Тож підеш до Евриція чи куди тобі заманеться, але для певності залиш на отім столі гаманець, отриманий тобою.
Хілон, який завжди неохоче розлучався з грошима, скривився, та наказ виконав, і вийшов. Од Карин до Цирку, біля якого розташовувалася крамничка Евриція, не було занадто далеко, тому повернувся ще до смеркання.
— Ось знаки, пане. Без них не пустили б нас. Розпитав також добре про дорогу, а заодно сказав Еврицію, що знаків потребую тільки для моїх друзів, сам же не піду, бо то для мене, старого, задалеко, і, зрештою, завтра побачу великого апостола, який мені повторить найліпші місця зі своєї проповіді.
— Як це не підеш? Мусиш іти! — сказав Вініцій.
— Знаю, що мушу, але піду, добре прикривши лице, й вам раджу так само зробити, інакше можемо наполохати пташок.
І справді почали незабаром вони збиратися, бо вже сутеніло. Взяли галльські плащі з відлогами, взяли ліхтарі; Вініцій, крім того, озброївся коротким кривим ножем, такі ж дав супутникам, Хілон же нацупив перуку, що нею запасся по дорозі від Евриція, і вийшли, поспішаючи, щоб до неблизької Номентанської брами дійти, перш ніж її зачинять.
Розділ XX
Ішли вулицею Патриціїв, уздовж Віміналу[212], до стародавньої Вімінальської брами, біля площі, на якій Діоклетіан спорудив пізніше чудові лазні[213]. Минули рештки муру Сервія Туллія[214] і вже безлюднішими місцями дійшли до Номентанської дороги, там же, повернувши ліворуч, до Соляної дороги, опинилися серед пагорбів, де було повно піщаних копалень та кілька цвинтарів. Стемніло тим часом уже зовсім, а місяць іще не зійшов, отже, дорогу їм було б досить важко знайти, коли б, — як передбачав Хілон, — не показували її самі християни. Справді, праворуч, ліворуч і попереду виднілися темні постаті, що обережно рухалися до піщаних ярів. Деякі з тих людей несли ліхтарі, стараючись прикривати, однак, їх плащами, інші, що знали дорогу краще, йшли в темряві. Досвідчене солдатське око Вініція відрізняло за рухами молодих чоловіків од старих, які опиралися на палиці, та від жінок, ретельно вкутаних у довгі стули. Поодинокі подорожні та селяни, що йшли з міста, вважали, мабуть, тих нічних мандрівців за робітників, які поспішають до аренаріїв, або за членів похоронних братств, які влаштовували собі часом ритуальні трапези вночі. Але чим далі молодий патрицій та його супутники посувалися вперед, навколо мерехтіло все більше ліхтарів і зростала кількість осіб. Деякі з них притишеними голосами співали пісень, що Вініцію здавалися повними туги. Іноді вухо його вловлювало окремі слова або фрази пісень, як, приміром: "Прокинься, хто спить" або "Повстань із мертвих", часом знову ім'я Христа повторювалося в устах чоловіків і жінок. Але Вініцій мало звертав уваги на слова, бо на думку спадало йому, що, може, якась із тих темних постатей — Лігія. Деякі, проходячи поблизу, мовили: "Мир вам" або "Слава Христу!", його ж огортав неспокій, і серце в нього починало битися частіше, бо здавалося йому, що чує голос Лігії. Схожі постаті або рухи вводили його в оману в темряві щохвилини і, тільки переконавшись неодноразово, що помилився, перестав довіряти своїм очам.
Дорога, однак, здалася йому довгою. Околиці знав добре, але в пітьмі не вмів у них орієнтуватися. Щохвилини траплялися то якісь вузькі проходи, то рештки мурів, то якісь будинки, що їх собі коло міста не пригадував. Урешті краєчок місяця показався з-за хмар і освітив околицю ліпше, ніж слабкі ліхтарі. Ось іздалеку почало врешті блищати, мовби вогнище чи полум'я смолоскипа. Вініцій нахилився до Хілона й запитав, чи то Остріан.
Хілон, на якого ніч, віддаленість од міста й ці постаті, схожі на привидів, справляли, вочевидь, сильне враження, відповів дещо невпевненим голосом:
— Не знаю, пане, не був ніколи в Остріані. Але могли б славити Христа й десь ближче до міста.
За хвилину, відчуваючи потребу в розмові й зміцненні свого духу, додав:
— Збираються, як розбійники, а їм же вбивати не дозволено, хіба що мене той лігієць ввів в оману.
Але Вініція, який думав про Лігію, здивувала також та обережність і таємничість, з якою її одновірці збиралися для слухання свого верховного жерця, тож сказав:
— Як і всяка релігія, так і ця має серед нас своїх прихильників, але християни — це секта юдейська. Чому ж збираються тут, коли за Тибром є храми юдейські, в яких серед білого дня юдеї приносять жертви?
— Ні, пане. Юдеї, власне, — їхні найзапекліші вороги. Казано мені, що ще до правління нинішнього імператора дійшло майже до війни між юдеями й ними. Імператору Клавдію так набридли ці заворушення, що вигнав усіх юдеїв, але тепер цей едикт скасовано. Та все-таки християни ховаються й од юдеїв, і від народу, що, як тобі відомо, звинувачує їх у злочинах і ненавидить.
Якийсь час ішли мовчки, потім Хілон, чий страх зростав у міру того, як віддалялися від брам, сказав:
— Повертаючись од Евриція, позичив я в одного цирульника перуку та в ніздрі засунув по бобу. Не мусять мене впізнати. Та коли б і впізнали, не вб'ють. Вони — люди непогані! Навіть дуже порядні люди, яких люблю та шаную.
— Не хвали їх завчасно, — відповів Вініцій.
Ввійшли вони у вузький яр, оточений обабіч двома траншеями, над якими перекинуто було в одному місці акведук. Місяць тим часом виплив із-за хмар, і в кінці яру побачили мур, укритий рясно плющем, який сріблився в місячному сяйві. Це був Остріан.
У Вініція сильніше закалатало серце.
При брамі два гробарі відбирали знаки. За хвилину Вініцій та його супутники опинилися на доволі просторому майдані, обнесеному зусібіч муром. Де-не-де стояли тут поодинокі пам'ятники, а посередині ж видно було власне гіпогей, або склеп, нижня частина якого була під землею, там розміщувалися гробниці; перед входом до склепу шумів фонтан. Одначе було видно, що занадто велика кількість осіб не змогла б у самому гіпогеї поміститися. Тож Вініцій легко здогадався, що збори відбуватимуться надворі просто неба, тут незабаром зібрався багатолюдний натовп. Скільки сягає око, ліхтар миготів біля ліхтаря, багато хто із прибулих не мав ніякого світла. За винятком кількох голів, які були непокриті, всі, побоюючись зрадників чи холоду, залишалися в каптурах, і молодий патрицій з тривогою подумав, що, коли так буде до кінця, в цім натовпі, при тьмяному світлі, не вдасться йому Лігію побачити.
Але раптом біля склепу запалили кілька смолоскипів, які було складено в малий стос. Стало видніше. Натовп за хвилину почав співати, спершу тихо, потім усе голосніше, якийсь дивний гімн. Вініцій ніколи в житті не чув такої пісні. Та сама туга, яка вже вразила його в співах півголосом поодиноких подорожніх по дорозі на цвинтар, обізвалася тепер у цім гімні, тільки далеко виразніше й голосніше, а в кінці стала такою пронизливою й сильною, ніби разом з людьми почав удаватися в тугу ввесь цей цвинтар, пагорби, яри й околиці. При цьому могло здаватися, що є в цьому якийсь поклик уночі, якесь покірне благання про спасіння заблуканих у темряві. Голови, піднесені догори, здавалося, бачать когось ген високо, а руки кличуть його, аби спустився. Коли пісня стихла, настала хвилина очікування, такого напруженого, що й Вініцій, і його супутники мимоволі почали поглядати на зорі, ніби побоюючись, що станеться щось незвичайне і що хтось насправді спуститься. Вініцій у Малій Азії, в Єгипті і в самім Римі бачив чимало різноманітних храмів, познайомився з багатьма віруваннями й чув багато пісень, проте лише тут уперше побачив людей, які закликали божество піснями не тому, що хотіли виконати усталений ритуал, але з-під серця, з такою справжньою за ним тугою, яка може бути тільки в дітей за батьком або за матір'ю. Треба було бути сліпим, аби не бачити, що ці люди не лише хотіли свого бога, але його всією душею любили, а цього Вініцій не бачив досі ні в якому краю, ні в яких обрядах, ні в якому храмі, в Римі ж бо і в Греції ті, хто ще шанував богів, чинили це, щоб отримати собі їхню допомогу або зі страху, але нікому не спадало навіть на думку їх любити.
Хоча думки Вініція були зайняті Лігією, а увага вся спрямована на пошуки її серед натовпу, він все ж не міг не бачити того дивного і надзвичайного, що діялося коло нього. Тим часом додано кілька смолоскипів на вогнище, що залило червоним світлом цвинтар і потьмарило блиск ліхтарів, у ту ж хвилину з гіпогею вийшов старий у плащі з каптуром, але з непокритою головою, й піднявся на камінь, який лежав поблизу вогнища.
Натовп гойднувся. Голоси біля Вініція зашепотіли: "Петро! Петро!.." Деякі опустилися навколішки, інші простягали до нього руки. Настала така глибока тиша, що чути було падіння кожної жаринки зі смолоскипів, віддалений стук коліс на Номентанській дорозі й шум вітру в кронах кількох піній, які росли біля цвинтаря.
Хілон наблизився до Вініція і прошепотів:
— Це він! Перший учень Христа, рибалка!
Старий же підніс руки догори і перехрестив усіх присутніх, а вони упали навколішки. Супутники Вініція й він сам, аби себе не виказати, наслідували їхній приклад. Молодик іще не міг наразі розібратись у своїх враженнях, бо здавалося йому, що та постать, яку бачив перед собою, і доволі простецька, і надзвичайна, більше того, що та надзвичайність випливала, власне, із простоти. Старий не мав ані митри на голові, ні дубового вінка на скронях, ані пальмової гілки в руці, ні золотої таблиці на грудях, ані шат, усіяних зірками чи білосніжних, словом, ніяких таких ознак, що їх мали жерці східні, єгипетські, грецькі або римські фламіни. І знову вразила Вініція та ж сама відмінність, яку відчув, слухаючи спів християнський, бо і цей "рибалка" видався йому не якимось архіжерцем, вправним у церемоніях, а зовсім ніби простим чоловіком похилого віку, безмірно шановним свідком, який прийшов іздалеку, аби розповісти про якусь істину, що її бачив, до якої торкався, в яку увірував, як вірять в очевидне, і полюбив тому, що увірував. Була також у його обличчі така сила переконання, яка притаманна самій істині. І Вініцій, що як скептик не хотів піддаватися його зачаруванню, піддався все-таки якійсь гарячковій цікавості, що ж вимовлять уста цього соратника таємничого "Христа" і в чому полягає вчення, що його сповідують Лігія та Помпонія Грецина.
Тим часом Петро почав говорити.