Поки що в неділю у нас вихідний.
— Неділя! — проказав Гребер. — Яке щастя! А я й не знав! Нарешті я матиму змогу хоч раз подивитися на тебе вдень! Досі ми зустрічалися тільки увечері та вночі.
— Невже?
— Звичайно. В понеділок ми вперше вийшли погуляти. З пляшкою арманьяку.
— Справді,— промовила вражено Елізабет. — Я тебе теж удень не бачила. — Вона хвилю помовчала, глянула на нього, потім відвела очі.— Ми живемо досить неорганізовано, чи не так?
— А нам не залишається нічого іншого.
— Теж правда. А що буде, коли завтра ми побачимо одне одного в промінні яскравого полуденного сонця?
Полишмо це на розсуд божого провидіння! Але що ми робитимемо сьогодні ввечері? Підемо в той самий ресторан, що і вчора? Він геть нікудишній. От відвідати "Германію"! Жаль, що її розбомбило.
— Ми можемо залишитися тут. Пити у нас ще вдосталь. Я спробую що-небудь зварити.
— А ти тут витримаєш? Чи не краще кудись піти?
— Коли фрау Лізер немає дома, для мене ніби настають канікули.
— Тоді лишаємось тут. Це буде чудово. Вечір без музики! І мені не треба повертатися до казарми. Але як же бути з вечерею? Ти справді вмієш готувати? Поглянувши на тебе, цього не скажеш.
— Я спробую. Продуктів усе одно не багато. Лише те, що одержуємо по талонах.
— Ну, на цьому не розживешся.
Вони пішли на кухню. Гребер оглянув запаси Елізабет. У неї майже нічого не було: трохи хліба, штучний мед, маргарин, двоє яєць і кілька зморщених яблук.
— У мене ще є продуктові талони, — сказала вона. — Можна дещо одержати. Я знаю одну крамницю, яка вечорами відчинена.
Гребер засунув шухляду назад.
— Прибережи свої талони. Вони потрібні тобі самій. Сьогодні треба щось роздобути в інший спосіб. Організувати?
— Тут не можна нічого красти, Ернсте, — стривожено сказала Елізабет. — У фрау Лізер кожен грам на рахунку.
— Уявляю собі. Та я й не маю наміру красти. Я хочу, як солдат у ворожому стані, провести реквізицію. Один чоловік на ймення Альфонс Біндінг запросив мене до себе на вечірку. Так ось: те, що я там з'їв би, якби залишився, я заберу й принесу сюди. В тому домі величезні запаси. Через півгодини я повернуся.
Альфонс зустрів Гребера з розпашілим обличчям і розкритими обіймами.
— Добре, що ти прийшов, Ернсте! Заходь! Сьогодні в мене день народження! Зібралося кілька друзів.
У мисливській кімнаті було повно цигаркового димуй людей.
— Послухай-но, Альфонсе, — сказав Гребер ще в коридорі.— Я не зможу залишитись. Я забіг лише на хвилинку й одразу ж маю повернутися назад.
— Назад? Але ж, Ернсте! Про це не може бути й мови!
— Ти послухай. Я ще раніше призначив побачення, до того, як мені передали твоє запрошення.
— Дарма! Скажеш, що в тебе непередбачена офіційна нарада. Або тебе викликали на допит. — Альфонс голосно зареготав. — Там у кімнаті сидять двоє офіцерів гестапо! Заразі я тебе з ними познайомлю. Скажеш, що тебе викликали в гестапо! Це навіть буде правда. Або тягни своїх знайомих сюди, якщо вони гарненькі.
— З цього нічого не вийде.
— Чому ні? Чому не вийде? У нас усе виходить!
Гребер побачив, що найкраще буде, мабуть, сказати правду.
— Ти повинен зрозуміти, Альфонсе, — промовив він. — Я нічого не знав про твій день народження. Я прийшов до тебе, щоб розжитися на які-небудь харчі і випивку. Я хочу зустрітися з однією людиною, але привести її сюди не можу ні в якому разі. Я був би справжнім ослом, якби зробив це. Тепер ти розумієш?
Біндінг ошкірився.
— Все ясно! — заявив він. — Жіночка! Нарешті! А я вже сумнівався в тобі! Розумію, Ернсте! Розумію і пробачаю. Хоча в нас тут теж є кілька цікавих екземплярів. Може, хочеш на них поглянути? Ірма з біса тілиста зірвиголова, а з Гудрун хоч сьогодні лягай в ліжко. Вона завжди віддає перевагу фронтовикам. Запах окопів її хвилює.
— Мене ні.
Альфонс засміявся.
— Запах концтабору, який іде від Ірми, мабуть, теж ні, га? А Штегеману він подобається. Отому товстуну, що сидить на канапі. Але це не для мене. Я людина нормальна і люблю затишок. Бачиш оту крихітку, що в кутку? Як вона тобі?
— Чарівна.
— Хочеш її? Я нею поступлюсь, якщо ти залишишся, Ернсте.
Гребер замотав головою:
— Не можу.
— Ясно. Очевидно, підчепив щось незвичайне. Та не бентежся, Ернсте! Альфонс і сам парубок хоч куди. Ходімо на кухню виберемо тобі все, що треба, а потім вип'єш чарку за моє здоров'я. Згода?
— Згода!
В кухні стояла фрау Кляйнерт у білому фартусі.
— У нас є холодна закуска, Ернсте, — сказав Біндінг. — Тобі пощастило! Вибирай, що хочеш. Або краще зробіть йому самі, фрау Кляйнерт, пристойний пакунок на дорогу. А ми з ним поки що навідаємося в підвал.
У підвалі було повно усякої всячини.
— А тепер дозволь діяти Альфонсу, — сказав Біндінг, усміхаючись. — Ти не пошкодуєш. — Отже, спершу візьми консервований черепаховий суп. Справжній! Розігрій і їж. Це ще з Франції. Бери дві банки.
Гребер узяв. Альфонс шукав далі.
— Спаржа, голландська, дві банки. Можеш їсти холодною або розігріти. Ніякого тобі куховарського клопоту. А до неї оця празька шинка в банці. Це внесок Чехословаччини. — Він виліз на невеличку драбину. — Шматок голландського сиру і банка масла. Все це не псується, і в цьому перевага консервів. А ось варення з персиків. Чи, може, дама любить з полуниць?
Гребер мовчки дивився на короткі ноги, що стояли перед його очима в начищених до блиску чоботях. За ними тьмяно поблискували ряди скляних і бляшаних банок. Він мимоволі згадав мізерні запаси Елізабет.
— Давай і те, й друге, — сказав він.
— Тут ти маєш цілковиту рацію, — засміявся Альфонс. — Нарешті ти знову став таким, яким був. Нічого сумувати, Ернсте! Так капут чи інак капут! Бери, що можеш, а гріхи нехай замолюють попи. Це мій девіз!
Він зліз із драбини і рушив у другий підвал, де були складені пляшки.
— Тут у нас пристойна колекція трофеїв. Наші вороги великі майстри робити всілякі напої. Що тобі хочеться? Горілки? Арманьяку? Є тут і польська сливовиця.
Гребер, власне, не мав наміру просити напої. У них ще лишився запас із "Германії". Але Біндінг мав рацію — трофеї це трофеї, і їх треба брати скрізь.
— Є тут і шампанське, — провадив далі Альфонс. — Я його не люблю. Але для кохання воно, кажуть, просто незамінне. Візьми пляшку. Хай допоможе тобі сьогодні ввечері.— Він зареготав. — Ти знаєш, яка моя улюблена горілка? Тминна! Хочеш вір, а хочеш ні! Стара, добра тминна горілка! Візьми з собою пляшечку і згадай про Альфонса, коли питимеш.
Він узяв усі пляшки під руку і рушив з ними на кухню.
— Зробіть два пакунки, фрау Кляйнерт. Один із закусками, другий — з пляшками. Перекладіть їх папером, щоб не побилися. І покладіть чверть фунта кофе в зернах. Вистачить, Ернсте?
— Я думаю, як усе це донести!
Біндінг просіяв:
— Альфонс не скнара, правда ж? Особливо у свій день народження! Тим паче для давнього шкільного товариша!
Він стояв перед Гребером. Його очі блищали, а розчервоніле обличчя пашіло. Біндінг скидався на хлопчака, що знайшов пташине гніздо. Гребер був зворушений його щирістю, але потім згадав, що Альфонс з таким самим виразом на обличчі вислуховував різні розповіді Гайні.
Біндінг підморгнув Греберу.
— Кофе на завтра на ранок. Я ж сподіваюся, що неділю ти проведеш по-справжньому, а не валятимешся в казармі! А тепер ходімо! Я хочу тебе нашвидку познайомити з моїми друзями. З Шмідтом і Гофманом з гестапо. Таке знайомство ніколи не завадить. Це лише кілька хвилин. Випий чарку за моє здоров'я! Щоб завжди все було так, як оце сьогодні! Цей дім і все, що належить! — Біндінгові очі зволожились. — Ми, німці, все-таки безнадійні романтики.
— Ми не можемо лишити все це на кухні,— промовила ошелешена Елізабет. — Треба десь сховати. Якщо фрау Лізер побачить, вона зразу ж донесе, що я спекулянтка.
— Прокляття! Я про це й не подумав! А підкупити її не можна? Віддамо їй частину продуктів, які нам не потрібні.
— А хіба є такі?
Гребер засміявся.
— Хіба що твій штучний мед. Або маргарин. Але через кілька днів і вони можуть тобі знадобитись.
— Вона непідкупна, — зауважила Елізабет. — Пишається, що живе лише на свої талони.
Гребер задумався.
— Частину продуктів ми з'їмо до завтрашнього вечора, — мовив він нарешті.— Але все не впораємо. Що ж робити з рештою?
— Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями і книжками.
— А коли вона почне нишпорити?
— Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.
— А якщо в неї є свій ключ?
Елізабет звела на нього очі.
— Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.
Гребер відкоркував пляшку.
— Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Все зразу!
— І консерви?
— І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується! Пляшки теж повиставляємо. Все наше багатство, чесно, роздобуте через корупцію і злодійство.
— І ті, що з "Германії", теж?
— І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.
Вони поставили стіл посеред кімнати. Потім розгорнули пакунки, відкоркували сливовицю, коньяк і тминну. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.
— Знаменито! — вигукнула Елізабет. — Що ж ми святкуємо?
Гребер подав їй чарку.
— Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.
Гребер обійшов навколо столу і обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге "я", що в ньому розкрилося, — тепліше, багатше, розмаїтіше і легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед ними сяяв святково накритий стіл.
— А чи не забагато сказано для одного тосту? — спитала вона.
Він похитав головою.
— Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.
Елізабет випила свою чарку.
— Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.
— Сьогодні ми саме це й робимо, — відказав Гребер.
Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі.