Ці старі дами десятки разів повертають картини, аж поки рама не розвалиться, а зрештою так нічого і не купують. Цей бізнес не такий простий, як вам здається. — Сильверс позіхнув. — На сьогодні досить. У таку спеку швидко втомлюєшся. До завтра. Віднесіть ці картини на місце.
Він пішов, а я дивився йому вслід. "От шахрай, — подумав я. — Мабуть, хоче позбавити мене комісійних, тому й не визнає, що я привів йому нового клієнта". Я взяв три полотна Ренуара і відніс їх до комори з картинами.
— "Ролс-ройс"! — вигукнув я, вийшовши з-за рогу.
Він стояв там, із водієм за кермом, і мене відразу накрило хвилею щастя. Я вже думав, куди повести сьогодні ввечері Наташу, і так нічого й не вигадав. Усюди було задушно і гаряче. "Ролс-ройс" розв'язував усі мої проблеми.
— Авантюри переслідують мене. Ти знову маєш машину до закінчення вистав? — запитав я.
— Довше, — відповіла Наташа. — Аж до півночі. Опівночі авто має стояти перед "Ель Марокко".
— Ти теж?
— Ми обоє.
— У місіс Вімпер — кадилак. Чи може, в неї ще й "ролс-ройс"? А в тебе з'явився ще один клієнт для Сильверса?
— Побачимо. Як усе відбулося з місіс Вімпер?
— Чудово. Вона купила дуже красиву картину Ренуара, яка ідеально пасує до її лялькового будиночка.
— Ляльковий будиночок, — повторила Наташа і розсміялася. — Ця лялька, яка, здається, тільки й уміє кліпати очима і безпорадно всміхатися всім навколо, насправді очолює дві компанії, де вона не просто почесний президент, а таки справді керує бізнесом.
— Невже?
— На тебе ще чекає багато пригод із американками.
— Нащо мені пригоди з американками? Мені вистачить і дивних, чудових пригод із тобою.
На мій подив, вона почервоніла аж до коренів волосся.
— Тобі їх справді вистачить? — пробурмотіла вона. — Думаю, тебе слід частіше знайомити з такими жінками, як місіс Вімпер. Ти повертаєшся з несподіваними результатами.
Я всміхнувся.
— Поїдьмо сьогодні аж до Гудзону, — запропонувала Наташа. — Спершу подивимося на пірс із океанськими пароплавами, а потім прокатаємося вздовж Гудзону до мосту Джорджа Вашингтона і далі над водою, аж поки не натрапимо на маленьку затишну кнайпу. Мені сьогодні хочеться маленьких ґенделиків, місячного сяйва і пароплавів. Коли закінчиться війна, я б залюбки поїхала з тобою до Фонтенбло, але мені, як коханій німця, обстригли б там волосся, а тебе, як ворога держави, розстріляли б. Тому залишаймося тут, у цій дивовижній країні з її гамбургерами та кока-колою.
Вона притиснулася до мене. Я відчув її волосся і прохолодну шкіру. Здавалося, вона ніколи не пітніла, навіть у ці спекотні дні.
— Ти був хорошим журналістом? — запитала Наташа.
— Ні, посереднім.
— А чому зараз не пишеш?
— Для кого? Я не знаю англійської аж так добре. І вже давно* не можу писати.
— Ти як піаніст без піаніно?
— Можна сказати і так. Твій невідомий покровитель залишив тобі щось випити?
— Зараз поглянемо. Не любиш про себе говорити?
— Недуже.
— Розумію. І про свій теперішній фах теж?
— Торговельного агента і хлопчика на побігеньках?
Наташа відкрила вмонтований бар із пляшками.
— От бачиш, ми просто тіні, — сказала вона. — Дивні тіні минулого. Чи це колись зміниться? О, польська горілка! І як таке може бути? Польщі вже не існує.
— Ні, — відповів я гірко. — Польщі вже взагалі не існує. А польська горілка вижила. То нам через це плакати чи сміятися?
— Пити, любий.
Вона витягла дві склянки і налила. Горілка була прекрасна і навіть холодна, адже бар водночас був і холодильником.
— Дві тіні в "ролс-ройсі", — мовив я. — З холодною польською горілкою. Будьмо!
— Ти міг б стати солдатом? — запитала вона. — Якби захотів?
— Ні. Нікому я не потрібен. Тут я — ворожий іноземець і маю тішитися, що мене не запхали в табір для інтернованих. Ти права, я — ні риба, ні м'ясо, але так само я жив і в Європі. Це вже принаймні рай. Якщо хочеш, то рай із тінями, відокремлений від усього, що важливо для інших, особливо для мене. Принаймні, це рай, у якому можна перезимувати. Рай із гладачами-невільниками. Ах, Наташо! Поговорімо про те, що у нас досі є! Про ніч, зорі, іскри життя, яке тріпоче в наших грудях, але тільки не про минуле. Поглянь на місяць! Пасажирські пароплави класу "люкс" перетворилися на вантажні судна для армії. Ми стоїмо за залізними поручнями світової історії і змушені безпорадно і безцільно чекати, читати в газетах повідомлення про перемоги та поразки, розбомблені країни і чекати далі, знову вставати вранці, пити каву і чекати, у Сильверса чи в пані Вімпер, — а тим часом пролита в цьому світі кров щодня підіймається на сантиметр вище. Так, твоя правда, наше життя — це жалюгідний парад тіней.
Ми глянули на пірс. Майже порожній, він простягнувся перед нами в зеленавому світлі. Звідти відшвартовувалося кілька кораблів — невеликих, сталево-сірих і неосвітлених. Ми знову сіли в машину.
— Поступово відлітають мої дурні, старомодні мрії, — сказала Наташа. — І моя сентиментальність теж. Пробач мені.
— Я маю тобі пробачити? Що за дивні думки! Це ти маєш мені пробачити за банальності, які наговорив. Уже лише з цього видно, який з мене поганий журналіст! Поглянь, як віддзеркалюється у воді світло. Повня!
— Куди тепер, мадам? — запитав водій.
— До мосту Джорджа Вашингтона. Але повільно.
Певний час ми мовчали. Я докоряв собі за ідіотську млявість і невміння підтримувати розмову: поводився, наче той чоловік в "Ель Марокко" — він цілком щиро проливав гіркі сльози через долю Франції. Але етикет скорботи значно суворіший за етикет радості, тому він мав геть жалюгідний вигляд. Я марно намагався придумати, як вийти з цього глухого кута. Аж раптом Наташа поглянула на мене. Її очі сяяли:
— Яка краса! Вода, маленькі човники, а там, далеко, — міст!
Вона давно забула, про що ми раніше говорили. Я вже кілька разів
зауважував це: вона швидко на все реагувала і швидко все забувала, це було просто щастям для такого слона, як я, з чіпкою пам'яттю на всі негаразди і з поганою — на будь-які радощі.
— Я обожнюю тебе. Тут і зараз, під цим місяцем і біля цієї річки, яка впадає в море і віддзеркалює сотні тисяч розбитих місяців. Я обожнюю тебе і навіть безстрашно наважуся використати заїжджену фразу, що Вашингтонський міст, наче діадема, висить над неспокійним Гудзоном і що я хочу, щоб це була справжня діадема, а я був би Рокфеллером, Наполеоном Четвертим чи власником "Ван Кліф і Арпельс". Звучить по-дитячому, але це правда.
— Чому по-дитячому? Тобі завжди треба перестрахуватися, чи як? Невже ти справді не знаєш, як жінкам подобаються такі речі?
— Я вроджений боягуз, тому мені щоразу треба збиратися з духом.
Я поцілував її.
— Я б хотів уміти їздити, — сказав я.
— Ти будь-коли можеш навчитися.
— Я б тоді міг їздити на "ролс-ройсі". А нашого охоронця моральності ми б висадили біля найближчої пивнички. Бо мені здається, наче я в Мадриді і мене весь час супроводжує дуенья.
Вона засміялася:
— Хіба ж він нам заважає? Він не розмовляє німецькою і не знає жодного слова французькою. Хіба що "мадам".
— То він нам не заважає? — запитав я.
Вона хвильку помовчала, а потім прошепотіла:
— Коханий, це ж прокляття великого міста. Тут майже ніколи не буваєш сам.
— А звідки ж тут беруться діти?
— Це знає лише Господь Бог!
Я постукав об скляну перегородку, яка відділяла нас від водія.
— Зупиніть, будь ласка, он там, біля того маленького саду, — попросив я водія, простягнувши йому у віконце п'ятидоларову купюру. — Підіть кудись повечеряйте, а через годину по нас повернетеся.
— Слухаюсь, сер.
— От бачиш! — вигукнула Наташа.
Ми вийшли і простежили, як авто зникає в темряві. Тієї ж миті з відчиненого вікна за садом почувся гуркіт музичного автомата. У саду скрізь були розкидані порожні пляшки з-під кока-коли, бляшанки з-під пива і паперові обгортки з-під морозива.
— Благодать великого міста, — мовила Наташа. — А водій повернеться аж за годину!
— Ми могли б прогулятися вздовж берега.
Вона показала на людей, які намагалися відчути прохолоду біля води.
— Гуляти? У цих черевичках?
Я прожогом кинувся на дорогу і замахав руками, як вітряк. У тьмяному світлі я впізнав квадратний радіатор "ролс-ройса". На Гудзоні таких було небагато, це був наш водій, який, мабуть, повернув назад.
Наташині очі світилися від стримуваного сміху.
— І що тепер? — запитала вона. — Куди ми підемо вечеряти?
— Надворі скрізь просто нестерпна спека, — сказав шофер. — А в "Блу Риббон" — прохолодно. Печеня з оцтом там першокласна!
— Печеня? — перепитав я.
— Печеня з оцтом, — повторив він. — Перший клас!.
— Щоб я здох, якщо їстиму в Нью-Йорку тушенину з оцтом або квашену капусту, — звернувся я до Наташі. — Це однаково, що пити за здоров'я Гітлера. Їдьмо на Третю авеню. Там багато ресторанчиків.
— До "Короля морів", містере? — запитав водій.
— До "Короля морів"! Там теж є кондиціонери.
— Квашена капуста — це ельзаська страва! — зауважила Наташа. — Якщо ми хочемо точно визначити її національний статус.
— Ельзас тривалий час належав Німеччині.
— Ми не можемо без політики. Повертаймося на Третю авеню. Принаймні, королі морів ще досі нейтральні.
Я не сперечався — якби ж усе було так просто. Врешті-решт, я й сам приїхав сюди з погашеними ліхтарями та рухаючись зигзагами, щоб уникнути підводних човнів. Що у цьому світі зберігало нейтральність, якщо навіть сам Бог перестав бути нейтральним, а перед кожним боєм мчав від однієї польової Служби Божої до іншої?
У "Королі морів" ми натрапили на Кана. Він був там останнім відвідувачем і самотньо сидів за столом, втупившись відсутнім поглядом у тарілку з велетенськими крабовими клешнями.
— Людина з багатьма захопленнями, — пояснив я Наташі. — Він перетворив світ на колекцію власних хобі, тому непогано вбиває час.
— Молодець.
— А після крабів ви їстимете морозиво? — запитав у Кана.
— Якось був спробував. Але мені стало погано. Хобі краще розділяти.
— Дуже мудро.
Ми втомлено опустилися в крісла, наче подолали довгий шлях. Я вирішив не супроводжувати Наташу в "Ель Марокко". Не хотів знайомитися ще й з рештою її друзів.
16
Під час перерви я пішов до Кана. Він запросив мене пообідати у китайський ресторан. Кан дуже любив китайську їжу. Почав захоплюватися нею ще в Парижі, але він був блідою подобою Нью-Йорка — тут існував цілий китайський квартал "Чайнатаун".
Автобусом ми доїхали до Мотт-стрит.