Дюран обернувся до Равіка.
— Ну то як? — докірливо спитав він.
Равік засунув руки в кишені.
— Відкладіть операцію на завтра… або хоч на годину й запросіть Біно.
Біно двадцять років робив за Дюрана майже всі операції і нічого не домігся, бо кожну його спробу завести власну практику Дюран раз у раз зводив нанівець, пускаючи чутку, що він може бути тільки добрим помічником. Біно ненавидів Дюрана й заправив би за операцію щонайменше п'ять тисяч франків. Равік знав це, і Дюран також.
— Докторе Равіку, — сказав Дюран, — ми не повинні ганьбити свій фах суперечками про гроші.
— Я теж так вважаю.
— То чому ж ви не погоджуєтесь на те, щоб я сам визначив гонорар? Досі ж ви завжди були задоволені.
— Ніколи не був задоволений.
— Чого ж ви мовчали?
— Бо не було сенсу говорити з вами. Крім того, гроші мене не дуже цікавили. А цього разу цікавлять. Вони мені потрібні.
Знов з'явилася сестра.
— Пацієнт хвилюється, пане професоре.
Дюран і Равік пильно глянули одне на одного. У француза важко видерти гроші, подумав Равік. Важче, ніж у єврея. Єврей бачить цілу угоду, про яку йдеться, а француз тільки гроші, які йому треба віддати.
— Ще хвилинку, сестро, — сказав Дюран. — Перевірте пульс, зміряйте тиск і температуру.
— Я все вже зробила.
— То починайте давати наркоз.
Сестра пішла.
— Ну добре, — зважився нарешті Дюран. — Я даю вам тисячу.
— Дві тисячі,— поправив його Равік.
Дюран погладив сиву борідку, не маючи сили погодитись на таку втрату.
— Слухайте, Равіку, — сказав він нарешті підлесливим голосом, — як утікач, що не має права практикувати…
— Я не маю права оперувати й у вас, — спокійно докінчив за нього Равік.
Він чекав тепер звичної сентенції про те, що повинен бути вдячний країні, яка дала йому притулок. Проте Дюран стримався. Він побачив, що більше нічого не доможеться, а час не ждав.
— Дві тисячі,— сказав він так гірко, ніби ці слова були банкнотою, що застрягла йому в горлі.— Доведеться викласти їх зі своєї кишені. А я для вас стільки зробив і думав, що ви про це не забули.
Дюран ще трохи почекав. Дивно, міркував Равік, що кровопивці так люблять читати мораль. Цей старий шахрай зі стрічкою Почесного Легіону в петельці дорікає мені, що я його шантажую, замість того щоб самому згоріти з сорому. І навіть переконаний, що має слушність.
— Отже, дві тисячі,— сказав нарешті Дюран. — Дві тисячі,— ще раз проказав він так, ніби це означало: "Все пропало — батьківщина, господь бог, свіжа спаржа, печені куріпки, витриманий "Сент Еміліон"! — Ну, а тепер ми можемо починати?
У хворого було сите черевце й тоненькі руки та ноги. Равік випадково довідався, кого мав оперувати. Це був Леваль, службовець, що завідував справами емігрантів. Вебер розповів йому це, немов смішний анекдот. В "Ентернасіоналі" кожен утікач знав прізвище Леваля.
Равік швидко зробив перший надріз. Шкіра розгорнулася, мов сторінки в книжці. Він затиснув її скобками й почав роздивлятися жовтуватий жир, що вивалився нагору.
— Ми зробимо йому додаткову безкоштовну послугу — скинемо кілька фунтів ваги. Потім він її знов зможе нажерти, — сказав Равік Дюранові.
Той нічого не відповів. Равік вирізав шар жиру, щоб добратися до м'язів. Ось він лежить переді мною, пострах утікачів, подумав Равік. Людина, що тримає в своїй руці сотні людських доль, у цій блідій кощавій руці, яка тепер безвладно лежить на простиралі. Це за його наказом мали вислати старого професора Меєра. У професора не було вже сили ще раз долати той хресний шлях, і за день до того, як по нього мали прийти, він повісився в шафі у готелі "Ентернасіональ", бо ніде більше не знайшов гачка. З голоду він став такий легкий, що гачок, призначений для одягу, витримав його, і йому вдалось повіситися. Вранці покоївка знайшла в шафі жменю ганчір'я і те, що лишилося від Меєра. Більше в номері нічого не було. Якби це сите черевце мало бодай крихту співчуття, професор Меєр і досі був би живий.
— Скобки, — сказав Равік. — Тампон.
Він оперував далі. Точність гострого ножа. Професійна впевненість, що розрізано стільки як треба. Черевна порожнина. Нутрощі, наче білі кільчасті черв'яки. Цей чоловічок з розрізаним животом також мав свої моральні засади. По-людському він співчував Меєрові, але в нього було ще й те, що він звав своїм національним обов'язком. Завжди знайдеться ширма, за якою можна сховатися: у кожного начальника є свій начальник, є накази, приписи, обов'язки і, нарешті, багатоголова гідра моралі, необхідності, суворої дійсності, відповідальності чи як там її ще називають… Завжди знайдеться ширма, щоб обминути прості закони людяності.
Ось і жовчний міхур, запалений, набряклий. Його доконали сотні порцій яловичої полядвиці Россіні, подрібку за рецептом де Кена, качки з жирними підливами, а до того ще й погана вдача та сотні літрів доброго "бордо". Старий Меєр не мав такого клопоту. А що, якби зробити поганий розріз — довший і глибший, ніж належить? Може, за тиждень у кімнаті, просякнутій духом старих паперів і мілі, де тремтячі втікачі чекають на свою долю, з'явився б добріший чиновник? Може, добріший, а може, й ще лихіший. Цей шістдесятирічний черевань, що тепер лежить під наркозом на операційному столі під яскравими лампами, безперечно, вважає себе за гуманіста. Він напевне лагідний батько і добрий чоловік, та, переступивши поріг своєї канцелярії, він обертався на тирана, що прикривався фразами: "Ми ж не можемо…" або "До чого ми дійдемо, коли…" Адже Франція не загинула б, якби Меєр і далі їв свої скромні обіди, якби вдова Розенталь і досі чекала в комірчині для покоївок готелю "Ентернасіональ" свого закатованого у в'язниці сина, якби хворий на легені торговець білизною Штальман не відсидів шість місяців у в'язниці за нелегальний перехід кордону й не вмер, вийшовши з неї, якраз перед тим, коли його мали вислати назад за кордон.
Та ні. Розріз був добрий. Не заглибокий і не задовгий. Кетгут. Ганглій. Жовчний міхур. Равік показав його Дюранові. У яскравому світлі він масно полискував. Равік викинув його у відро. Чому у Франції розріз зашивають реверденом? Зняти скобки! Тепле черевце середнього службовця з річним заробітком від тридцяти до сорока тисяч франків. Як же він міг заплатити десять тисяч за операцію? Де він їх заробив? Це черевце теж колись гуляло в крем'яхи. Шов виходить гарний. Стібок повз стібок. На обличчі в Дюрана й досі написані дві тисячі франків, хоч спідня його половина схована під маскою. Вони проглядають у його очах. По тисячі в кожному. Кохання псує вдачу. А то хіба б я вимагав гроші в цього рантьє і підважував його віру в божистість світового ладу й законів визиску? Завтра він з єлейним виглядом сяде коло ліжка цього черевця й прийматиме подяку за свою роботу. Обережно, ще одна скобка! Черевце означає тиждень, прожитий в Антібі з Джоан. Тиждень сонця під час вогненної віхоли нашої доби. Клаптик блакитного неба перед бурею. Тепер підшкірний шар. Дуже гарний шов. Що ж, дві тисячі франків. Треба було б зашити йому ножиці на пам'ять про Меєра. Світло таке біле, що аж сичить. Чого в головах у людей така плутанина? Мабуть, через газети й через радіо. Через нескінченне базікання брехунів і боягузів. Через лавину слів, у якій розпливається зміст. Збиті з пантелику мозки. Відкриті для будь-якої демагогічної погані. Відвиклі жувати твердий хліб знань. Беззубі мозки. Ідіотизм. Ну от, і з цим скінчено. Лишилося зшити шкіру. За кілька тижнів він знов зможе висилати з Франції тремтячих утікачів. А може, без жовчного міхура він буде лагідніший? Якщо не помре. Але такі помирають у вісімдесят років, у пошані, сповнені самоповаги, оточені гордими онуками. Все. Забирайте його!
Равік стяг рукавиці й маску. Службовець з високим становищем нечутно вислизнув з операційної на гумових колесах. Равік подивився йому вслід. Якби ти знав, Левалю, подумав він, що твій бездоганно легальний жовчний міхур дасть можливість мені, нелегальному втікачеві, прожити кілька вкрай нелегальних днів на Рів'єрі!
Він почав мити руки. Поряд із ним поволі й старанно мив руки Дюран. Руки старої людини, що має високий тиск. Дюран старанно тер пальці і в лад цьому ворушив спідньою щелепою, ніби розмелював зерно. Коли він переставав терти пальці, щелепа також не ворушилася. А коли знов починав, то водночас починав і жувати. Цього разу Дюран мив руки особливо старанно й довго. Хоче відтягти ту хвилину, коли доведеться розлучитися з двома тисячами, подумав Равік.
— Чого ви ще чекаєте? — за якийсь час спитав Дюран.
— Вашого чека.
— Я вам перешлю гроші, як пацієнт мені заплатить. Це буде через кілька тижнів, коли він вийде з лікарні.
Дюран заходився витирати руки. Потім налив із пляшки одеколону "д'Орсе" й розтер шкіру.
— Гадаю, ви хоч стільки мені довіряєте?.. Чи як? — спитав він.
Шахрай, подумав Равік. Хоче мене ще трохи принизити.
— Ви ж казали, що пацієнт ваш приятель і оплатить вам тільки витрати.
— Так… — неприязно відповів Дюран.
— Ну, то витрати будуть невеликі. Кілька франків на бинти і плата сестрам. Клініка належить вам. Порахуйте за все сто франків. Можете взяти їх із моєї суми, а потім мені доплатите.
— Витрати, докторе Равіку, на жаль, будуть куди більші, ніж я думав, — сказав Дюран і випростався. — До них треба додати й ці ваші дві тисячі. Тому я буду змушений записати їх пацієнтові в рахунок. — Він понюхав свої напахчені руки. — Отже, бачите…
Він усміхнувся. Його жовті зуби впадали в око на тлі білої бороди. Ніби хтось помочився в сніг, подумав Равік. І все-таки він мені заплатить. А тим часом я позичу грошей у Вебера. Але цей старий цап не дочекається, щоб я його просив ще раз.
— Гаразд, — сказав Равік. — Якщо вам так важко, пришлете їх мені потім.
— Мені не важко. Хоч ваша вимога була дуже раптова й несподівана. Просто є якийсь порядок.
— Гаразд, для порядку я почекаю. Однаково.
— Зовсім не однаково.
— Наслідок той самий, — сказав Равік. — А тепер вибачте, я піду вип'ю чарку. До побачення.
— До побачення, — вражено відповів Дюран.
Кет Гегстрем усміхалася.
— Чому б вам не поїхати зі мною, Равіку?
Струнка, впевнена, довгонога, вона стояла перед ним, засунувши руки в кишені пальта.
— У Ф'єзоле вже, мабуть, розквітли форсиції. Жовте полум'я вздовж садового муру.