Двері її були розчинені навстіж.
– А що як ми перечекаємо тут, поки не стемніє? – спитав Дік. Оскільки Лоулес не зміг запропонувати нічого кращого, вони швидко кинулись до комори й сховались там в соломі. Незабаром надійшов вечір, і місяць срібним сяйвом залив мерзлий сніг. Тепер, нарешті, вони мали можливість непомітно добратися до корчми "Козел і волинка" і змінити це зрадливе вбрання. Проте навіть зараз вони з обачності пішли манівцем околицями, обійшовши базарну площу, де їх могли впізнати і вбити.
Їм довелось іти довго. Темний і мовчазний шлях тягнувся недалеко від будинків вздовж берега. Нарешті вони прийшли в гавань. В ясному місячному світлі вони побачили, що багато кораблів уже знялися з якоря і, скориставшись тихою погодою, вийшли в море. У прибережних пивних, яскраво освітлених вогнищами і свічками, незважаючи на те, що закон забороняв запалювати вночі вогні, вже не товпилися відвідувачі, не чути було пісень моряків.
Поквапливо, майже бігом, підібравши до колін поли своїх довгих ряс, вони йшли по глибокому снігу, пробираючись через лабіринт різного мотлоху, викинутого морем. Дік і Лоулес вже пройшли майже більшу частину свого шляху через гавань, як раптом, коли вони порівнялись з однією з прибережних пивних, двері її відчинились і яскраве світло вихопило їх постаті з темряви. Вони відразу ж зупинилися і зробили вигляд, що захоплені серйозною розмовою.
Один за одним з пивної вийшли три чоловіки, останній з них причинив за собою двері. Всі вони нетвердо трималися на ногах. Схоже було на те, що вони пиячили цілий день. Вони стояли, хитаючись в світлі місяця, і, здавалося, не знали, що робити далі. Найвищий з них говорив гучним і сумним голосом.
– Сім бочок найкращого гасконського вина, яке будь-коли відкривав хоч один корчмар, найкращий корабель портмутського порту, визолочене зображення святої Діви Марії, тринадцять фунтів добрих золотих монет…
– У мене теж великі втрати, – перебив його інший. – Я теж втратив чимало. В день святого Мартіна в мене украли п'ять шилінгів і шкіряну торбинку, яка коштувала дев'ять пенсів.
Серце Діка сильно забилося, коли він почув ці слова. До цього часу він, можливо, ні разу не подумав про бідного шкіпера, який розорився, втративши "Добру Надію". В ті часи дворяни ставились дуже безтурботно до майна людей, нижчих за них своїм станом. Але ця раптова зустріч враз нагадала Дікові про те, як він свавільно заволодів судном і як нещасливо закінчилась їх смілива спроба. Обидва – Дік і Лоулес – відвернулись, щоб їх не впізнали.
Корабельний собака якось врятувався з розбитої "Доброї Надії" і повернувся в Шорбі. Тепер він йшов услід за Арбластером і раптом, понюхавши повітря і настороживши вуха, кинувся вперед і почав шалено гавкати на двох монахів.
Його хазяїн, похитуючись, пішов за ним.
– Гей, приятелі! – гукнув він. – Чи немає у вас хоч пенні для бідного старого моряка, геть-чисто розореного піратами? Ще в четвер вранці я міг почастувати обох вас, а сьогодні, в суботу ввечері, я жебрую на пляшку пива! Запитайте мого матроса Тома, якщо не вірите мені. Сім бочок доброго гасконського вина, мій власний корабель, що дістався мені у спадщину від мого батька, зображення святої Діви Марії з полірованого дерева з позолотою і тринадцять фунтів золотом і сріблом. Га! Що ви скажете? І до того ж вони обікрали людину, яка воювала з французами. Я справді бився з французами. На морі я перерізав французьких горлянок більше, ніж будь-який портсмутський моряк. Дайте мені пенні.
Дік і Лоулес не насмілювались озватись до нього, побоюючись, що він впізнає їх по голосу; і вони стояли безпорадні, мов кораблі на якорі, не знаючи, як вийти з цього скрутного становища.
– Ти що, німий, хлопче? – запитав шкіпер. – Друзі, – гикаючи, вів далі моряк, – вони німі. Мені не подобається така неввічливість, бо якщо навіть людина й німа, вона все ж повинна бути ввічлива і відповідати, коли з нею розмовляють.
На цей час матрос Том, чоловік великої фізичної сили, здавалося, помітив щось підозріле в цих двох мовчазних постатях. Він був тверезіший від капітана. Раптом він зробив крок вперед, грубо схопив Лоулеса за плече, і, лаючись, запитав його, через яку хворобу той тримає язик за зубами. Бродяга, вважаючи, що тепер все пропало, наніс йому у відповідь такий удар, що моряк простягся на піску, а сам, крикнувши Діку, щоб той біг за ним, помчав щодуху вздовж берега.
Все це відбулося за якусь мить. Перш ніж Дік кинувся бігти, Арбластер схопив його обома руками. Том, підповзши до них, вчепився Дікові за ногу, а третій моряк замахнувся кортиком над його головою.
Не стільки страх, скільки досада мучили молодого Шелтона. Більш за все його мучило почуття глибокого приниження. Йому пощастило уникнути рук сера Деніела, переконавши лорда Райзінгема в своїй безневинності, а тепер, потрапивши в руки п'яного матроса, він був зовсім безпорадний, і не тільки безпорадний, але, як підказувало, хоч і трохи запізно, йому сумління, ще й винний, неспроможний боржник цієї людини, у якої він вкрав корабель і знищив його.
– Тягніть його в корчму, я хочу розглянути його обличчя, – сказав Арбластер.
– Гаразд, гаразд, – відповів Том. – Тільки спершу ми розвантажимо його гаманець, щоб інші хлопці не стали вимагати своєї долі.
Однак, обшукавши Діка з ніг до голови, вони не знайшли жодного пенні, не знайшли нічого, крім персня з печаткою лорда Фоксхема, який вони розлючено зірвали з його пальця.
– Поверніть його обличчя до місяця, – сказав шкіпер і, взявши Діка за підборіддя, боляче шарпонув угору його голову.
– Свята дівої – закричав він. – Це пірат!
– Невже?! – вигукнув Том.
– Клянусь пречистою дівою Бордоською, він самий! – повторив Арбластер. – Ну, морський злодію, потрапив мені до рук! – кричав він. – Де мій корабель? Де моє вино? Ну, тепер ти попався до мене в руки! Томе, дай-но лишень мені сюди шматок вірьовки. Я зв'яжу цьому морському злодієві руки й ноги, я зв'яжу його, як смаженого індика, ось так, а потім буду його бити! О, як я буду його бити!
Так примовляючи, він з властивою для моряків спритністю обмотував руки й ноги Діка вірьовкою, розлючено затягував її, зав'язував тугі вузли.
Нарешті в його руках хлопець перетворився в тюк, безпорадний і нерухомий, як мертвий. Шкіпер, тримаючи його на відстані простягнутої руки, голосно розсміявся і щосили вдарив його у вухо.
Потім він почав повертати Діка і оскаженіло бити ногами. Гнів, як буря, знявся в грудях юнака; гнів душив його; і він подумав, що помирає. Але, коли моряк, стомлений своєю жорстокою розвагою, кинув його на пісок і відійшов, щоб порадитись з приятелями, Дік вмить оволодів собою. Це був короткий перепочинок. Можливо, йому пощастить знайти спосіб виплутатись з цієї принизливої і несподіваної пригоди, до того як вони почнуть мучити його.
В той час, як його мучителі все ще сперечалися, що з ним зробити, Дік зібрався з духом і твердим голосом звернувся до них.
– Панове, – почав він, – невже ви зовсім з'їхали з глузду? Небо дало вам у руки можливість розбагатіти так, як ще не розбагатів жодний моряк. Ви можете тридцять раз поїхати за море, але другої такої нагоди не знайдете. А ви, клянусь небом, що ви робите? Б'єте мене? Так робить тільки розгнівана дитина. Але ж ви досвідчені моряки, які не бояться ні вогню, ні води, які люблять золото, люблять м'ясо. Хіба личить вам діяти так нерозумно?
– Ага, – сказав Том, – тепер, коли ти зв'язаний, ти хочеш морочити нам голови?
– Морочити вам голови? – перепитав Дік. – Ну що ж, коли ви справді дурні, обдурити вас неважко. Але якщо ви люди розумні, а мені здається, що ви люди розумні, ви самі ясно побачите, що вам вигідніше. Коли я захопив ваш корабель, нас було багато, ми були добре одягнені й озброєні, а тепер подумайте трохи, хто міг зібрати й спорядити такий загін? Безперечно, тільки той, хто має багато золота. І якщо він, маючи таке багатство, все ще продовжує, незважаючи на шторм, рискати по морю, шукаючи щось, подумайте ще раз гарненько, чи не схований тут де-небудь скарб?
– Що він має на увазі? – запитав один з моряків.
– Якщо ви втратили старий човен і кілька глечиків кислого вина, – вів далі Дік, – забудьте про них, бо все це мотлох, Краще приєднуйтесь до вірної справи, яка через дванадцять годин або збагатить вас, або погубить. Тільки підніміть мене, підемо куди-небудь поблизу і поговоримо за кухлем, бо мені боляче, я змерз і мій рот набитий снігом.
– Він намагається обдурити нас, – сказав Том зневажливо.
– Обдурити! Обдурити! – закричав третій моряк. – Хотів би я побачити того чоловіка, який міг би мене обдурити! Це був би справжній ошуканець! О ні, я народився не вчора і знаю, що будинок з банями – це церква. Мені здається, куме Арбластер, у словах цього хлопця є щось розумне. Може, підемо й послухаємо його, га? Ну, скажи, послухаємо?
– Я з радістю випив би кухоль міцного пива, добрий мастере Піррет, – відповів Арбластер. – Що ти скажеш на це, Томе? Але мій гаманець порожній.
– Я заплачу, – сказав Піррет. – Я заплачу. Мені дуже хочеться дізнатися, в чому тут справа. У мене таке передчуття, що тут пахне золотом.
– Ну, якщо ми знову почнемо пиячити, все пропало! – вигукнув Том.
– Куме Арбластер, ви занадто дозволяєте своєму слузі, – зауважив мастер Піррет. – Невже ви дозволите, щоб вами керувала наймана людина? Фу, фу!
– Спокійно, хлопче! – сказав Арбластер, звертаючись до Тома. – Заткни пельку! І справді, чого ти встряєш не в своє діло? Де ж це бачено, щоб матрос повчав свого шкіпера!
– Ну що ж, робіть, що хочете, – сказав Том. – Я умиваю руки.
– Поставте його на ноги, – сказав мастер Піррет. – Я знаю затишний куточок, де ми можемо випити і поговорити.
– Якщо ви хочете, щоб я йшов, друзі мої, розв'яжіть мої ноги, – сказав Дік, коли його підвели на ноги.
– Він каже правду, – засміявся Піррет. – В такому вигляді він, справді, й кроку не ступить. Розріжте вірьовку, куме, витягніть свій ніж і розріжте.
Навіть Арбластер завагався, почувши цю пропозицію. Але, оскільки його товариш продовжував наполягати, а у Діка вистачило розуму зберігати дерев'яний, байдужий вираз обличчя і тільки знизувати плечима, шкіпер кінець кінцем згодився і розрізав вірьовку, яка зв'язувала Дікові ноги.