О, я така щаслива!
Другого вечора, коли Біллі повернувся з роботи, Сексон примусила чоловіка поважніше замислитись над його майбутніми батьківськими обов'язками.
— Я вже обдумала все, Біллі,— почала вона. — Я така здорова, міцна жінка, що це обійдеться нам досить дешево. Покличемо Марту Скелтон — вона добра акушерка.
Але Біллі похитав головою.
— І не думай про бабок, Сексон. Ми запросимо лікаря Гентлі. Він лікує Біла Мерфі, і той вірить у нього, як у кам'яну гору. Щоправда, він старий хрін, та голову має на в'язах.
— А вона приймала в Мегі Донегю, — доводила Сексон. — І бачиш, які здорові мати й дитя.
— Як там не є, але в тебе вона не прийматиме, — затям це собі.
— Але ж лікар здере з нас двадцять доларів, — не здавалася Сексон. — І примусить ще взяти доглядальницю, бо без жінки не обійтися, а Марта Скелтон сама дасть собі раду, і це коштуватиме куди дешевше.
Біллі ніжно пригорнув її до себе, та від свого не відступився.
— Послухай-но, жіночко моя. Робертсів дешевиною не спокусиш. Ніколи за це не забувай! Ти маєш привести дитину. Це твоя справа, і з тебе досить. А моя справа — постачати гроші й піклуватися тобою. І хоч би як добре я зробив для тебе, ти варта кращого. Навіть за мільйон доларів не попущу я, щоб ти хоч трохи ризикувала. Найголовніше, аби ти була здорова, а долари — сміття. Ти, може, гадаєш, я не люблю наше дитинча? Люблю, ще й як. Та воно в мене з думок не сходить, працювати не дає. Якщо мене виженуть з роботи, то це буде тільки через нього. Але богом присягаюся, Сексон, як з тобою має щось трапитись, або хоч мизинчик твій має постраждати, то я волію бачити його мертвого, аніж ризикувати твоїм життям. Тепер тобі ясно, як багато ти для мене важиш?
Знаєш, Сексон, я гадав, що коли люди поберуться, то це вони просто поселяться вкупі і з часом починають плестися одне обіч одного, аби день до вечора. У інших воно може, й так, але в нас із тобою — не те. Я люблю тебе щодень дужче й дужче. Ось зараз я люблю тебе більше, ніж п'ять хвилин тому, коли почав розмовляти з тобою. І навіщо здалася тобі доглядальниця! Гентлі навідуватиметься щодня, а Мері попорається коло господарства і догляне тебе, так само, як і ти доглянула б її, коли б вона була в такому стані.
Збігали дні й тижні, груди в Сексон повнішали, і всю її поволі проймали гордощі материнства. Для неї, нормальної, здорової жінки, вагітність була не тягар, а безмірне щастя. Іноді на неї, щоправда, нападав острах, але такий хвилевий, що тільки ще дужче поглиблював її щастя.
Непокоїло Сексон тільки невиразне й загрозливе становище робітників, якого ніхто, здавалося, не міг зрозуміти, а вона менше за всіх.
— Стільки балакають про машини, — мовляв, завдяки їм стали виробляти куди більше товарів, — звернулася вона раз до Тома. — Але ж чому з усіма цими машинами ми не заробляємо тепер більше?
— Е, та ти в мене тямуща, — відказав Том. — Ти, я бачу, скоро й соціалізм зрозумієш.
Проте Сексон цікавив тільки практичний бік справи:
— Томе, ти вже давно соціаліст?
— Вісім років.
— А той соціалізм тобі що-небудь дав?
— Усім дасть… Згодом.
— То ти встигнеш до того часу десять разів померти! — гостро кинула вона.
Том зітхнув.
— Мабуть, що так. Справа посувається надто кволо.
Він знову зітхнув.
Сексон глянула на його стомлене, покірне обличчя, похилі плечі, мозолясті руки: вся його постать, здавалося, символізувала немічність його соціальних поглядів.
РОЗДІЛ IX
Почалося з дурниці, як часто починається несподіване й фатальне. Діти — і великі й малі — спокійно гралися на вулиці, а Сексон, дивлячись на них крізь відчинене вікно, мріяла про свою власну майбутню дитину. Сонце спокійно червонило захід, морський солонуватий вітрець навівав прохолоду. Раптом хтось із дітей махнув рукою у напрямку Сьомої вулиці. Діти враз притихли, кинули гратися й усі туди видивилися, показуючи в той бік пальцями. Старші хлопчаки, років десяти-дванадцяти, скупчилися тісніше, а старші дівчатка боязко похапали малих дітей за руки, а декого й узяли на руки.
Сексон не бачила, що сталося, але вгадала, в чому річ, коли старші хлопчаки понабирали з канави камінців і, як миші, причаїлися у вузьких завулках між будинками. Дівчатка поволокли малечу додому; заскрипіли хвіртки й сходинки ганків, захряскали двері, і за мить уся вулиця спорожніла — тільки де-не-де з-за спущених фіранок визирали стривожені обличчя жінок. Сексон почула гуркіт міського потягу, що звернув із Центральної вулиці. Тоді з Сьомої долинув хрипкий погрозливий чоловічий гомін. Але поки що нічого не було видно, і Сексон пригадала слова Мерсідіз Гігінс: "Вони, мов ті пси, що гризуться за кістку. їхня робота — це ж та сама кістка".
Гомін наближався. Перехилившись за вікно, Сексон побачила з десяток страйколомів, що під охороною полісменів та детективів ішли вулицею. Вони шикувалися щільно черідкою, а за ними з диким криком, раз у раз підбираючи каміння, сунуло чоловік із сотню страйкарів. Сексон здригнулася зі страху, але, розуміючи, що в її стані хвилюватись небезпечно, взяла себе в руки. Приклад Мерсідіз Гігінс ще й підбадьорив її: стара витягла стільця на високий ганок і спокійнісінько сіла перед дверима.
В руках полісменів були кийки. Детективи йшли начебто без зброї. Страйкарі сунули позаду з лайкою та погрозами, але тим часом не виявляли ще агресивних замірів. Бучу зняли діти. Раптом з вузького завулка між будинками Олсена та Айшема посипалося градом каміння, і одному штрейкбрехерові перепало каменюкою. Хитаючись, він притулився до шпичастого паркана Робертсів, обтер кров, що набігала йому на очі, витяг з кишені револьвера і стрельнув у Айшемів будинок. Один із детективів схопив його за руку, щоб утримати від другого пострілу, й потяг за собою. У ту ж мить із грудей розлютованих страйкарів вихопився рев, і з проходу між будинками Сексон та Мегі Донегю знову посипалося каміння. Штрейкбрехери та їхні оборонці спинилися й повитягали револьвери. Рішучі й суворі обличчя цих людей, що для них бійка була професією, віщували тільки кровопролиття та смерть. Сексон це зрозуміла. Якийсь літній чоловік, чи не старший їхній, скинув м'якого фетрового капелюха й обтер хусткою спітнілу лисину. Він був високий на зріст, огрядний, череватий і досить безпорадний на вигляд. Його сиві бурці пожовкли смугами від тютюну, а в зубах він тримав сигару. Похилені плечі незнайомця горбилися, і Сексон помітила навіть лупу в нього на комірі.
Котрийсь детектив показав на когось пальцем, і почувся сміх. Спричинив це Олсенів синок-чотирьохліток, що вирвався з рук матері і, перевалюючись на нетвердих ніжках, кинувся на своїх суспільних ворогів. У правій руці малюк тримав заважку для себе каменюку; його рожеві щічки перекосилися з гніву, і він обурено скрикував: "Кляті скеби! Кляті скеби!" Вибух сміху, яким ті відповіли на його крик, украй розлютував хлоп'я. Воно підбігло ближче і щосили шпурнуло в штрейкбрехерів каменюку, яка, звичайно, не відлетіла й на шість кроків від нього.
Сексон бачила й це, і те, як налякана місіс Олсен вискочила на вулицю по сина. Навкруги посипалися кулі: це стріляли страйкарі; і Сексон обернула погляд до штрейкбрехерів у неї під вікном. Нараз один з них, круто вилаявшись, приглянувся до біцепса своєї руки, що безсило звисла вздовж тіла. Сексон бачила, як з руки стікала кров, і розуміла, що треба сховатися, що їй не слід дивитися на вулицю, але в жилах її заговорила войовнича предківська кров і притлумила звичайний її людський страх. В запалі колотнечі вона забула про свою дитину, про страйкарів, про все на світі і, вражена, не могла відвести очей від товстуна з сигарою в зубах. Голова його якось чудно застрягла між шпичастими штахетами її паркана, тіло звисло на вулицю, і коліна майже торкалися землі. Капелюх йому звалився додолу, а кругла лисина поблискувала на сонці. Сигара теж зникла. Сексон завважила, що він дивиться на неї. Одна його рука, що застряла між штахетами, немов подавала їй знаки, а брови, здавалося, жартівливо підморгували, хоч Сексон знала, що то корчі смертельної муки.
Сексон втупилася в нього на кілька секунд, аж поки не збудив її голос Берта. Той біг з кількома страйкарями вздовж вулиці, був уже недалеко від її вікон і вигукував: "За мною, могікани! Розіпнемо їх!"
У лівій руці він тримав кайло, а в правій револьвера; набоїв уже не було, і барабан порожньо клацав під його конвульсійними пальцями. Зненацька перед хвірткою Робертсів Берт зупинився; кайло випало йому з рук, і він якось дивно крутнувся. Він падав, але на мить ще спромігся вирівнятись і шпурнув револьвера в лице штрейкбрехерові, що кинувся до нього. Коліна під ним почали підгинатись. Помалу, з неймовірним зусиллям схопився він правою рукою за штахет, сперся на нього і так само помалу став осідати. Юрба страйкарів пронеслася далі. Це була не борня, а різанина. Страйколоми та їхня охорона, приперті до Робертсового паркана, відбивалися, як зацьковані пацюки, але не могли встояти проти натиску сотні людей. Над їхніми головами маяли дрючки та кайла, клацали револьвери, брукове каміння летіло з близької відстані і добре влучало. Сексон бачила, як молодий Френк Девіс, Вертів приятель і батько немовляти, притулив цівку револьвера до живота штрейкбрехерові й стрельнув. Зусібіч лунали прокляття, чулися люті погрози, вигуки жаху й болю. Мерсідіз казала правду. Це вже не люди. Це звірі, що гризуться за кістки й перегризають одне одному горло.
"Робота — це кістка; робота — це кістка", — раз по раз повторювала подумки Сексон. Тепер уже вона негодна була відступити від вікна. Думок ніяких не було в голові. Вона тільки оніміло вдивлялась у цей жахливий вир, що крутився їй перед очима, немов фільм, пущений скаженим темпом. Вона бачила, як падають детективи, полісмени й страйкарі. Один тяжко поранений штрейкбрехер навколішках благав страйкарів змилуватися; хтось із супротивників копнув його по щелепах, і він звалився горілиць, а ще один, схилившись над ним, випустив йому в живіт цілу обойму набоїв. Якийсь страйкар схопив за горло іншого штрейкбрехера і, навалившись на нього, колодкою револьвера бив по обличчі. Рука з револьвером ритмічно зносилася вгору й падала. Сексон знала його, — це був Честер Джонсон.