Перш за все, його туалет (він уже кілька разів оглядав себе в дзеркалі), від крою фрака аж до бантиків на туфлях, — не давав підстав для будь-яких зауважень; він розмовляв з людьми визначними, бачив зблизька багатих жінок, пан Дамбрез поставився до нього прекрасно, а пані Дамбрез обійшлася з ним майже ласкаво. Він обмірковував кожне її слово, всі її погляди, тисячу речей, нез'ясовних, а проте промовистих. От би мати таку коханку! А чому б, кінець кінцем, і ні? Він не гірший за інших! Гляди, вона не така вже й неприступна? Тоді прийшов йому на думку Мартінон, і, вже засинаючи, він усміхнувся з жалю до цього бравого молодчаги.
Проснувся Фредерік з думкою про Капітаншу; адже слова в її записці "з завтрашнього вечора" означали побачення на сьогодні. Діждавши дев'ятої години, він поквапився до неї.
Хтось перед ним підіймався по сходах, двері зачинилися. Він подзвонив; Дельфіна відчинила і стала запевнювати, що господині нема вдома.
Фредерік наполягав, просив. Йому треба сказати їй щось дуже важливе, лише кілька слів. Нарешті найпереконливішим доводом стала монета в сто су, і служниця залишила його одного в передпокої.
З'явилася Розанетта. Вона була в самій сорочці, волосся розпущене, і, крутячи головою, вона здаля розводила руки, — виразний жест означав, що вона не може його прийняти.
Фредерік повільно спустився сходами. Ця примха перевершила все. Він нічого не розумів.
Перед швейцарською його зупинила мадмуазель Ватназ.
— Вона вас прийняла?
— Hi!
— Вас витурили?
— Як ви дізналися?
— Одразу видно! Ходімте! Геть звідси! Я задихаюся!
Ватназ потягла його за собою на вулицю. Вона важко дихала. Він відчував, як її худа рука тремтить у нього в руці. Раптом вона вибухнула:
— Ох, негідник!
— Хто?
— Та це ж він! Він! Дельмар!
Це відкриття образило Фредеріка, він спитав:
— Ви впевнені?
— Та я ж вам кажу, що йшла назирці за ним! — вигукнула Ватназ. — Я бачила, як він заходив! Тепер ви мене розумієте? Зрештою, я й повинна була цього сподіватися: адже я сама з дурного розуму ввела його в її дім. О Господи, якби ви тільки знали! Та я ж йому дала в себе притулок, годувала й зодягала. А всі мої клопоти в газетах?! Я любила його, як мати! — Потім, злісно посміхаючись, вела далі: — Еге ж, цьому панові потрібні оксамитові костюми! Це все він — задля вигоди, будьте певні! А вона! Я ж бо знала її ще швачкою! Якби не я, вона б уже сто разів потонула в багні! Але я ще шпурну її в твань! Авжеж! Нехай сконає в лікарні! Хай усі дізнаються!
І неначе потік бруду з бочки, в якій возять нечистоти, вона вилила перед Фредеріком свій гнів, виявивши всю ганьбу суперниці.
— Вона спала з Жюмійяком, з Флакуром, з молодим Алларом, з Бертіно, із Сен-Валері — отим таранкуватим. Ні, з другим! Та однаково: вони ж брати! Коли ж вона встрявала в халепу, я все залагоджувала. А що мені від неї перепало? Адже вона страх яка скупердяга! Та й, погодьтеся, з мого боку велика ласка водитися з нею, бо, зрештою, ми люди не одного кола! Я ж не якась там дівка! Хіба я продажна? Вже не кажу про те, що в неї не голова, а капустяний качан на в'язах. Слово "категорія" вона пише з двома "т". А втім, який їхав, таку здибав, хоча він величає себе артистом і вдає з себе генія! Та, Боже милий, якби в нього було хоч трохи кебети, він би не дійшов до такої ницості! Покинути неабияку жінку заради якоїсь там хльорки! Кінець кінцем, мені начхати. Він зовсім поганіє! Він мені осоружний! Якщо я його зустріну, їй-право, плюну йому в пику. — Вона плюнула. — Еге ж, он як я на нього дивлюся! А яке становище Арну? Жахливе, правда ж? Він уже стільки разів прощав їй! Складав їй такі жертви, що й не сказати! Та вона повинна б ноги йому цілувати! Який же він щедрий, який добрий!
Фредерік радо слухав, як вона ганьбила Дельмара, проте був на боці Арну. Розанеттина віроломність здавалася йому чимось неприродним, несправедливим; збудження старої діви передалося і йому, він відчув навіть до Арну ніби жаль. Несподівано Фредерік опинився перед його під'їздом; він і не помітив, як мадмуазель Ватназ привела його в передмістя Пуассоньєр.
— От ми й прийшли, — сказала вона. — Я зайти до нього не можу. Але вам нічого не заважає навідати його.
— Навіщо?
— Щоб йому все розповісти, достолиха!
Фредерік, немовби його щойно розбудили, збагнув, на яку ницість його штовхають.
— Ну то що? — спитала вона.
Він глянув на третій поверх. У пані Арну світилося. Справді, ніщо йому не заважало зайти.
— Я чекатиму вас тут. Ідіть же!
Цей наказ розхолодив його остаточно, і він одказав:
— Я пробуду там довго. Вам ліпше вернутися б додому. Взавтра я зайду до вас.
— Ні, ні! — відповіла Ватназ, тупнувши ногою. — Захопіть його! Тягніть його з собою! Нехай він застукає їх у парі!
— Але Дельмара там уже не буде!
Вона понурила голову.
— Авжеж, це, либонь, слушно.
І вона мовчки стояла посеред вулиці, де мчали екіпажі; потім втупилася в нього очима дикої кішки.
— Я можу розраховувати на вас, еге ж? Тепер ми з вами заодно, це свято! Тож дійте. До завтра!
Вже йдучи коридором, Фредерік почув два голоси — вони сперечалися. Голос пані Арну казав:
— Не бреши! Не бреши ж!
Він увійшов. Вони замовкли.
Арну ходив туди-сюди по кімнаті, а дружина сиділа на стільчику біля каміна, надзвичайно бліда, потупивши погляд. Фредерік уже намірився вийти. Арну вхопив його за руку, радий, що той з'явився на виручку.
— Боюся, що я… — почав Фредерік.
— Та залишайтеся! — шепнув йому на вухо Арну.
Пані Арну сказала:
— Треба бути поблажливим, пане Моро! Такі речі в родинах інколи трапляються.
— Тобто їх улаштовують, — грайливо сказав Арну. — І то ж нападають на жінок химери! Ось, наприклад, вона людина не погана. Навпаки! І що ж, цілу годину розважається тим, що допікає мені всілякими вигадками.
— Ба ні, це правда! — роздратовано заперечила пані Арну. — Адже ж ти її таки купив.
— Я?
— Так, ти! В "Персидському магазині"!
"Кашемірова шаль!" — подумав Фредерік.
Він почував себе винуватцем і налякався.
Вона відразу додала:
— Це було того місяця, в суботу, чотирнадцятого.
— А! Саме того дня я перебував у Крейлі! Отже, сама бачиш.
— Зовсім ні! Таж чотирнадцятого ми обідали у Бертенів.
— Гм, чотирнадцятого?.. — мовив Арну і звів очі до стелі, ніби пригадував число.
– І навіть скажу більше: прикажчик, що її продавав, білявий!
— Ще б я пам'ятав прикажчика!
— Але ти сказав йому адресу: вулиця Лаваль, вісімнадцять.
— Як ти дізналася? — спитав Арну, вражений.
Вона знизала плечима.
— О! Дуже просто: я зайшла полагодити свою шаль, а старший прикажчик сказав, що точнісінько таку саму щойно вислали пані Арну.
— То хіба ж моя вина, якщо на тій вулиці мешкає якась пані Арну?
— Так! Але не дружина Жака Арну, — відповіла вона.
Тут він почав пантеличитись, але запевняв, що не винен. Це непорозуміння, випадковість, одна з тих незбагненних речей, які іноді трапляються. Не слід судити людей за самим лише підозрінням, на підставі непевних доказів, і для прикладу нагадав бідолашного Лезюрка.
— Одне слово, я наполягаю, що ти помиляєшся. Хочеш, я тобі заприсягну?
— Марний труд!
— Чому?
Вона глянула йому просто в лице, нічого не кажучи; тоді протягнула руку, взяла з каміна срібну скриньку і подала йому розгорнений рахунок.
Арну почервонів до самих вух, і його розгублене обличчя роздулося.
— Ну?
— Але… — повільно проказав він. — Що це доводить?
— Он як! — мовила вона з особливою інтонацією, в якій вчувалися біль і іронія. — Он як!
Арну тримав у руках рахунок і вертів його, не відриваючи від нього погляду, неначе мусив там знайти розв'язання важливої проблеми.
— А! Так, так, пригадую! — нарешті сказав він. — Це було доручення. Ви ж це повинні знати, Фредеріку.
Фредерік мовчав.
— Доручення, що його просив мене виконати… так, так, просив… старий Удрі.
— А для кого?
— Для його полюбовниці!
— Для вашої! — вигукнула пані Арну, випроставшись на весь зріст.
— Присягаю тобі…
— Не вигадуйте й далі! Я все знаю!
— А! Прекрасно! Виходить, за мною шпигують?
Вона холодно поцікавилась:
— Може, це вас, людину делікатну, вражає?
— Якщо жінка втрачає витримку, — почав Арну, шукаючи капелюха, — а вгамувати її немає змоги!.. — Потім він тяжко зітхнув: — Не одружуйтеся, мій голубе, ні, повірте мені!
І він швидко вийшов, відчуваючи потребу дихнути свіжим повітрям.
Тут настала глибока мовчанка, і в кімнаті, здавалося, все завмерло. На стелі білів ясний кружок од лампи, а по кутках, немов смуги чорного флеру, лежали тіні, тільки й чулося цокання годинника та вогонь потріскував у каміні.
Пані Арну знову сіла в крісло, вже по другий бік каміна; вона, тремтячи, кусала губи, а тоді підняла руки, схлипнула й розплакалася.
Фредерік присів на стільчик і ласкавим голосом, яким звертаються до хворого, почав:
— Ви не сумніваєтесь, що я поділяю?..
Вона нічого не відповіла. Але далі, міркуючи вголос, промовила:
— Я ж йому даю повну волю! У нього не було потреби брехати.
— Атож! — сказав Фредерік. — Певно, це просто за звичкою, мабуть, він не подумав і, може, в інших, важливіших справах…
— А що ж, по-вашому, важливіше?
— Так! Нічого!
Фредерік вклонився з покірною усмішкою.
— В Арну все ж таки є й певні переваги: він любить своїх дітей.
— Ох! І робить усе, щоб їх пустити старцями!
— До цього призводить його занадто компанійська вдача; адже він, зрештою, добряга.
Вона скрикнула:
— А що воно означає — добряга?
Так Фредерік захищав його, висловлюючись у найневиразніший спосіб, якого лише міг добрати, і, хоча щиро співчував їй, однак у глибині душі радувався, відчуваючи велику втіху. З почуття помсти чи з потреби кохання, вона тепер кинеться до нього. Надії, надмірно зростаючи, посилювали його любов.
Ніколи вона не здавалася йому такою привабливою, безмірно прекрасною. Вона важко дихала, і раз у раз груди в неї здіймалися; її непорушні очі, здавалося, були захоплені якимсь внутрішнім видінням, а вуста залишалися напіврозтулені, ніби для того, щоб душу випустити на волю. Іноді вона міцно притискувала до уст хусточку. Фредерікові хотілося стати клаптиком того батисту, наскрізь просякнутого слізьми. Мимоволі він дивився на ліжко в глибині алькова, уявляючи її голову на подушці, і так виразно бачив усе те, що стримувався, аби не стиснути її в обіймах.