Мені страшно. Я так боюся. Але я люблю його, справді!
А коли чоловіки, посміявшися з жарту, вернулись до них, Люсіль, схлипуючи, приказувала:
— Люба моя, люба Фроно!
Але тут, у цей найслушніший момент, до кімнати без стуку увійшов Джекоб Велс, у шапці й рукавицях.
— Непроханий гість! — сказав він замість привітання. — Все вже закінчилось? Так? — І він з головою заховав Люсіль у своєму ведмежому хутрі. — Полковнику, вашу руку. Перепрошую, що я так вдерся, але можете й ви перепросити, що мене не попередили. Ну, годі, кінчаймо. Здорові були, Корлісе! Добридень, капітане!
— Що я наробила! — бідкалася стиха Фрона і, зникнувши теж під полами батькового хутра, мало не до болю стисла йому руку.
— Мусив і я пристати до твоєї гри, — прошепотів він. Рука його міцно, справді вже до болю, стисла доччину руку.
— А тепер, полковнику, не знаю, які у вас заміри, та й знати не хочу. Відкладіть їх. У мене в господі мається бути невеличка вечірка, та ще й до того є єдина за Полярним колом скринька справжнього шампанського. Ви, звичайно, з нами, Корлісе, а також… — Його погляд, майже не зупинившись, проминув капітана Александера.
— З радістю, — надзвичайно швидко відказав той, хоч найвищому урядовцеві Північно-Західної території вистачило часу зважити можливі наслідки такого досить неофіційного вчинку. — Маєте карету?
Джекоб Велс, сміючись, показав ногу в мокасині.
— То піхотою? Ні в якому разі! — Капітан рвучко кинувся до дверей. — Санки будуть готові як стій! Троє санок з дзвіночками.
Таким чином, передбачення Трезвеєві блискуче справдились. Мешканці Доусона тільки очима кліпали та роззявляли роти, коли впізнавали, хто це, як вітер, летів головною вулицею на трьох санках із дзвіночками, з трьома полісменами в червоних уніформах, що вимахували довгими батогами.
— Ми житимемо тихо, — казала Люсіль до Фрони. — Світ не кінчається в Клондайку, і на нас ще чекає краща доля.
Та Джекоб Велс був іншої думки.
— Нам треба це налагодити, — переконував він капітана Александера, і той заявив, що він не відступиться.
Перша вибухла обуренням місіс Шовіл, підбурюючи й інших жінок, і вже не припиняла своєї сейсмічної діяльності.
Люсіль же бувала тільки у Фрони. Але Джекоб Велс, що взагалі рідко коли ходив у гості, тепер частенько пересиджував у полковника Трезвея при коминку та й сливе завжди приводив кого-небудь з собою. "Що ви думаєте робити сьогодні ввечері? — питався він, випадково здибавши знайомого. — Нічого? То ходім зі мною". Часом він вимовляв ці слова з невинним виглядом, а часом очі його з-під кошлатих брів задерикувато блищали, — однак рідко не вдавалося йому привести з собою того, на кого він замірився. Ці чоловіки мали жінок, і таким чином у таборі опозиції утворювався розбрат.
До того ж у полковника Трезвея в домі було ще дещо, крім легкого чаю та пустого базікання, і кореспонденти, інженери та просто мандрівці переїжджі старанно топтали стежку до нього, що її проторували найвпливовіші в Доусоні люди. Так поволі Трезвеєва господа почала набувати значення, і, маючи підтримку з торговельного, фінансового та офіційного боку, вона нарешті зробилася осередком громадського життя.
Єдиним неприємним наслідком цього всього було те, що життя місіс Шовіл та ще деяких представниць її статі понуднішало і що віра цих матрон у деякі перестарілі традиції та звичаї схитнулася. Бо ж треба мати на увазі, що капітан Александер, як вищий урядовець, мав велику вагу в країні, Джекоб Велс, із свого боку, був голова Компанії, а місцева громада давно вже була тієї гадки, що нехтувати волею Компанії не гаразд. Отож минуло небагато часу, і в ворожому таборі залишився невеличкий тільки гурток, чоловік із півдесятка, і на них просто рукою махнули.
РОЗДІЛ XXII
Навесні з Доусона почалося справжнє переселення. Одні — тому, що мали заявки, інші тому, що їх не мали, закупили всіх годящих собак і вирушили до Даї останньою кригою. Випадково з'ясувалося, що більшість собак належить Гарнеєві.
— Виїжджаєте? — запитав його Джекоб Велс одного дня, коли північне сонце вже починало й пригрівати.
— Мабуть, що ні. Я заробляю тут по три долари на парі мокасинів, що закупив свого часу, не кажучи вже про чоботи. Знаєте, Велсе, ви добре-таки підвели мене тоді з цукром, одначе я й вам загнув карлючку!
Джекоб Велс посміхнувся.
— Я теж не в тім'я битий, — провадив далі Гарней. — От скажіть-но, маєте ви гумові чоботи?
— Ні. Всі розпродано, ще до зими. Дейв тихенько засміявся.
— А я те товариство, що їх закупило.
— Не може бути! Я видав особливого наказа, щоб його гуртом не продавали.
— Так воно й було. Що чоловік, то й пара, а що пара, то й чоловік. І всього пар двісті. Але всі ті покупці купували за мої гроші, тільки за мої, — інших там не було. Може, кажу, чарчину? Будь ласка. Ну, то я з дорогою душею. А сам торбу лишень підставляю. Хоч і дорожче, та нічого, мені воно не вадило, А ви питаєте, чи я виїжджаю. Ні, цього року ні. Новачків же он прибиває!
Страйк на Гендерсоні в середині квітня закрашувався на щось сенсаційне, і Сент-Вінсент поїхав на річку Стюарт. Трохи згодом Джекоб Велс, мавши на оці ущелину Галагер та ще мідяні копальні на Білій річці, теж прибув сюди разом з Фроною, бо ця подорож була не так ділова, як гулянкова. Тим часом Корліс та Бішоп, об'їхавши за який місяць Мейо та Макквещен, звернули на ліву притоку Гендерсону, де треба було оглянути декілька заявок.
В травні настала справжня весна, так що мандрувати кригою стало небезпечно, і шукачі золота на останніх підтанулих крижинах почали прибувати до купки островів, що лежали нижче гирла Стюарту. Там вони або самі нашвидкуруч отаборювались, або вдавалися до гостинності власників місцевих халуп.
Корліс із Бішопом пристали на острові Розпуття (його так звали, бо гурти нових шукачів золота тут звичайно дрібнилися і йшли далі в різні боки) у Томмі Макферсона, що вже давніше й не без вигод тут влаштувався. За пару днів сюди ж після ризикованої подорожі по Білій заявилися й Велси і розіп'яли намет на горішній частині острова. Кілька виснажених "чечаків", перші ластівки сьогорічної лихоманки, стали табором уже перед самим льодоходом. Були тут ще якісь мимовільні острів'яни, що їх небезпечний лід примусив зійти на берег; тим часом вони заходилися будувати плоти та рядитися із власниками човнів. Між ними виділявся барон Курбертен.
— О! Це чудово, надзвичайно! Правда? — Так привітав він Фрону, зустрівшися з нею другого дня.
— А що саме? — спитала вона, подаючи йому руку.
— Ви, ви! — Він зняв шапку. — Просто неймовірно!
— Я певна… — почала вона.
— Ні, ні! — перебив француз, струснувши в запалі кучерями. — Ні, не ви! Оно! — Він показав на човна, за якого оце тільки Макферсон здер з нього втроє. — Каное! Правда, гарненьке!
— А-а, човен, — протягла Фрона дещо розчаровано.
— Та ні, ні! Вибачте! — Він сердито тупнув ногою. — Я не про човен і не про вас. Ага, ось я пригадав! Ваша обіцянка! Одного разу, пам'ятаєте, ми у мадам Шовіл розмовляли про човни та про моє неуцтво в цій справі. І ви мені пообіцяли…
— Що дам вам першу лекцію?
— Ну хіба ж це не надзвичайно? Чуєте? Дзюрчання! Десь там у глибині річки. Скоро вода розіб'є свої кайдани. Ось тут човен, і ось тут ми зустрілись. Перша лекція. Чудово! Чудово!
Нижче по річці за островом Розпуття лежав острів Рубо, і розділяла їх лише вузенька протока. Ось сюди й прибув Сент-Вінсент, останній мандрівець, який ще наважився пройти кригою. Дорогу на льоду пройняло вже водою, і собакам доводилось іноді пливти. Він поселився в хатині у Джона Борга, мовчазного, похмурого чоловіка, що немов ховався від людей. Так уже мало статись, що з усіх хатин Сент-Вінсент вибрав саме цю і поселився там, поки скресне крига.
— Та нехай, — відказав господар на прохання притулку. — Киньте отам у кутку свої укривала. Бела забере дрантя з тапчана.
До самого вечора Борг мовчав, аж тоді озвався ще раз:
— Ви не маленькі, й самі собі зварите. Коли вона звільнить пічку, можете собі палити.
"Вона", цебто Бела, була молода гарненька індіянка, вродливішої за яку Сент-Вінсент ще ніколи не бачив. Шкіра у неї була не брудно-смаглява, як от звичайно в її одноплемінців, а чиста, світло-бронзова, і риси обличчя вона мала м'якші, більш витончені, ніж в інших жінок її раси.
Після вечері Борг сів біля столу, підперши підборіддя й щелепи своїми потворними ручиськами. Він курив смердючий сиваський тютюн і дивився просто перед себе. Могло б видатися збоку, що він про щось задумався, коли б не його очі, похмурі, непорушні, без жодного виразу, як і все обличчя.
— Ви давно вже в цих краях? — спитав Сент-Вінсент, намагаючись завести розмову.
Борг повів на нього своїми чорними понурими очима, що мовби заглянули йому всередину, прошили його наскрізь і почали вдивлятися у віщось поза ним. Про Сент-Вінсента Борг наче зовсім забув. Він, либонь, згадав собі щось надзвичайно важливе та тяжке, чи не свої гріхи? — нервувався журналіст, скручуючи цигарку. Коли хмара жовтого диму розійшлася й Сент-Вінсент гадав уже братися за другу цигарку, Борг раптом озвався:
— П'ятнадцять років. — І знову замовк, похмурий і непорушний.
Сент-Вінсент, немов зачарований, після того з півгодини придивлявся до цієї загадкової постаті. Перш за все впадала в очі голова — велика, важка, непоправної форми, вгорі ширша. Трималася вона на грубій і м'язистій, як у бика, шиї. Природа не окупувала, по-первісному щедро відливаючи цю голову, і кожна окрема її частина свідчила про стихійну й непомірковану первісну асиметричність. Густе й довге поплутане волосся місцями сивіло й тут же поруч, неначе на сміх, всупереч старості, звивалося в чорні без блиску кучері, надзвичайно густі, наче товсті покривлені пальці. Шорстка борода, що росла кущами, де рідко, а де густо, як щітка, пойнялася сивиною. Вона чудернацько розбуяла по всьому обличчю й спадала на груди, не закриваючи, одначе, запалих щік та скривленого рота. Губи були тонкі й якісь по-байдужому жорстокі. Але найбільшою його аномалією було чоло, що необхідно доповнювало неправильність інших рис — чудове чоло, широке й опукле, що велично зносилося вгору. Воно мало свідчити за великий розум та високу мудрість.
Юкон скресає. Фото 1890-х років.
Бела, перемиваючи та складаючи на полицю посуд за плечима у Борга, раптом випустила важкого олив'яного кухля.