від стада.
Адмірал нечутно долав галявину, притрушену листям, коли я раптом почув уже знайоме тріскотіння мікрофона й голос водія, що відповідав. Скочивши на землю й припнувши коня, хутко здерся на найближчу сосну.
Трохи попереду побачив білий дорожній стовп із чотирма крилами-покажчиками, а біля нього таксі. Виднівся лише дах та поблискували шибки, все інше ховалося під густим кущем. Мій рятівник— сосновий ліс — зостався праворуч у сизій імлі. Я зліз і помацав шкарпетку з монетами, видобув також два шматки цукру та дав Адміралові. Кінь віддихнув і взяв цукор, а я лагідно поплескав його й благословив Сціллу за подарунок.
Під захистком заростей можна було непомітно підійти до розвилки, та, коли з-під крислатого рододендрона я висунув голову, водій уже виліз із машини. То був молодий смаглявий хлопець в яскраво-синьому костюмі, який стояв на роздоріжжі, широко поставивши ноги та дзвякаючи монетками в кишені. Він обернувся й позіхнув.
Знову зашкряботів зумер, хоч водій не звернув уваги. Я вирішив підкрастися й збити його з ніг, перш ніж мене помітить. Та він сякнувся й далі стовбичив лицем до мене. Я кляв його й терпеливо чекав.
Раптом він закрокував у мій бік.
Я було подумав, що уздрів мене, та він потупцював під кущем папороті й повернувся спиною. Звичайно, нечесно нападати ззаду, саме в таку мить, і я навіть посміхався, виповзаючи із засідки, але не можна було втрачати нагоди. Я скочив три кроки й ударив — пенси глухо дзенькнули в нього, на потилиці. Він гепнувся без жодного звуку.
Я вхопив його під пахви й переволік туди, де стояв Адмірал. Потім блискавично віддер од попони руду обшивку й спробував на міцність — чи годиться. Вийнявши з кишені штанів складаний ніж, розрізав на чотири смужки й двома загудзував водієві гомілки й коліна. Потім підтягнув його до дереева, викрутив руки й перев'язав зап'ястки. Четвертою биндою припнув його до дерева.
Обмацав кишені. Єдиною зброєю цього типа виявився кастет із гостряками, його я поклав до власної кишені. Він трохи очумався. Затуманений погляд блукав од мене до Адмірала, поки нарешті зрозумів, хто я, й хапливо ковтнув повітря.
Він не визначався силою й хоробрістю. Те, що кінь стояв прямо над ним, здавалося, лякало його більше, ніж те, що був зв'язаний і мав гулю на голові.
— Він роздушить мене! — заволав, розкривши рота й показуючи жовті од тютюну дешеві штучні зуби.
— Він дивиться, на що ступати,— заспокоїв я.
— Одведи його! Одведи геть! — репетував він, і Адмірал захвилювався.
— Не верещи, й він тебе не зачепить! — гримнув я, та водій не вгавав. Тоді я заткнув йому пельку своїм носовиком. У нього одразу полізли очі на лоба.
— Мовчи. Коли будеш мовчати, він не завдасть тобі шкоди. Твій вереск може злякати його, тоді начувайся! Второпав?
Він кивнув. Я вийняв хусточку, й водій почав лаятись. Брутально, але тихо.
Я заспокоїв коня, попустив повід і дав йому попастися. Він мирно взявся щипати траву.
— Як тебе звати?—звернувся я до таксиста,
Той сплюнув і нічого не відповів.
Я допитувався далі.
— А яке твоє свиняче діло?
Мені конче потрібно було знати його ім'я, до того ж я поспішав.
Тому я взяв Адмірала за повід і повернув його так, щоб велетенський круп і гігантські задні ноги коня опинилися над лежачим. Водій одразу вгамувався й злякано дивився на мене.
— Мовчи, а то він хвицне тебе. То як же тебе звати?
— Джон Сміт.
— Подумай.— I я ще на крок підтягнув Адмірала.
Водій здався. Губи в нього дрижали, на лобі з'явилися росинки поту.
— Б-блейк,— вичавив він.
— А ім'я?
— Корні.— Його очі злякано бігали від мене до Адмірала.
Я розпитав його, як користуватися радіотелефоном. Коли допевнився, відвів Адмірала на кілька футів, щоб справді часом кінь не наступив у темряві на таксиста.
Прив'язав повід до молодої сосни й попередив бранця:
— Не здумай галасувати. По-перше, ніхто тебе не почує, а по-друге, ти можеш злякати коня. Він дуже породистий, тобто нервовий, розумієш? Злякаєш його своїм криком, обірве повід і кинеться на тебе. Отож мовчи. Зрозумів?
Навіть коли б Адмірал обірвав повід, він ні за що не кинувся б на людину, та, на моє щастя, Блейк цього не знав. Він кивнув, корчачись од відчаю й страху.
— Не залишу тебе тут,— заспокоїв я.— Не будеш лежати так усю ніч. Взагалі-то мені на тебе начхати, але ж доведеться відвести коня до стайні.
Адмірал мирно пощипував траву. Я поплескав його по крупу, перевірив, чи міцно стягнуто перев'язь на таксистові, й метнувся крізь кущі до машини.
Дороговказ мав для мене велике значення. Я переписав назви й відстані, щоб бути певним, що це той самий стовп, коли повертатимусь уночі. Тоді нарешті вліз у таксі й зайняв місце водія.
Приймач було настроєно так, щоб кожен водій міг чути всі повідомлення й накази диспетчерської, а також водіїв на трасі.
Чоловічий голос джеркотів:
— Я — Сід. Жодного поруху. Я бачу все милі за півтори і весь ліс, де він ховається. Можу поклястися, що він не перескочив дороги. Надто вже щільний тут рух. Певен, що побачу, тільки-но він спробує.
Голос його здавався слабким і олов'яним, ніби мова йшла про загубленого собаку.
Поки він бубонів, я ввімкнув мотор і поїхав на південь. Денне світло уже згасало. Півгодини дня, хвилин десять сутінок, і настане ніч. Я наддав газу.
Радіо мовчало, потім хтось заговорив:
— Його треба зловити до темряви.
Хрипкий, монотонний шепіт ошелешив мене. Я міцно вхопився за кермо, а м'язи очей напружились. Голос лунав так близько, що мені здалося, ніби небезпека, якою погрожував той тип, десь поряд, і мені довелося заспокоїти себе, пильно вдивившись у густі зарості та у віддзеркалення на щитку безлюдної дороги позаду.
— Ми робимо все можливе, сер,— відказав спокійний голос із повагою.— Я вже годину сновигаю туди-сюди цією клятою дорогою. Всі машини в моєму секторі чатують.
— А в кого з вас є зброя? — прохрипів бос.
— Лише в чотирьох, сер. Хотілось би мати більше, щоб упоратися з ним.
Пауза, і знову хрипотіння:
— У мене тут пістолет, та не можна гаяти часу. Обходьтеся тим, що є.
— Гаразд, сер.
— Увага — всім водіям! Стріляйте в коня! Вершника взяти живим! Зрозуміло?
Всі схвально загуділи.
— Флетчер, повторіть наказ.
Ввічливий водій відповів:
— Щойно ми побачимо його поміж дерев чи без прикриття, маємо стріляти, цілячись у коня. Скликаємо всіх водіїв і ловимо його. Коли треба, вдаємось до насильства, запихаємо в машину й ждемо вказівок.
Він ще не скінчив, а я вже пізнав той голос. Улеслива чемність виказала. Я чув його у Мейденхедському лісі, це він заманював мене в пастку — водій фургона Флетчер.